Пересмішницьке євангеліє

Звісно, нема нічого веселого в тому, що лише на 41-му році життя поет видає власну книжку. Однак добре вже те, що це стається бодай на 41-му році, а не на 51-му, 61-му чи й, не дай Боже, посмертно. Останнє не раз траплялося в історії української (і не лише української) літератури. Тож появу збірки поезій Назара Гончара «ПРОменеВІСТЬ» у «фактівській» поетичній серії «Зона Овідія» (за продюсування відомого поета й літературтреґера Тараса Федюка) можна вважати певним поступом. Якось навіть по-чудернацькому виходить: у країні, де останніми десятьма роками поетичні дебюти (вже не кажучи про прозові) відбуваються зазвичай до 25 років, з’являється перша книжка поета, що його поезію ти читав, знав і любив уже, здається, цілу вічність (ну, знав, уже точно, раніше, ніж себе самого).

Гончар давно входить у фракцію диваків (ще їх заведено називати «Божими людьми») парламенту української поезії, очолюючи депутатську групу «Словоблуддя», ексклюзивним і єдиним членом якої він і є. Але геть політичні алюзії: Гончар і політика — речі не просто взаємозаперечні, вони взагалі перебувають у цілком різних реальностях. Радше, місце, в якому перебуває Гончар, точніше було б назвати ірреальністю, бо що ж таке сфера, в якій, окрім диктату мови і тільки мови, нема нічого. Та й самої лише мови, як на те, цілком достатньо. Вистачить уже навіть того, що постійно крутиться на язику, що вічно каламбуриться, розуміючись іноді тільки самим автором. Герметист Трисмегіст, тобто «тривеликий». Каламбурист, втікач і автаркіст. Бо що потрібно справжньому ескапістові з вічним сонно-дитячим виразом обличчя для щастя, індивіду, який понад усе цінує власну самоцінність, окрім мовної гри, яка виявляється остаточною й абсолютно самодостатньою? «Не все те золото, що мовчить»…

Василь Стус написав колись сакраментальні слова: «В мені уже народжується Бог…» — Гончарові ж вистачає малого, але необхідного: «я не Христос та хто ще є як я». Гончар — сам собі муза, природжений лінґвіст-винахідник сотні тисяч українських мов — на кожний випадок у нього своя мова. І кожна з них — українська за формою й гончарівська за змістом і духом. Якщо й можна когось назвати в нашій поезії справжнім перевтіленням бароковості (у першій половині 90-х в Україні була мода все виводити з українського бароко), то це саме Гончар. Саме його «ПРОменеВІСТЬ» свідчить про всі потенційні креативні можливості української мови набагато більше, ніж усі мовознавчі дисертації разом узяті. Можна би було спокійно відправити цю книжку у відкритий космос, бо мова — як писав наприкінці 80-х депутат усіх можливих скликань Павло Мовчан — явище космічне. Ба більше: Гончарова мова — явище тотально ко(с)мічне. Його вірші — це згустки автентично-аутичної комічності: за кожним словом причаїлась його словотінь. Кожен вірш Гончара — маленьке Пересмішницьке Євангеліє, сплетене із «зайчиків-пострибайчиків», тобто слів — випадкових шматочків того, що проноситься щомиті в Назаровій голові. В цих віршах багато згадок про Бога і Боже, наче поет намагається достукатися, знайти Йому універсальне ім’я. Про Гончарову теологію можна написати не одну дисертацію.

Поезія, за Гончаром, — доброякісна пухлина, і кожен читач може спробувати для себе роль онколога-онтолога, розуміючи весь цей делірум тременс по-своєму. Але чи може зрозуміти Гончара середньостатистична українська голова? Навіть із філологічною освітою — не завжди. Просто Гончара не треба намагатися зрозуміти — він пише не для того, аби бути зрозумілим. Поезія — це завжди вихід за межі можливого. Поезія Гончара — це гра у сфері неможливого, бриколаж, возведений у головний творчий принцип. Іноді здається, що в поета немає нічого свого і водночас саме йому відомі правила всіх словесних ігор на світі. І всі вони — його, Назарові. А якщо не всі, то Гончар у розпорядженні має цілу вічність, аби вигадати їх.

Подейкують, що насправді народним і популярним є тільки те, що розібране на цитати. Наприклад, усі ми до речі чи просто для сміху цитуємо Леся Подерв’янського. Але особисто я люблю цитувати Гончара. Відтепер у мене завжди є мій маленький друг — «ПРОменеВІСТЬ». Це також і про мене вість, і про всіх, хто її наважиться взяти в руки і просто прочитати.