Партачі та штука

Дискусія про вектори розвитку, місце України у світовому просторі від якої голова та мозок поступово перетворюються за формою та вмістом в тупе яйце-бовтун, у місті Лева не має жодного сенсу. Львів завжди був європейським містом. І не якимось окраїнним, що мавпує ідеї Відня чи Парижа, а цілком самостійним, сповненим ідеями, талантами, енергією, для втілення своїх прагнень в реальні духовні чи матеріальні форми. Переживаючи з часів готичного середньовіччя синхронно з Європою і кризи і злети, Львів вибудував таке міцне тіло, що його не доконала навіть досконало запрограмована на руйнацію традицій радянська система. Хоча цей період наніс місту та його мешканцям страшного удару. Можна вважати, що пощастило Домініканському собору — він став музеєм. Сумнішою була доля костелу святої Єлизавети — той став складом кондитерської фабрики. І прикладів таких — легіон. Нащадки булгаковського Шарікова добралися до Галичини із запізненням у кілька десятиліть. Комунальники не тільки поділили перегородками середньовічні та модернові помешкання, вони дощенту знищили виплеканий століттями клас майстрів-цеховиків, котрі могли творити мистецтво — штуку та шедеври, замінивши її пролетарями-партачами, котрі ненавиділи роботодавців, сам процес праці та його результат. Зараз громадськість Львова потішається над своїм мером Буняком, котрий загорівся ідеєю відбудувати Високий замок, про первісний вигляд якого є лише приблизні уявлення. Якщо когось цікавить результат подібних показушних проектів, погляньте на облізлу халтурну надбудову над Золотими воротами в Києві. Якщо руки так прагнуть монументальної творчості, то пам’ятника заслуговують золоті руки львівських ремісників-каменотесів, столярів, ковалів. Багато споруд міста востаннє підрихтовувалися, мабуть, у часи Пілсудського, а може, й Франца-Йосифа — а вони стоять, напевно, розуміючи, що на їхніх старих плечах утримується неповторне культурне середовище Львова.

Що нам сьогодні пропонує мистецьке об’єднання «Дзига» — традиційне місце спілкування львівської творчої еліти? Віктор Дьомін «Інтерференція погляду». Геометризований живопис, деякі роботи притягують до себе погляд. Монотипії — це хороша техніка для будь-якого художника — вони чомусь завжди видаються гармонійними та завершеними — загадка гармонії хаосу. Графічні роботи — перо, туш. Не вражають. Не впевнений, чи варто їх взагалі виставляти на суд вимогливої дзигівської публіки. Ну, що можна сказати про «інтерференцію погляду» — дифракція це все, а можливо, й хроматична аберрація...

За кілька метрів від «Дзиги» звертаю увагу на поріг іншої оази мистецтва, викладений із цеглин із старовинними клеймами. Галерея «Три корони». Знайомлюся з її директором художником Іваном Турецьким, як виявилося, вдячним читачем «Дзеркала тижня». Він розповідає, що галерею відкрито лише півроку тому, а її чудовий інтер’єр виник досить просто — із колишнього приватного помешкання випатрали нашарування багаторазових «євроремонтів». У розмові згадуємо спільних знайомих. Із сумом констатуємо, що і Львів, і Київ та й загалом Україна не втримали на своїй орбіті пречудового скульптора, графіка, карикатуриста Олега Дергачова — він емігрував до Канади. Може, йому там буде добре, але нам стало трохи порожніше в мистецькому світі.

У Львові «Арсенал» — не футбольний клуб і не гіпотетичний музейний комплекс, а найсправжнісіньке зібрання зброї різних часів (принагідно згадаємо, що в Італії, в Турині (центрі П’ємонту), з яким часто порівнюють Галичину, теж є музей «Арсенал»). Святий Боже, скільки праці та найвитонченішого естетизму докладено для вигототовлення цих носіїв смерті.

У добрих традиціях львівських музеїв постійні експозиції поєднуються із змінними виставками. Так, і в «Арсеналі» поряд із шеренгами зброї достатньо доречно розміщено серію історичних полотен Володимира Липового «Україна в серці» та зібрання «Нова українська символіка», яке знайомить відвідувачів із зразками нарукавних знаків військових, міліцейських, охоронних підрозділів.

Музей етнографії та художнього промислу, який має насичене зібрання предметів побуту з різних регіонів України, надає місце ще для трьох дуже різнопланових виставок. Конгрес українських націоналістів до 64-ї річниці відновлення Української держави експонує вишиванки майстрів народної творчості Ярослави Заневчик, Марії Хамар і Григорія Мазурака. Вироби вищої категорії — достойні експонування в найкращих світових музеях. Жодного відчуття гри в етнографію — справжня глибинна народність без фальшивого примітивізму. Трохи дивує, що традиційно жіночою справою займається чоловік, студент аграрного університету. Але чому б і ні?

«Коломия—Львів—транзит». Малярство, скульптура, текстиль, шкіра, фотографії, інсталяції. Коломийська асоціація мистецтв переконує, що їхня батьківщина славна не лише жанром пісень, які звуться коломийками. Зовсім неочікувана виставка для етнографічного музею — «Американський плакат кінця ХІХ — початку ХХ століття». Виявляється, цей музей має в своїх фондах понад 12 тисяч зразків графічного мистецтва. Мало знайомий світ реклами тютюну, велосипедів, хутра, книг, журналів, газет. Плакатисти Вілл Бредлі, Едвард Пенфілд, Вілл Карквілл та інші. Дуже цікаво і чомусь духовно близьке атмосфері старого Львова мистецтво.

Музей історії релігії пропонує виставку, присвячену радянським часам войовничого атеїзму та історії заборонених церков. Якщо сатиричні плакати 20-х років викликають гірку посмішку, то саморобна листівка повоєнних часів із безневинним, як на сьогодні, текстом «Христос воскрес — воскресне Україна» жахає — автор отримав за неї десять років таборів. І серце зовсім крається, коли бачиш вишиванки, зроблені жіночими руками з ниток, висмикнутих із тюремного одягу і потайки переправлені рідним на волю.

Ніколи не міг подумати, що у Львівському національному музеї можна втрапити в халепу. Заплативши за перегляд повної експозиції цієї солідної мистецької установи, ми всією сім’єю рушили по залах. Я навіть спробував прочитати сину лекцію, в якій спробував пояснити, чому візантійський церковний живопис так відрізняється, приміром, від малярства Гентського олтаря Яна ван Ейка. «А тепер, сину, подивимось, як малювали в ХІХ та ХХ століттях». Але чомусь перед наступною залою ми побачили доріжку із старих газет та плями вапна. Скажіть, будь ласка, куди нам йти далі?» Працівниця музею чемно відповіла: «По сходах та вниз. У нас ремонт». Ось тобі й на! Могли б попередити відразу. Не скоро знову захочеться відвідати такий «гостинний» музей. Утім, цей ляп не зіпсував враження від подорожі до Львова. Це місто — суцільний музей. Усвідомлює і художник Олександр Нога, котрий зібрав і намалював орнаменти керамічних підлог Львова кінця ХІХ — початку ХХ ст. Лиш би встигнути на цю виставку до Львівського палацу мистецтв...

Дзвінок. Як же спокійно жило людство без мобільних телефонів! Із Києва нагадують про відкриття чергової цікавої виставки. До побачення, столиця українського П’ємонту.

Київ. Біжу Прорізною. Ба, знайомі все обличчя! Мирослав Король, київський архітектор та художник-графік. Оберемок робіт під пахвою. «Коли наступна виставка?» Хоч зараз. Просто в сквері на лавці розгортає експозицію. Дуже цікаво. Хоч часом неоптимістично. Апплікація, схожа за стилем на гравюру. Прошу дозволу взяти кілька робіт для друку. Чомусь відчуваю в них львівські мотиви.

В галереї «Мистець» виставка гостя зі США Віктора Зінухова. Добре, що в митця вистачає коштів і бажання доправити з-за океану досить велику за обсягом виставку. Добру харківську школу монументального живопису не втрачено і в динамічному комерційному американському світі. Сюрреалістичні, але не абсурдистські чи патологічні полотна. Зображувані об’єкти — обличчя, очі, вуха, носи, руки — завжди під руками. Поєднання їх в композиції достатньо органічне і просякнуте філософією та роздумами, на щастя, не надто ускладнене алегоріями та аллюзіями, які, як правило, псевдомудрі та нещиро надумані.

Після багаторічних одісей по чужих світах Іван Марчук таки, врешті, вже повірив у майбутнє України, яка завжди була основою його творчості. Сподіваємося, що таки збудеться його давня мрія — культурний центр «Музей художника Івана Марчука». А зараз в Українському домі експонується найбільша за часи незалежності виставка робіт цього митця.

А загалом, мистецька літня атмосфера Києва видається трохи сонною. Київ, звісно, ще не туристична Мекка, як Париж, в якому корінного городянина важко розгледіти в натовпі гостей. Але кордони відкриті, і хто знає, може, цей сивий дідусь у шортах і стоптаних капцях якийсь Ротшільд, що саме ваше мистецтво вишукує на Андріївському узвозі. А на галереї замок. Добре що є ентузіасти, котрі тягнуть мистецьку лямку цілорічно. Окрім мене, в галереї «Гончарі» спілкувався з керамічним мистецтвом на виставці «Традиція та сучасність» лише кількатижневий котик, якого я спочатку сприйняв за виріб із сіро-синьої глини. А жаль, — нам із котом було цікаво.

Музей сучасного мистецтва «Совіарт», який збирає свою колекцію з 1987 року, виставив ретроспективу робіт Т.Сільваші, А.Криволапа, Г.Криволап, В.Басанця, Б.Єгізаряна, Є.Рахманіна та інших. Я не прихильник малопредметного та малофігурного мистецтва, але скульптура Олександра Рідного «Мій друг Давид» мені сподобалася, можливо, через те, що в ній присутній такий доречний улітку кавун. Чудово, якщо зараз митці набираються творчої наснаги десь в Італії, біля витоків європейської культури. Але не забувайте — партачі-матрьошники не потребують натхнення, і витіснити з мистецького ринку для них не штука.