ПАДІННЯ ДОМУ КУП’ЄЛЛО

Прем’єрна вистава театру імені Франка «Різдво в домі Куп’єлло» за п’єсою Едуардо де Філіппо (режисер-постановник Олександр Денисенко) — це різдвяна історія навпаки. У ній розвінчано та викрито ілюзії, що охоплюють нас під Різдво. Саме тому мирна зустріч довгоочікуваного свята обертається для героїв вистави трагедією. А вони ж, бідолахи, чекають виконання бажань і доброзичливої усмішки Фортуни! Але, на жаль, волхви Гаспар, Мельхіор і Бальтасар несуть до їхнього порога зовсім інші дари.

Звичайна італійська сім’я, горлата і неспокійна. У домі Луки Куп’єлло (Анатолій Гнатюк) усе і завжди догори дном. А сам хазяїн трудиться для вічності: відтворює велику різдвяну містерію — Христа в яслах, схилених над ним Марію з Йосипом і, звісно, волхвів із дарами. Щоправда, все це в мініатюрному, іграшковому вигляді. А поки хазяїн зайнятий своєю іграшкою, його дім руйнується. Різдвяна історія навпаки, чи не так?

Однак глядачі так і не побачили «іграшку» Луки Куп’єлло, про яку герої пробалакали практично всю виставу. Показано її було суто символічно, у вигляді «плата» Богородиці — тканини із зображеними на ній Дівою Марією та Немовлям Христом. Зате коли режисер концентрував увагу глядачів на іграшці Луки Куп’єлло, хвацька комедійна вистава перетворювалася на містерію.

Герої забували про свої буденні розбірки і — вільно чи мимоволі — утягувалися у велику містерію Різдва. Цю двоплановість вистави режисер старанно (а іноді навіть надмірно) підкреслював. Напевно, про подвійний день цієї постановки глядачі могли здогадатися й самі. Але її — для загального огляду — немов обвели жирною рисою.

Якщо Анатолію Гнатюку вдалася роль зворушливого дивака Луки, то з іншими персонажами було не все так гладко і рівно. Колоритно виглядала парочка Ненілло—Паскуаліно (Володимир Ніколаєнко і Назар Задніпровський). Дядько Паскуаліно постійно намагався вивести племінника на чисту воду, а той відбивався, як міг.

Зате подружжя закоханих (Нінучча — Тетяна Шляхова і Вітторіо — Олексій Зубков) виявилося дещо блідуватими, особливо на тлі імпозантного ошуканого чоловіка Нікколо Перкуоко. Зраджений чоловік явно перегравав щасливого коханця і насувався на нього, як бик на тореадора. Тож бідоласі Вітторіо залишалося тільки задкувати до стінки.

Добре вписалася у виставу засмикана італійська дружина (Лариса Руснак). Однак юрба сусідів, які зібралися біля ліжка недужого після різдвяних подій Луки, нагадувала різношерстий оперетковий хор і одягнена була відповідно — начебто випадково заблукала у фойє театру імені Франка з якогось іншого храму Мельпомени. Загалом, сусідам залишалося тільки проспівати, чого вони, щоправда, не зробили.

Одне з достоїнств вистави — ефектні вставні танцювальні номери. Особливо вражав танець маски, що передував хворобі та смерті Луки Куп’єлло. У постановці він символізував поступ долі, яка, на жаль, не зглянулася над зворушливим диваком Лукою. Зате вона зуміла згуртувати й об’єднати його зовсім вже розвалену сім’ю.

Гадаю, цю виставу слід подивитися навіть тим, хто асоціює Різдво з раптовою удачею і хепі-ендом. Хепі-ендом тут, звісно, й не пахне, зате є щось інше — як мені здається, важливіше. Наприклад, відчуття нерозривного зв’язку буденного життя кожного з нас із євангельськими подіями. А зв’язок цей слід відчувати безперервно.