Озирнусь у гніві. Сумбурні нотатки напередодні Дня театру

На цьому розмову закінчено. Але хробак сумніву чомусь не дрімає. І, за наводкою FM, пропоную кілька сторінок із персональної «книги скарг» (напередодні Дня театру).

Що в театрі добре? Що в театрі погано? Дивні запитання, на які постійно шукають відповідей. І в часи «очаковські». І в недавні радянські... Хоча б у старовинних журнальних підшивках, які тепер небезпечно гортати. Адже багато що обвітрилося, вивітрилося. Одержимі жерці прекрасного, які раніше писали про честь, совість і етику на шпальтах «Українського театру» (наприклад), на що ви потратили життя дорогоцінне?.. Адже...

...Але, їй-богу, краще не пірнати в прірву архівну (що я таки зробив, занурившись у безодню сторінок) — інакше «аберація» зору в дзеркалі вже сучасної сцени.

Дівчино з FM, запитуєте, що в нас «погано»? Ну що ж...

Уявіть, обурює несправедливість топографічного «фатуму». Київ часів В.Щербицького зажив слави футбольної (майже «творчий» статус на радянському просторі). Все змінилося. І «статус» новими прийшлими помітно підкоригований. Міжнародної сценслави не додалося. Але несподівано виник — у нас на очах — дивний «статус»: столиця поголовних «скигліїв»... Місто чиновників, які навіжено співають... Чоловіків, яким, природно, не до театру, «духовності». Бо вони самі собі і «духовка», і «гриль». Хвацько освоюють бюджети! Примушують заледве животіти беззарплатних артистів! Декого з керівників «звільняють» (накази з Банкової), а їм хоч би що. І — веселяться! Який не візьми театр — квитків, загалом, вистачає. На диск легендарного мера — попередній запис «за картками». І це вже — не Брехт. І навіть не Беккет.

І от тому хочеться рвати й метати, коли читаєш в газетах про бідування в Будинку ветеранів-артистів. Вони плачуть: доживаємо, доїдаємо і поки допиваємо свою гірку чашу, а далі — тільки Богу відомо. А місто «співаюче» — слухає, їсть. Годує надіями. (Пані Кильчицька, здається, ви старим щось обіцяли...)

Є в ужитку термін — «асексуальність». У нашому районі згодиться — «атеатральність». Чи можуть вважатися людьми «театральними», наприклад, Журавський і Зоріна? Світочі пітьми з культурного керівництва столиці. Ці янголи з демонічним блиском у поволоці орбіт, який з’являється, щойно почують чарівне слово «бюджет». Що зробив кожен із них для театрів — за пунктами, конкретно... За що отримували зарплату? На якій підставі під собою гріли стільці? Що побудували? Кого нагодували? Кого ощасливили за час свого чудового царства?

Жодного фестивалю.

Зібгані бюджети.

Недоплачені зарплати.

І волання — до неба низькооплачуваних (із районних театрів): «Тільки не в місто! Тільки не з ними!»

Навертає на гнівні думки передовий досвід підвідомчої Їм оперети. Читаю рекламу. І дізнаюся... Виявляється, цей «храм» уже «надає послуги»... з пасажирських автоперевезень у межах країни (автобусом King Long і спеціальними вантажівками). А «послуги мистецтва» ви часом не хотіли б надати?! Невже на таку ратну справу підштовхнули в управКультури? Сьогодні вони штовхають «послуги» у вигляді авто. Завтра, дивись, у вигляді пір’я (зі списаних оперет) — бадьорому контингентові на Окружній (усе в домівку копійка). А післязавтра, не дай Боже, почнуть і «живий товар» пропонувати: у вигляді «сильв» та «фіалок» — «тёлок» (згідно з новоросійським сленгом). Криза ж. Не до мистецтва пану Струтинському?

Не приховую, викликає обурення і наша так звана кадрова політика. Тільки зажевріє Божий дар молодий, а не
встигнеш озирнутися в радості – як треба озиратись в печалі. Скільки молодих цікавих імен, здавалося б, спалахували в Російській драмі (столиці). Тільки-но вивчив — ті імена, — а вони вже «загинули» під пресом дисциплінарним. Навіщо тоді ту дітвору неоперену взагалі зараховувати в «академію»?! Щоб потім підрізати їм стеблинки й викинути з теплиці?.. Жорстокі ігри. А театр же — не дисциплінарний батальйон, а педагогічна лабораторія. Товстоногов наполягав: вирощувати треба талант, а не пересаджувати його, як кущ, із клумби на клумбу.

Педагогічна проблема — бич Божий і для головного драмтеатру країни, для франківців. Гурт різнообдарованих режисерів тусить і ставить. Але немає серед них надійного майстра — прикріпленого педагога і творчого «підкажчика». Є художній керівник, проте він... зайнятий. І виникає полістилістичне багатоголосся у спектаклях. Інколи сумбур — замість музики. А без ансамблю не буває вдалого номера. На жаль, у нас і «цей номер» проходить.

Ще дратує (продовжую відповіді на запитання з FM) просто злочинна сценічна мова багатьох наших «артистів». Молодих чи навіть у регаліях. Останнім часом усі вони хвацько подалися в дубляж — заробити. І тут усі вади їхнього «виробництва» нам і вилізли боком. Небезпечно цих балакунів слухати в кіно. Та й театральні фанати зрозуміють мій смуток. А це усе та ж сама проблема — школа, освіта. Природний добір таких дивних «кадрів».

Отож поплачемося: поки що не дарує астрал таких велетів, як раніше, — як Товстоногов або Юра. Майстрів, котрі феноменально концентрували у своїх особистісних орбітах і адміністративні таланти, і інтуїцію проникливих творців. Як вишукано вони артистів колекціонували. Як майстерно розкладали мозаїку, цей пасьянс: жодне амплуа не забуте. І кожен у колекції — особистість, талант. Ну та що тепер скиглити. Похмеліться, а потім святкуйте свій День…

А я знову (абстрактно) поскаржуся на лиху долю. На «непришестя» у наші широти нових — зухвалих, жвавих, нехай спірних — але лідерів. Ніщо не збулося з того, про що ви так мріяли — ще в 90-ті (див. ті ж журнальні підшивки). Нещасний Діма Лазорко, Боже, так рано... У якійсь провінції, корчачись від болю, він так і не обіграв свою долю. Прощай, дорослий хлопчику… А скільки ж було надій та ілюзій.

Богомазов (Дмитро) — і розумник, і талант — і… не борець. Тихий скромний митець. Явно не лідер, бо задовольняється «тим, що дають», а дають дулю з маком (ставить у провінції).

С.Проскурня — ренесансна зірка «Березілля» (був такий фестиваль), а нині «радник у футлярі», чиновник без трудової, зате з необгрунтованими претензіями на Одеську оперу.

Жолдак Андрій — обдарований український «бомж» (у міжнародному масштабі): колись здавалося — бунтар (на кораблі), недавно виявилося — конформіст (в одній із «ними» шлюпці).

Досі беруть «ноти» у різних театральних регістрах А.Приходько, О.Білозуб, А.Білоус, Ю.Одинокий etc. Тільки це далеко не «лідерство». А лише творче пристосування — до шалених днів життя і буття.

Їй-богу, засмучує і взагалі незбагненна річ… Зі сценічного лексикону ніби випарувалося важливе театральне слово — «Успіх». Про нього забули? Орієнтуються на що завгодно — на касу, на самовираження (за кошти бюджету), на профілі ясновельможних дружин (за чиїми плечима впливові «чоловіки» з гаманцями). На «успіх» — тонкощі проблеми в есеї Тенессі Вільямса «Трамвай «Успіх» — ніби ніхто не зважає… Інакше б про це хоча б говорили.

Замість P.S. Що стосується решти — у нас все гаразд! Касири ситі, трупи цілі. Бо ж скільки людей — стільки й думок. «Раніше в театрі служили ідеї, а тепер — тільки шлунку», — так, наприклад, вважає Л.Дуров. А я не згоден! Бо знаю, як навіть сьогодні поспішають у свої малі зали на Печерську, на Либідській, на Андріївському («Колесо»), у Центр Курбаса (на Володимирській) і кудись ще дуже багато хороших, чесних — тих самих низькооплачуваних — акторів. Із Днем театру вас, друзі! Не за копійкою туди поспішаєте. А за «тим», чого іншим не зрозуміти... За «тим», що ховає вас від лихого дурного світу — у підвалах, у під’їздах, у квартирах… Ніби — в «театрах».

«Якщо театр не освячений життєвою енергією, натхненням, то й немає жодного сенсу ставити, грати…» — у це щиро вірував мій кумир Товстоногов. Здається, все так просто і ясно. А от поглянь, яка рідкість — і енергія, і натхнення...

І найголовніше — про що він писав — Віра. Ми, як з’ясувалося, живемо в часи «новітнього атеїзму». Цинізму. І ніщо інше — оскільки Цинізм (тільки з великої, він головний у репертуарі) — більше й не роз’їдає Театр зсередини... І всі надії на «нову щирість», мабуть, таки марні? Тільки, як і раніше, коли в залі згасає світло, сидимо — мріємо: «...А раптом?»