ОСТРОВ’ЯНИ

Українська російськомовна поезія і сама не помітила, як опинилася на острові, точніше стала островом в океані вітчизняної державності. Десь там, на материку, тобто в Росії, літературний процес іде своєю чергою, а до острова докочуються лише непевні чутки, й іноді — книги. Втім, свіжих поетичних збірок на Петрівці не купиш, «човники» їх не возять — невигідно, ось і знаємо ми про сучасну російську поезію з чуток, якщо, звісно, не їздимо до колишніх старших братів у гості і не просимо знайомих привезти нову збірку Івана Жданова чи Бахіта Кенжеєва.

Позаторік, на пушкінські дні, петербурзький Конгрес поезії зібрав 300 віршотворців — від Наума Коржавіна до Віктора Кривуліна. Всеукраїнський поетичний фестиваль «Гілея», що проходив із 30 травня по 2 червня, звісно, не міг похвалитися такою кількістю учасників, зате виявився міжнародним — до нас приїхала московська делегація на чолі з Іваном Ждановим.

Втім, якщо для українськомовної поезії Київ — столиця, то для російськомовної — на жаль, провінція. Можна, звісно, тішитися спогадами про те, що саме в Києві виникли перші передсимволістські гуртки, але доводиться визнати: у нас є хороші російськомовні поети і хороші вірші, але немає російськомовних поетичних шкіл, маніфестів і всього того, що називається поетичним (і ширше — літературним) побутом і процесом. Російськомовна поезія в Україні є навіть не удільним князівством, як було сказано у фестивальних кулуарах, а самотнім островом, що відмовляється визнати себе таким — самолюбство не дає.

Українськомовна поезія, звісно, розвивається набагато інтенсивніше, у неї є поетичний побут і процес, школи та маніфести. Втім, ніде правди діти, умови для розвитку в неї кращі, а російськомовна, за найсприятливіших обставин, зможе дорости хіба що до російської поезії в еміграції, до «Зеленої лампи» Мережковських чи успіхів молодшого покоління емігрантів — від Ніни Берберової до Володимира Набокова.

Звісно, й материкова російська поезія розвивається не найкращим чином — шляхом граничного ускладнення та переобтяженості поетичного тексту. Мандельштамівська і навіть хлєбніковська манера гіпертрофовано восторжествувала: хороший «московитський» вірш — це насамперед поетична головоломка, ребус, розгадують який навіть не читачі, а літературознавці. Читачі ж «працюють слухом», як стосовно себе висловився на фестивалі Іван Жданов, тобто — слухають. Їм залишається музика тексту, а вже критики та літературознавці гадають над його змістом. Таким чином, зміст стає надбанням обраних, а музика — доступна всім.

Звісно, тут є багато ваговитих «але» — ребус для ребуса — ще гірше, ніж мистецтво для мистецтва. Материкова російська поезія остаточно розгубила громадянський пафос — він, за великим рахунком, присутній лише у віршах Віктора Кривуліна — зате набула хворобливого самолюбства. Одне слово, «подите прочь, какое дело поэту мирному до вас» — ми тут ребуси придумуємо... А не подобаються наші ігри — пошукайте собі інших. І що нам до ваших душ заблуканих — своїм дати ради не можемо. Ось і йдуть читачі геть.

Українська російськомовна поезія грішить іншим — вона, як і раніше, віддана простоті. Та якби це була простота бездоганних емігрантських віршів Георгія Іванова, його шедеврів на кшталт: «Поговори со мной о пустяках, // О вечности поговори со мной...» або «За столько лет такого маянья // По городам чужой земли // Есть от чего прийти в отчаянье, // И мы в отчаянье пришли»... Ні, це простота млява, яка пробуксовує, не дорісши до складності. Тому вона ховається за класичні троянди й лаври, а також за сумнівну острівну гідність і доморослу гордість, як боягузливий воїн — за щит.

На фестивалі російськомовною поезією — як українською, так і російською — здебільшого захоплювалися. Відчувалося, що зібрання цілком задоволене собою, а головне — тим, що фестиваль відбувся. Організатори — літературні журнали «Соты», Collegium, «Радуга», «Юрьев день», а також Російський центр міжнародного і культурного співробітництва, Фонд розвитку культури і мистецтва «Парад планет», Видавничий дім Дмитра Бураго і видавнича фірма «Юг» — неабияк потрудилися, але це ще не причина для ейфорії. Тим більше що в кулуарах багато поетів, які виступали, галасливо тішились, а на сцені — трагічно завивали. Очевидно, життя допекло, й особливо поетесам, окремі з них просто приголомшили публіку віршованою меланхолією і потоком бундючних версифікаторських сліз.

Дмитро Бураго, верховода фестивального дійства, прочитав свої вірші багаторічної давнини, відомі мені ще зі студентських часів. Невже нічого відтоді не написав? Втішне враження справили патріархи — Юрій Каплан, Леонід Вишеславський, Євдокія Ольшанська — і дехто з молодих, наприклад, Наталя Бельченко. Але пишні титули на кшталт княгиня Ольга російськомовної поезії, які віршотворці додавали до імен і псевдонімів побратимів по перу, загрожували перетворити фестиваль на ярмарок марнославства. А це, як відомо, найбільша загроза для поезії. Бо основне — не титули і регалії, а хороші вірші. Вони на фестивалі все ж таки були.