Остання жертва. «Перша українська радянська актриса» Наталя Ужвій

Час всевладний. І він — цей же час — як завжди, нічого не вчить. Інколи здригаєшся, коли в новинах повідомляють про гарячі голови, котрим уже заманулося добратися до занедбаних бібліотек... Аби провести там «партійні чистки»? Аби непотрібне — викинути, а застаріле — спалити? І поділити зотліле минуле — на «добре» і «погане»? На «своє» і «чуже»? Їм, звісно, вже більше нічим зайнятися в оскаженілій від кічу культурі? І більше нема на чому піаритися на тлі примари виборів? Так і до кладовищ доберуться. До скульптурних надгробків на Байковому — із зображеннями тих «героїв учорашніх днів», кого можна безтурботно позначити фарбою — того чорною, того білою. І знову навісити безмовним свідкам і учасникам розталої трагічної епохи чергові ярлики — «потрібний», «геть непотрібний». Певно, не усвідомлюють, що всі вони — і «чужі», і «свої» — все ж таки «наші». Котрі дурили і котрих дурили, котрі служили й котрі прислужували. Творці й руйнівники, котрі страждали й котрих обожнювали... «Наші». У цій темі вже й не знаю, якими стежками і з якими мірками підійдуть до складної постаті вітчизняної культури ХХ століття. До жінки, котра не на словах, а справді була «першою українською радянською актрисою».

І ця докладна розповідь — саме про неї. Про видатну актрису ХХ століття Наталю Ужвій. І не тільки інформприводу заради (хоча днями й виповнюється 110 років від дня її народження). Ті читачі, кому 50—60 і особливо 70, усвідомлюють своєрідність цієї постаті для культурного контексту України в складний для неї період. А ті політінфіковані форумчани, котрим трохи за 20, нехай навіть не напружують зір: цей «сценарій» у кількох серіях — все ж таки не для вас, мої юні друзі.

СЕРІЯ ПЕРША

Уявімо театральний зал. Він прикрашений прапорами, квітами. Переповнений захоплено-піднесеними обличчями. Глядачі радіють, чекають. Тріо бандуристок виконує «Про нашу Наталю Ужвій…». Вази й килими — з Її силуетами.

Пливе об’єктив камери — на календарі 29 жовтня 1973 року. На трибуні — Володимир Щербицький, член політбюро ЦК КПРС, член президії Верховної Ради СРСР, перший секретар ЦК Компартії України. Увесь задник сцени — Її портрет, зіркова усмішка. І її ж якийсь важкий погляд… Котрий дисонує з урочистою промовою партійного боса (далі — дослівно — фрагмент його виступу):

— Нам особливо приємно сьогодні відзначити, що в славній шерензі Героїв Соціалістичної Праці почесне місце посідають наші митці, серед них — перша українська радянська актриса Наталія Михайлівна Ужвій…

Голос за кадром. По суті, це прижиттєва канонізація. Партія сказала — «перша» — і заперечень бути не повинно.

Щоправда (це знову закадровий текст), Ужвій аж ніяк не за партійною «рознарядкою», а за суттю своєю природною була «головною українською актрисою» свого часу. Працювала на результат не лише ідеологічна машина, а й її акторська магія, природний талант. І слава актриси в ті часи була незаперечною.

На «екрані» — її портрети, ордени, «зустрічі з трудящими». Кадри з фільмів, що їх у ті роки передивилися всі пролетарі й інтелігенти («Виборзька сторона», «Райдуга», «Тарас Шевченко»).

Голос... 30-і, 40-і, 50-і культивують її міф. І не афішують її прихованих драм. В очах глядача вона, певно, стала ідеальним створінням, українською Попелюшкою, котра з глушини, з польських робітничих околиць стомленими ніжками добрела до заповітного зоряного трону. Добралася до самісінької вершини... Ще один слайд — вона під час чергового партійного з’їзду. І відразу — профілі Курбаса, Крушельницького, Юри, найкращих режисерів України, котрі в ті роки мали за щастя задіяти її у своїх постановках.

Далі немов «саундтрек» минулого — її поетичні інтонації з нарізки вистав («Украдене щастя», де грає Анну, або «Калиновий гай», де вона — Наталка Ковшик). Ці неповторні й злегка мелодраматичні тембральні регістри ніби додають «живинки» в драматургічні тексти. І запалюють у деяких п’єсах якщо не «пожежу» почуттів, то бодай іскру життя. Адже грати доводиться не лише Шекспіра чи Франка, а й комуністичну публіцистику, твори Микитенка, інших сталінських драморобів.

Далі — раптом — обличчя Параджанова. Саме цією актрисою він щиро захоплювався. Задовго до «Тіней забутих предків» зайняв Ужвій у своєму, на жаль, невдалому фільмі «Українська рапсодія» (1961-й). А через сім років — 1968-го — Параджанов створив про неї біографічну стрічку. Безглуздо припускати, але, певно, якби Параджанов залишився на волі, а не у в’язниці, можливо, знайшов би для «пізньої Ужвій» особливий — такий притаманний їй — поетичний матеріал. І розкрив її по-новому — саме в період «заходу сонця».

Документальна хроніка «пізньої Ужвій»... Коли поникли її плечі, коли уповільнилася хода, коли навіть симпатична перука не може приховати вік... Коли очі, в яких уже потухли іскринки захвату, випромінюють лише прихований біль. Те, про що не дано знати ані партії, ані уряду — нікому.

За кадром…Десять років тому в одній із найпопулярніших тоді українських газет до 100-ліття з дня народження актриси було опубліковано фрагменти щоденників її чоловіка Євгена Пономаренка. Він спробував захистити актрису від «тавра», яким дехто намагався шельмувати її, починаючи з 90-х, — «зрадниця Курбаса» (та публікація називалася «Тріумфи і трагедії Наталі Ужвій»).

…Минає час, змінюються ціни і цінності. Справжні, а не театральні «зрадники» вже панують у всіх сферах прекрасного і потворного... І вже ніби й не дивно, що «тавро» на тілі долі видатної актриси — той-таки намір політиканів від мистецтва розділити митців трагічної епохи на «білих» і «чорних». На «своїх» і «чужих»...

Уже тоді виявлялися його неабиякі природні здібності, загорався поетичний талант. Михась, син поета, сам складав вірші, стилем і світовідчуттям зовсім не схожі на поезію батька.

Вірші Михася:

«Я згадую тепер той час

не дуже давній,

І те село,

Де на розпутті хрест,

Й ті ночі, спалені

в розпуці і чеканні,

Коли все далі біг рахунок

впертий верст...»

Він писав не лише поезії, а й п’єси. У гарному сенсі він «отруєний» театром. Сам дитя лаштунків, мама — примадонна. Одна з його юнацьких п’єс називається «З чужих тенет» (3 дії, 6 картин). Докладний список дійових осіб, навпроти кожного персонажа — прізвище актора-франківця: «Бучма, Бжестська, Омельчук, Міхневич, Шкрьоба...» Нема лише одного прізвища — Ужвій. Етика для хлопчика, вочевидь, була понад усе, щоб ніхто не дорікнув, мовляв, «син самої Ужвій...».

Та коли в одній із рецензій тих років з’являється досить недвозначний натяк на непереконливість трактування Наталею Ужвій образу Раневської у «Вишневому саді», тоді цей хлопчик-відмінник тоном і стилем Бєлінського дає «кривднику мами» переконливу професійну «відповідь». Ви б це прочитали! Це блиск театральної думки.

На екрані — текст Михася…

У нього в ці роки кілька «таємних» синіх зошитів. І кожен його рядок виведений чудовим каліграфічним почерком, чимось схожим на мамин.

Не хорошист, а таки відмінник. В усьому.

Єдине, що непокоїло — постійні головні болі...

Коли ж це почалося? У 30-ті, коли колобродив рідний батько? Чи коли «гості» увірвалися з обшуком вже до київської квартири?

Чи коли 1950-го разом із франківцями вирушив на гастролі до Ленінграда і пірнув у холодну Неву — і відразу його самопочуття різко погіршилося?

І знову ці головні болі... І знову нездужання...

Це тяглося довго — місяці. Вона ходила мов тінь. На допомогу кликала найкращих лікарів. Заради дефіцитних ліків розпродала деякі найцінніші речі.
«Аби... »

Не допомогло.

Із записів Євгена Пономаренка: «Не можу не згадати одного з найтрагічніших періодів у житті Наталі Михайлівни. Її єдиний син Михась, будучи вже на п’ятому курсі факультету міжнародних відносин, так і не зміг подолати свою недугу — менінгіт... Він довго перебував у лікарні — тоді не було ще тих ліків, які застосовують нині під час лікування цієї хвороби, і 13 грудня 1951 року він помер після нестерпних фізичних мук...»

Син повільно вмирав у неї на очах — місяці... Осмислити і пережити це — неможливо.

Було йому всього 24.

У день похорону на дверях університету — його альма-матер — жалобне повідомлення. У його заліковій книжці за всі чотири курси скрізь лише одна оцінка — «відмінно» (з усіх предметів). На останніх сторінках, там, де п’ятий, незакінчений курс, — білизна.

Брат Євген, брат Назар, брат Михайло, чоловік Михайль… Тепер — остання жертва?..

За кадром. Безумство тими днями підступило до неї настільки близько, що родичі тримали її за руки, коли схоплювалася посеред ночі і посеред пітьми непроглядної збиралася бігти на Байкове... До нього.

Зникли близькі і знайомі. Нутро випалене, душа розкололася. У свідомості настає затемнення. Життя втратило будь-який сенс.

Коли через певний час, подолавши свій розпач, вона все ж таки вийшла на сцену в «Без вини винуватих» Островського з текстом Кручиніної «І я була матір’ю, і я так само бачила вмираючого сина… тільки мій син помер ще дитиною…», то, здавалося, що вона сама нібито роздвоїлася… Душа полетіла кудись «за» стіни театру, а на сцені лишилася тільки її тінь. Її фото — той самий погляд із темнотою в орбітах...

Вона часто грала матерів — і в «Райдузі», й у «Виборзькій стороні». І в багатьох виставах. Коли через кілька років після смерті сина їй запропонували роль матері в екранізації «Землі» Ольги Кобилянської, матері, котра теж втрачає сина, вона все ж таки погодилася. І найкращі кадри цього фільму — коли посеред лісу, посеред свого горя її героїня Марія Федорчук із божевільним криком біжить до остигаючого тіла своєї дитини…

Цей фільм вона згодом відмовилася переглядати — категорично.

За кадром. Після 1951-го — після останньої жертви — лишилася тільки інерція жити, звичка грати... І сила «лишитися».

Незадовго до смерті вона вирішила написати правду про своє «приховане», справжнє життя. Але чіткої розповіді так і не вийшло. Це досить сумбурні нотатки. І в них постійно вчувається глуха туга, невдоволення театром. Ці записи не для сторонніх очей, тому й цитат не буде.

Хоча один — останній запис — мабуть, усе ж таки варто відтворити…

Вже не гарний, а старечий почерк…

«От і знову була на кладовищі, у Михасика... Мені там легше, аніж тут… Там — спокійніше... Там він... Боже, за що?»

На умовному «екрані» — порожній зал театру.

ПРОЩАННЯ

Тіні бігають по ліжку,

Тіні грають на стіні.

Не гасіть її усмішку,

Хай вітає уві сні.

Хай відгомін дальній ловить

Десь в чарівнім забутті,

Хай слова прекрасні мовить,

Ті, що стліли вже в житті.

Хай забуде й пригадає,

Все, чим день був гомінкий,

Хай уперше покохає

Стан химерний і стрункий.

Хай… та, може, іншим часом.

Всіх побажань не сказать.

Може, стрінемось ще разом?

Може, спинимось спитать?

Може, й ні… Хтось інший буде

Сон тобі оберігать.

Все пролине і забудем…

Наш обіт — не забувать…

І зів’яне лист пожовклий,

А вірші — хто ж знайде їх?

Хочу тільки, щоб не змовкли

Всі слова рядків моїх!..

Спиш… Дивлюся я востаннє.

Тінь, волосся…

Затремтіла на прощання…

Не спиняйсь! Лиш не спинись!..

Тіні бігають по ліжку

Тіні грають на стіні.

— Не гасіть її усмішку

Хай вітає уві сні…

26.06.1945-й. Київ

Я ОДИН

Я один. Самотньо на дорозі,

Нічка тиха листям шелестить.

Наді мною в чаші темнокорій

Місяць з вітром казку гомонить.

Навкруги так любо, колосково,

Спить земля у лунці голубій,

Що ж мені так сумно й загадково?

Жду чогось, бажаю чи то ні?

Я стою самотньо над рікою.

Тихо хвиля хвилю підганя.

І сріблиться в погляді журбою,

Й на мені свій погляд зупиня.

Я закрив замріяно повіки,

Легкий шум стоїть поміж лілей.

Я б хотів заснути тут навіки…

Десь подалі гамору й людей…

22.09.1942 року. Стрільче.

ДИВНИЙ СОН

Я «прокинувсь» — що за лихо?

Вже восьма година!

Ай-ай-ай! Аж свиснув стиха.

От лиха година!

За штани я ухопився…

— Де ж вони? — Не видко!

Оглядаюсь, приглядаюсь,

Вже дев’ята швидко?!

Що це сталось? — Мов не свій я,

Кричу мовби гуска!?

От таке діло — закипіла

Бісова закуска!..

Скок додому — аж з-під полу

Чортовиння блика,

Та такеє страшенюще,

Що аж закликав… —

і прокинувсь.

Де я? — В хаті попід столом,

Перина на кріслі.

А штани мої нещасні

— на вікні повисли!...

31.09.1941. Стрільче

БАЛАДА

Тихо вітер траву колисає в степу.

А над степом висока могила,

Одиноко стоїть і віками таїть,

Як колись козаків схоронила.

Хрест високий на ній, навкруги

Ніби вимерло все, неживе.

Тільки, кажуть, вночі,

звідти з місячну тьму

Часом пісня журлива полине.

І стихає тоді вітер

дихать на мить,

Хвиль ночі бринить,

мов струна.

Голос плаче-дрижить,

аж могила тремтить,

І далека-далека луна…

25.02.1942. Стрільче

КОРОТКІ ТИТРИ ДОЛІ

Наталя Михайлівна Ужвій (1898—1986) — видатна українська актриса. Народилася в місті Любомль (Волинь). З 1916-го брала участь в аматорському гуртку Золотоноші. 1922—1923: театральна студія при Першому державному драматичному театрі України ім. Т.Шевченка в Києві. З 1926-го по 1936-й — робота в театрі «Березіль» Леся Курбаса. З 1936 року — актриса Київського українського драматичного театру імені Івана Франка, на сцені якого протягом півстоліття зіграно десятки образів у п’єсах В.Шекспіра, О.Островського, І.Франка, О.Корнійчука. Однією зі сценічних вершин Ужвій вважається роль Ганни в спектаклі «Украдене щастя» за п’єсою Франка (постановка Гната Юри).

З 1954-го по 1973-й Ужвій очолювала Українське відділення Театрального товариства. У кіно — з 1926 року (перша роль — Галя Домбровська у фільмі «ПКП»). Також знімалася у фільмах: «Виборзька сторона», «Тарас Шевченко», «Прометей», «Земля». Брала участь в одному з перших фільмів Сергія Параджанова «Українська рапсодія».
Лауреат трьох Сталінських премій (1946 р. — за роль Олени Костюк у фільмі Марка Донського «Райдуга»; 1949, 1951 рр. — відзначена за театральні роботи). Народна артистка СРСР (1944). Померла в Києві. Тільки через двадцять років після її смерті на будинку на вулиці Городецького (де жила актриса в останні роки) установлено меморіальну дошку.

Всі статті Олег Вергеліс

Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.

Будь ласка, виберіть один або більше пунктів

Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК

Залишайтесь в курсі останніх подій!

Підписуйтесь на наш канал у Telegram

Стежити у Телеграмі