ОСТАННЯ РЕДАКЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА

«Двадцять художників України. Кінець століття» — у Національному художньому музеї нещодавно відбулася презентація цього грубезного каталогу. Він симпатичний — екстравагантний дизайн, добротна поліграфія. Але, ознайомившись із черговою «українською редакцією сучасного мистецтва», дивуєшся, чому її автор, галерист Євген Карась, такий суворий (або ж такий довільний) у доборі «найкращих із найкращих». Художників рівня «чудової двадцятки» (цитую вступну статтю Д.Горбачова) в Україні на порядок-два більше. Тож, на перший погляд, аж ніяк не очевидно, що таке «сучасне мистецтво» в розумінні автора проекту, який протягом останніх 10—15 років, як він пише, відціджує «головне» в художньому процесі. Це навіть близько не відповідає «соntemporary art», у значенні — актуальне мистецтво, як патетично заявлено, а здебільшого добротний живопис, що продається за світовими цінами і формує комерційну політику його галереї. У його популяризації серед потенційних покупців немає нічого поганого — якщо називати речі своїми іменами, а не опускатися до рівня банальної рекламної містифікації, аби звеличити неперевершену якість «свого» товару... Промоушену галереї зовсім не обов’язково мати «загальнонаціональне значення».

Якщо, не розмінюючись на дрібниці, розширити контекст до «Двадцяти художників Європи кінця тисячоліття» — нічого не зміниться. Художники залишаться художниками галереї «Ательє Карась» — В.Бажай, П.Бевза, В.Бовкун, В.Будников, М.Вайсберг, М.Гейко, А.Друганов, А.Дубовик, А.Животков, П.Лебединець, П.Маков, А.Матвієнко, М.Рева, А.Ройтбурд, Т.Сільваші, М.Скугарьова, Ю.Соломко,
О.Тістол, В.Шерешевський, І.Янович. Сильна обойма, але, образно кажучи, споживач, піддаючись на рекламні провокації, однак розуміє, що таке «єдино правильний вибір», — «зубних паст» не найгіршої якості може бути скільки завгодно...

Проект «Двадцять художників України» показовий у плані відвертого вторгнення маркетингових стратегій у сферу цінностей, що колись наївно вважалися «вічними». Час від часу спливає той дивовижний факт, що нічого вічного, ніякої наперед визначеної, іманентної цінності твору мистецтва не існує. Така самореклама, або ще одне вже звичне явище — переростання конфліктів із приводу розподілу сфер інтересів в естетичні баталії, у яких зброєю служать «пустотливі» статті, нагадує стару істину — твори мистецтва оцінюються за шкалою цінностей інституцій, що ними опікуються. У підтексті критики естетичних достоїнств і недоліків найчастіше прозирає критика інституційна. Так, кілька місяців тому потрясання основ у художньому світику викликала стаття академіка і, до речі, комісара української презентації на Венеціанській Бієннале Олександра Федорука в «Образотворчому мистецтві». Він став рішуче й необгрунтовано нападати на млявість «провінційних колористів» із давно вже розваленої групи «Мальовничий заповідник» — Т.Сільваші, А.Животкова, А.Криволапа... а заразом на засилля комерційних структур — різноманітних салонів, «совіартів». У цьому разі критик нагадує «сплячу красуню». Вийшовши зі стану анабіозу, він виявляє навколо зовсім інші, ринкові часи, а судити про навколишнє продовжує з тієї самої старої, вже похиленої дзвіниці. Криза, яку він помітив, це не криза мистецтва — це криза його інституціалізації, що є основною причиною нинішніх бід.

Особливістю деградації художньої сфери в пострадянські часи московський критик В.Мізіано назвав зникнення такого поняття, як співтовариство професіоналів: колишні розпалися (якщо не зовні, то внутрішньо), нові так і не з’явилися. У нас відбувається те саме — місце професіоналів зайняли тусувальники й функціонери. Це відчувають усі, але, навіть не усвідомлюючи, проектують невдоволеність на другорядне й випадкове, власні недоліки — на «ідеологічних ворогів», котрі псують життя. Життя, найчастіше, кожен псує собі сам.

Існує кілька різних за висотою дзвіниць, тобто інституцій — відверто ретроградних і нібито інновативних, комерційних і нон-профітних, — кожна з який валоризує «своє» мистецтво та свято вірує, що ті ігри, в які грають інші, мистецтвом назвати ніяк не можна. Це Спілка художників, Центр сучасного мистецтва при НаУКМА (колишній Центр Сороса), галереї «Совіарт», «Ра», «Ательє Карась» й ін. Одиницею в системі є і юридично вільні, але фактично пов’язані жорсткими вимогами їхніх благодійних фінансуючих організацій, як, приміром, фонди «Відродження», «Про Гельвеція», куратори (ця форма художньої активності виникла в 90-х як альтернатива інституційній).

Сьогодні всі вони, без винятку, консервативні, різниця лише в мірі консервативності, замкнутості.

Створити державний центр сучасного мистецтва Україна не сподобилася, тож існування відносно актуального мистецтва підтримує заснований 1995-го благодійний ЦСМ (Сороса). «Відносність» пояснюється вичерпаністю творчих ресурсів, яка, у свою чергу, випливає з вичерпаності ресурсів матеріальних... Фінансування центру урізано до мінімуму і, певне, незабаром взагалі припиниться. А хто ж під час затяжної фінансової кризи безкорисливо опікуватиметься некомерційним мистецтвом? Команда художників і кураторів, які співпрацюють із Центром з часу його заснування, вибудувала на цій території непорушну систему конвенцій і цінностей. Із приблизно піврічною періодичністю стандартний набір кураторів (А.Соловйов, Н.Філоненко) закликає під прапори стандартних ідей (шизоаналіз, дискурс іншого, помилкова ідентифікація) стандартний підбір художників (А.Гнилицький, І.Чичкан, М.Мамсиков, В.Цаголов, С.Братков...) Не слід скидати з рахунків, що відсутність «нових облич» — проблема глобального порядку, мистецтво «дорослішає», механічно використовуючи давно відпрацьовані стратегії. Не слід, звісно, і себе цим заспокоювати — нові імена створюються, і якщо створення цих імен стане пріоритетною стратегією центру, неодмінно з’являться зміни на краще. А поки що не залишається нічого іншого, як здогадуватися, хто чи що розірве замкнуте коло — приплив свіжої крові чи відкриття нетрадиційних джерел фінансування... Сьогодні Центр важливий у плані підтримки зв’язку з зовнішнім світом. Туди частенько забрідають виставки класиків, що об’їздили весь світ, — Уорхола, Кабакова... Працюючи при його підтримці, куратори таких проектів, як відеофестиваль «Dreamcatcher» (Н.Пригодич, О.Жук) або фестиваль медіамистецтва «KIMAF» (К.Стукалова, Н.Манжалій), вибирають найоптимальніший шлях діалогу з мистецтвом інших країн — так дефіцит «вітчизняного продукту» стає менш помітним.

Спілка художників як бюрократична структура відмінно збереглася з радянських часів. Члени «єдиної професійної спілки художників», як і раніше, плекають цехову свідомість, відчуваючи поруч плече колеги, а за спиною — підтримку вищих державних органів. Але ці укріплені тили мало допомагають, коли професіоналізм у колишньому його розумінні втрачено, а в новому — не знайдено. Радикально переосмислений за останні десятиліття тим-таки «contemporary art» у концептуальному ключі, як опанування новим умінням — умінням думати, у таборі Спілки він досі означає не більше, ніж «ремесло». А рівень ремесла демонструють страхітливі виставки на кшталт «Василь Гурін з учнями», що пародіюють свої прототипи доби соцреалізму — навички реалістичного живопису, чим традиційно були сильні члени цього творчого об’єднання, втрачаються, а ось амбіції — залишаються.

«Ми довели, що Спілка художників щось та значить», — сказав глава Академії мистецтва Андрій Чебикін в інтерв’ю з приводу конкурсу проектів для Венеціанської Бієннале, право на організацію якого Спілці делегував Кабмін і Мінкультури. Спілка художників довела, що вона щось та значить, не тільки українському, а й усьому світовому співтовариству, і воно аж ніяк не в захопленні від цих доказів. Адже доводити теж треба було б з розумом, подумавши, чи сумісна система цінностей СХ з системою цінностей зовнішнього світу.

На підході створення ще однієї української редакції сучасного мистецтва — (над цим працює «Совіарт і» Асоціації арт-галерей України) — Утопічний проект, створюваний зусиллями В.Хаматова й А.Титаренка. «Музей сучасного мистецтва» існує поки що віртуально, початок покладено вибором достойних метрів, серії виставок яких проходять у «Совіарті». Що символічно — існування самого мистецтва віртуальне, у соціумі воно — непомітне й невагоме. Простіше створити свою «кишенькову» історію мистецтва і відповідати тільки за неї, ніж намагатися щось робити з цією абсурдною несоціалізованістю, домагатися вибудовування систем його державної підтримки... Можна заперечити — час не сприяє, криза влади, спад у мистецтві. Нічого іншого, як заспокоїтися й законсервувати те, що вже було створено за останні півтора десятка років, не залишається. Коли вже відкриття нових імен видається пустою фантазією, доводиться «зберігати для нащадків» те, що є. Але ж у зникненні живого мистецтва винна й дистрофія вітчизняного арт-ринку, який нібито й не потребує постійного відновлення товарів... З цього погляду цінним починанням є фестиваль некомерційних проектів, що відбувся (не можна сказати, що з успіхом, але тішить сам факт усвідомлення необхідності змін) 15—18 червня в Українському домі й «Совіарті»

Отже, скільки «дзвіниць» — стільки «приватних» систем цінностей і путівників з історії мистецтва. По суті, інституцій мало, всі вони вибудувані на піску й усі вони одна одну ігнорують. Навіщо знадобилося наголошувати на цьому? А тому, що становище сучасного мистецтва катастрофічне, нижче падати вже нікуди. І це справді дохідливо довела участь України в 49-й Венеціанській Бієннале. Ця подія — важлива точка відліку, від неї багато чого варто вибудовувати наново — самосвідомість, міжінституційні відносини, спроби легалізуватись — сподіваючись, що продемонстрована у Венеції «редакція» українського мистецтва не стане останньою й остаточною...