ОСТАННІЙ МЕТОД БОРОТЬБИ

4 лютого в Києві перед будівлею Кабміну, що на вулиці Грушевського, горіли рукописи і смажилося м’ясо. Сотні письменників, видавців та журналістів, які зібралися на акцію «Рукописи горять!», демонстрували своє ставлення до позиції виконавчої влади стосовно проблем українського книговидання і книгорозповсюдження. Письменники демонстративно палили свої невидані рукописи, і не просто палили, а використали плоди власної творчості на приготування двох шашликів — для прем’єра Віктора Януковича та його віце-прем’єра й міністра фінансів Миколи Азарова. Такого насправді ще не було, але буде ще й не таке, судячи з відчаю, відверто продемонстрованого головними акторами перформенсу.

Однак, як на мене, не варто зводити суть акції лише до протесту проти невідповідності законів і введення з початку цього року ПДВ на українські книжки. Українська влада — і законодавча, і виконавча — за неповних тринадцять років свого існування ще жодного разу не дала реальних підстав для оптимізму вітчизняному книговидавцеві. Більше того, попри те, що приймалися якісь закони, постанови і складалося враження активної казенної діяльності, занадто очевидним було одне: влада — персоналізована чи абстрактна — не бачила і не бачить проблеми. Цю проблему можна сформулювати архіскладно, використовуючи арсенал сухої протокольної риторики із посиланням на статті законів, параграфи постанов і цифри, цифри, цифри... А можна звести до простої формули: не підтримуючи «своє», ти автоматично підтримуєш «чуже».

І тут починається найцікавіше —на поверхню спливає головна психологічна проблема української влади: «чуже» для неї не є «чужим», а «своє» не усвідомлюється як «своє». І ставлення до вітчизняного книговидання виявляється тим лакмусовим папірцем цього глибинного психологічного збочення. Як «своє» сприймається фрагмент труби з російським газом, що проходить через територію України, бо є конкретний інтерес і конкретні гроші, як «своє» сприймається теле- і радіопростір, забитий російською поп-продукцією, бо є конкретний інтерес і конкретні гроші, зрештою, як «своє» сприймається і засилля російського книговиробника на українському ринку. Чому? Та знову ж: якби не було того ж таки конкретного інтересу і конкретних грошей, не було б і проблеми. Ставлячи українського видавця в нестерпні податкові умови, влада, мимохіть чи цілком свідомо, виступає в ролі лобіста великих акул російського книжкового бізнесу. Бо знову ж таки: «чуже» для неї не є «чужим», а «своє» не усвідомлюється як «своє». І мораторій, накладений бюджетом 2004 року на Закон «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні», який мав набрати чинності 1 січня нинішнього року, вкотре доводить цю сумну істину.

Становище українського видавця ще ніколи не було сприятливим. А введення з січня цього року податку на українську книгу практично взагалі унеможливлює роботу видавництв. «Наслідки — зупинка діяльності видавництв, спустошення полиць книгарень, підвищення цін на українські книжки... Ми звинувачуємо владу у масовому вбивстві українських книжок!» — волають у своєму меморандумі учасники акції «Рукописи горять!».

Тобто замість введення в дію закону, який би сприяв видавцеві, влада душить його жорстким податком на видання і реалізацію продукції. Один із організаторів акцій, директор київського видавництва «Факт» Леонід Фінкельштейн влучно висловився на інтернет-форумі «Майдану» з приводу безвихідної ситуації в галузі, навівши причту: «Йшли якось три мудрії та сперечалися, як світ кращим зробити. І напали на них розбійники, і прив’язали їх до одного дерева однією мотузкою... Запитуєте, що в нас спільного? Дерево, мотузка, розбійники».

Не хотілося б укотре згущувати барви, однак, якщо й далі триватиме повільний процес казенного нищення української книжки, вже завтра можна буде сміливо радикалізувати перформенс — цей, як виявилося, останній метод боротьби за виживання — обкласти невиданими рукописами будівлю Кабміну? організувати публічні самоспалення видавців?.. Щоб нарешті стати «своїми» для «несвоїх» і не померти серед цієї задушливої вічної зими...