«Орден» Нобеля на китайській стіні

Нобелівську премію з літератури 2012 року нещодавно отримав китаєць Мо Янь - за «галюцинаторний реалізм, який поєднує народні казки з історією та сучасністю». На батьківщині він вважається одним із найбільш плідних, шанованих та заможних авторів: його гонорари сягнули 3,45 млн. юанів (4,4 млн. у перерахунку на гривні). За світовими мірками - копійки, за місцевими - тверде місце у двадцятці найзаможніших літераторів. У його творчому доробку - 11 романів, три сценарії повнометражних стрічок і кілька збірок оповідань. Мо Янь обіймає посаду заступника голови Спілки письменників Китаю.

Нехай говорять, буцім для академії вкотре орієнтиром стали не художні досягнення, а геополітичний момент: аби заповітна нагорода прикрасила вашу біографію, бажано не бути білою англомовною людиною з благополучного краю. Про позамистецький чинник у цьогорічному виборі, мовляв, свідчить і такий факт: Мо Яню 57 років, а для кандидата на найпрестижнішу літературну відзнаку досвід є великим плюсом. Принаймні за останні два десятиліття молодшим від нього лауреатом ставав тільки Орхан Памук. Отже, не все так просто у шведському королівстві.

Нехай говорять, буцім Мо Янь - письменник «від плуга», і за асоціацією порівнюють із Шолоховим: обидва до підкорення художніх Гімалаїв працювали на селі, були пов’язані з ідеологічною працею, високо поціновувалися не тільки читачами, а й владою. В комуністичних системах це чимало. А в нинішній Піднебесній - буквально картбланш на життя та свободу.

Нехай говорять, буцім Мо Янь заграє з масовою культурою, і тому його тексти насичені провокаційно жорстокими сценами. Буцім занадто лояльний до КПК - тому наголошує на відсутності цензури в рідних пенатах, хоча всім відомо: ситуація - прямо протилежна, і деякі романи самого переможця були під забороною. Буцім досить нескромний (що суперечить східному менталітету) з іноземними колегами. Зокрема, з нагоди отримання ще однієї важливої для китайських авторів нагороди - американської премії Ньюмена - він заявив, що «своїми романами створив унікальний стиль письма».

В усіх цих закидах є частка правди, та водночас завважують й інше, не менш вагоме. Як-от вдала реалізація Фолкнерової метафори - писати про «крихітну ділянку землі розміром з поштову марку». Аналогічно Вільяму Фолкнеру з його Йокнапатофою та Габріелю Гарсія Маркесу з його Макондо, Мо Янь створив міфологізований образ рідного повіту Гаомі у провінції Шаньдун - маленьку модель, крізь призму якої видно обшир великого буття.

Навіть побіжний погляд на прозу нобеліата переконує, що ні про звеличування партії та керівництва, ні про експлуатацію ширужиткових мотивів не йдеться. «Червоний гаолян: сімейна сага» - це оповідь про патріархальне суспільство, спокій якого роздирає жахіття війни. У «Часникових наспівах» висміяно користолюбство й продажність бюрократів. У «Сандалових тортурах» змальовано щемке кохання в дикому середовищі на тлі картин жахливого катування. Роман «Сорок одна «пушка» - це критика суспільства споживання з його надмірним захопленням м’ясоїдством. «Великі груди, широкий зад» - епічне полотно, в якому історія «пересічних людей», а саме - трьох поколінь однієї родини, в котрій домінують жінки, - переплітається з історією країни. В позначеному чорним гумором «Колесі життя і смерті» йдеться про пана, страченого під час земельної реформи 1950 року, котрий вимушено спостерігає за подіями наступних півстоліття, перевтілюючись у різних тварин.

Нарешті, «Країна вина»: саме публікації цього твору на початку 1990-х чинила перешкоди влада через дошкульну критику автором дикунськихих неподобств, і саме за нього письменника нагородили Нобелівською премією. Фантасмагорія з кафкіанськими сюжетними поворотами та гоголівською вигадливістю, після прочитання якої геть незрозуміло, чому автор досі на волі.

Слідчий з особливо важливих справ Дін Гоуер приїжджає на шахту Лошань проводити спеціальне дізнання: до прокуратури надійшов лист, у якому анонім звинувачував очільників вуглевидобувного підприємства в пияцтві, розпусті та канібалізмі. У правдивості першого слідчий переконується з порога: прикладаються до оковитої всі - від водіїв вантажівок до собак, від охоронців до партійних бонз. Різниця хіба в тому, що одним дістається каламутна сивуха, а іншим - вишуканий продукт бродіння соків. Утім, від якості трунку кількість не залежить, позаяк п’ють натхненно, не відволікаючись на деталі.

Звісно, приїжджого беруть в алкогольний полон одразу, і вже за годину голова йому йде обертом, душа метафорично то відділяється від тіла, то повертається назад. А коли під час бенкету подали смаженого хлопчика, в Діна й поготів зриває дах, - ось він, речовий доказ! На що присутні вибухають дружним сміхом і переконують уже добряче напідпитку чоловіка, що він марить - це просто віртуозно скомпонована з овочів та свинини страва, шедевр кулінарії, - скуштуйте, не пожалкуєте…

З кожною сторінкою роману підвищується градус абсурду. Хмільні річки розмивають межі реальності до повного їх розчинення: головний герой не здатен, а інші персонажі - не хочуть відділяти марення від дійсності. Майстерність письменника вповні проявилася у цьому непевному, інтоксикаційному матеріалі. Автор дрібнішого калібру задихнувся б у випарах нісенітниць, яких сам же й нагородив. А Мо Янь виготовив спочатку залізобетонну структуру (міцна канва основного сюжету + припасований до неї епістолярій кандидата виноробних наук із таким собі гуру Мо Янем + зразки графоманської творчості згаданого науковця, і все це зцементоване раблезіанськими темами задоволення тілесних потреб - леза не просунути) і вже потім навантажив її декалітрами нонсенсу, барелями загадок, квартами притч і пінтами сатири.

В останньому Мо Янь беззастережно дасть фору будь-якому пересмішникові: він не просто кпить з людських недоліків, він описує їх у співчутливо-знущальній манері. Завдяки авторській хвацькості у фіналі ти сам, як пиріг коньячним екстрактом, просочуєшся гротескними образами до такої міри, що вони перестають видаватися надто ексцентричними. І якщо літературний хист полягає в тому, аби придумати найфантастичніший зачин, найнеймовірніший базис, феєрично химерний фінал і примусити публіку повірити кожному слову, то Мо Янь - дистильований талант. Він так точно добирає метафори, дозволяє собі таку розгнуздану експресію, так круто закладає на віражах, що в його власній тверезості сумнівів не залишається, - а от із художнього погляду її немає.

І насамкінець про сумне. Твори китайського звитяжця найбільше перекладали французькою, англійською та німецькою мовами. Російською видано оповідання «Тітчин диво-ніж» у збірнику «Сучасна китайська проза. Багряна хмара», а в Інтернеті є вільний доступ до розділів роману «Великі груди, широкий зад». Наступного дня після оголошення рішення Шведської академії петербурзьке видавництво «Амфора» випустило «Країну вина» з рекламним повідомленням про автора на обкладинці: «Головний претендент на Нобелівську премію». Що двічі дивно, - адже письменник уже став лауреатом, а «головним претендентом» протягом усіх перегонів називали Харукі Муракамі.

Україномовна мережа сьогодні обдаровує читача перекладом однісінького оповідання - «Геній». Сподіваємося, далі буде.