«Магічна книга» — найкращий подарунок!

Книжка, здатна причарувати аудиторію, видається мені подібною до заклопотаного Білого Кролика. Аліса ніколи не потрапила б до Дивокраю, якби не завважила незвичне в традиційному вигляді пухнастого звірятка - його бурмотіння, годинник і жилетку.

У кожної «магічної книжки» (ідеться про узагальнюючу метафору, а не про жанрові ознаки) - окремий набір аксесуарів і власний ступінь балакучості. Свої принади: в одних випадках важить потужність авторської фантазії, яка дозволяє на міфологічному підґрунті зводити актуальну надбудову (Салман Рушді «Опівнічні діти», Мо Янь «Країна вина», Жозе Сарамаґо «Євангелія від Ісуса Христа»); в інших - монументальність проблематики, що іноді супроводжується монструозним обсягом тексту («Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, «Поки я тебе не знайду» Джона Ірвінга, «Підручник малювання» Максима Кантора).

А ще деінде головну роль відіграють ексцентричність думки й уміння побачити чудеса тоді, коли їх ніщо не віщувало. Роман «Море-океан» Алессандро Баррікко, наприклад, містить епізод, у якому один із персонажів, на запитання, чому він ніяк не закінчить портрет моря, відповідає, що не може втямити, де у моря очі. Тобто з чого починати картину. Тривіальну логіку італієць валить різким хуком: його героїв, а відтак і нас із вами, не має цікавити, чи в принципі можливо портретувати водний безкрай. Визначальні тут мелодика, оркестровка та ритм прози, котра, зависаючи на межі із поезією, родового кордону все ж не перетинає.

На віртуозну роботу зі словом сьогодні зголошуються одиниці: назву для шанувальників елітарної літератури «НепрОсті» Тараса Прохаська, «Останні історії» Ольги Токарчук, «Великий роман про Барселону» Сержі Памієса, «Сни й камені» Маґдалени Туллі. Особливо прикро, що останній твір українська публіка проігнорувала. І даремно - майстерність польської авторки дала їй змогу в лаконічній безсюжетній алегорії виразити таку ефемерію, як «передчуття подій», - від сотворіння світу, коли нічого, крім Природи, не було, але народжувалася необхідність Міста. Невідомо з чиєї потреби воно проросло крізь каміння, розквітло будівлями й розмножилося, наче живий організм брунькуванням.

І як тут не згадати химерну прозу Бруно Шульца? Художника іншої доби, ставлення до якого, схоже, не залежить ні від мистецької кон’юнктури, ні від соціальних катаклізмів. Тим більше що й подвійні дати - 120-річчя від дня народження та 70-річчя від дня смерті - зобов’язують віддати шану. Переступивши поріг «Цинамонових крамниць», ми потрапляємо в простір викривлених ліній і зміщених пропорцій, в якій героям доводиться мешкати, бо тікати нікуди. У пластиліново піддатливу реальність, що у вправних руках деміурга набуває потрібних обрисів. І «різцем» у даному випадку виступає навіть не слово, а звук: застрашливо піниться «ш», летить у невагомості «о», невдоволено булькоче «б», гострим лезом розтинає поверхню «р». В останньому виданні цю особливість письма Шульца максимально точно відтворив Юрій Андрухович.

Дива геть іншого ґатунку демонструють виробники продукту «книжка-порадниця». В цій категорії успіхом супроводжується кожен чих Пауло Коельо, Алена де Боттона, Катрін Панколь, Януша Леона Вишневського. Ефект прилипання до їхніх текстів пояснюють упізнаваністю ситуацій і магією «повсякденної мудрості», яка із часом зазнає певних видозмін, проте ніколи - докорінних метаморфоз.

Як турист у незнайомому місті біжить до фаст-фуду, упевнений, що там на нього чекають вільна каса, біг-мак і шипучка, так і ми, розгортаючи черговий опус бразильця, заздалегідь свідомі, що надибаємо втішну сентенцію: «Істинне знання заховане в історіях прожитого кохання та пережитих утрат, у кризових моментах і щоденному співіснуванні з невідворотною смертю». І нічим заперечити - будь-яку твою критичну карту «інженери людських душ» перебивають тузом, заздалегідь прихованим у рукаві. Афоризмом із приємною на слух інтонацією на всі жахливі випадки - в діапазоні від зламаної парасольки до втраченого щастя.

В камланні ерзац-філософів чутливе вухо завжди розрізнить любі серцю наспіви: «духовна криза», «призначено долею», «чоловік/жінка мрії», «сміливо дивитися вперед». Та менше з тим, ці менеджери практичного розуму потрібні і читачеві, який отримує свою дозу психотерапевтичного заспокійливого, і видавничій справі, позаяк саме великі наклади бестселерів уможливлюють публікацію неформату.

Тому поява Люко Дашвар, котра кинджально оперує формулою «любов=кров», засвідчує воднораз тривання й витривалість вітчизняного літературного процесу. «Як жодної думки в голові - вчинки рішучі, безкомпромісні. А як навала питань виїдає сумніви, то й ворухнутися несила. Жодної відповіді. Чому кохання таке безмежне, хочеться летіти вниз і мріяти про смерть?» Про що б не звітувала авторка, змальовуючи пристрасті в степах України чи сімейні драми у столичній квартирі, всього буде надміру - зустрічей і прощань, палких поглядів і обіймів, стр-р-р-рашних тр-р-р-рагедій і ніжних звірянь. Мотивацію вчинків набік (для рос. перекладу - побоку. - Н.Мельник) - головне, аби градус емоцій тримався на патологічно високому рівні.

Топограф, який складатиме план нашої літературної місцевості, завважить не тільки закономірний розвиток маскультових тенденцій і заповнення жанрових лакун, а й появу прози, що її раніше так катастрофічно бракувало, - технічної, динамічної, зі складною системою мотивів і - що важливо! - з придуманими персонажами. Допіру був Андрій Курков. Нині, звісно, теж імен не легіон, проте крига скресла, панове присяжні засідателі. І такі книжки, як «Століття Якова» Володимира Лиса, «Криничар» Мирослава Дочинця або «Маджонг» Олексія Нікітіна (російськомовність останнього залишу поза дужками), не останнє цьому підтвердження.

Мабуть, саме цього - розширення прейскуранта української інтелектуальної белетристики - я хотіла би дочекатися як новорічного дива. Книжок, де винахідливий сюжет, і зовсім не обов’язково детективний, конспірологічний чи любовний, захоплював би з перших сторінок. Де діяли би не картонні герої, прототипами яких були друзі-приятелі, а ті, що мов вишколені актори, не затинаючись, вступали б у драматургічно переконливі діалоги й мали би власне, обличчя та характер. Де стіни були би густо завішані рушницями - і кожна стріляла в потрібний момент. Де лінії, хай як вони розбігаються в різні боки, таки сходилися б в одній - фінальній точці. Де пропонувалися б нові рольові моделі, що відповідають теперішній швидко змінюваній і, нерідко, болючій дійсності, в якій давні етичні імперативи вже не суголосні цивілізаційним викликам.

Нехай спершу вони будуть не такими довершеними, як у Філіпа Рота, Мартіна Еміса, Зеді Сміт, Майкла Канінгема, Енсона Кемерона, Маргарет Етвуд, Альберта Санчеса Піньоля, Джуліана Барнса, Петера Хьоґа. Але нехай хоча б на рівні Джонатана Сафрана Фоєра з його «Повною ілюмінацію» (в українській версії «Все ясно»): чутливо щодо своїх і чужих національних трагедій, стилістично розмаїто й феєрично вигадливо.