ОПЕРА, ДЕ РОЗБИВАЮТЬСЯ СЕРЦЯ

Популярність театральних творів далеко не завжди визначається їхніми бездоганними художніми достоїнствами. Один із яскравих прикладів — опера Леонкавалло «Паяци». Відразу після її прем’єри в Мілані 110 років тому партитура тоді нікому не відомого автора, досить скромна, за оцінками суворих суддів, розпочала тріумфальну ходу сценічними майданчиками всього світу. Дивуючись успіхові «Паяців» у Росії, такий авторитетний музикант, як Римський-Корсаков, назвав оперу Леонкавалло «шахрайською музикою, створеною сучасним музичним кар’єристом». І він, і інші високі цінителі були переконані, що такий недосконалий твір на сцені довго не протримається. Проте...

Не вперше звертається до «Паяців» колектив Національної опери України. У театрі, де ставку завжди робили на сильні і яскраві голоси, цілком зрозуміле прагнення кожного нового покоління показати себе в тих ефектних партіях, у яких прославилися їхні видатні попередники. А співати тут справді є що, причому всім п’яти персонажам історії бродячих комедіантів, які колесять дорогами Калабрії у фургоні, що на ходу перетворюється на театральні підмостки. Учасники нехитрої театральної вистави постійно розігрували той самий фарс про підступи заздрісного слуги, про обманутого невдаху-чоловіка, про кокетливу Коломбіну, яка віддала перевагу обіймам юного коханця — солодкоголосого Арлекіна. Але одного разу було перейдено межу, що розділяє сцену і життя. Веселий жарт перетворився на драму розбитих сердець. Осміяний Паяц уперше і востаннє зіграв трагічного героя власної долі, а його красуня-дружина, помираючи не театральною, а справжньою смертю, встигла назвати ім’я свого коханого. Кривава розв’язка під завісу завершила спектакль, не давши оговтатись приголомшеній публіці в залі і на сцені.

Любов до видовищ ріднить публіку різних епох, як зближує вона зал респектабельних оперних театрів і жителів італійського сільця, що поспішають на театральну виставу. Ця стрижнева ідея різними засобами підкреслена у новому спектаклі Національної опери. Художник-постановник Марія Левицька парадоксально і, здавалося б, дещо прямолінійно поєднала образи театрального мистецтва різних часів і масштабів: сліди масивних руїн публічного римського театру і нехитру споруду, що слугує для крихітної пересувної трупи водночас житлом, транспортним засобом, театральними декораціями. До пари представленому бродячими акторами найдемократичнішому виглядові театру —театрально-лубочний образ села, куди прибула трупа. Орієнтація на сучасний кітч характеризує задум запрошеного режисера-постановника з Австрії Філіппа Арнонкура. У дусі ключової ідеї руйнування бар’єрів між мистецтвом і життям, високим і низьким, трагедією і фарсом вирішено епізоди, в яких дія переходить у глядачеву залу, використано прийоми хепенінга або введено шокуючі елементи чужорідної стилістики. Така нинішня паратеатральна культура. У ній панує різностильовість, смакова невибагливість, вона розрахована на психологію строкатого, погано керованого натовпу, увагу якого можна привернути лише яскравістю й несподіваністю, сильними й грубими ефектами. Численний хор театру, що зображує сільську публіку, зливається у своїх реакціях і настроях із залом. Ми вже не є сторонніми спостерігачами віддаленої від нас дистанцією місця й часу історії з кривавою розв’язкою, а ніби потрапляємо в простір театралізованого свята, стаємо співучасниками видовища, яке вириває з атмосфери буднів.

Роль хору в цьому камерному за складом діючих осіб творі надзвичайно велика. Глядачі повинні побачити в різноликій масі сільських жителів себе самих. Тут це вдалося завдяки спільним зусиллям молодого австрійського режисера й авторитетного керівника хорового колективу Національної опери, бездоганного музиканта з величезним досвідом Льва Венедиктова. Сама кількість виведених на сцену хористів спочатку видавалася надмірною. У такій масі нелегко було відтворити поетичні тонкощі окремих хорових номерів. Проте сам постановочний задум далекий від естетичної поетизації атмосфери дії. Тому при меншому складі хору запланований творцями спектаклю гучний ефект не був би досягнутий.

Якщо зовнішній бік видовища було побудовано з використанням елементів кітчу, його глибинний зміст розкривався в музичному задумі диригента-постановника Кирила Карабиця. Диригент вибрав драматичний крупний план інтерпретації партитури. У музиці Леонкавалло він зумів підкреслити опуклі контрасти, щедрість емоційно насичених мелодій, які вільно виливалися, експресію крайніх станів. Представник музичного веризму, Леонкавалло сам написав лібрето «Паяців» і, озвучуючи його в музиці, виявив себе справжнім драматургом, який осягнув природу театру. Орієнтований на неприкрашену життєву правду, веризм постав у його тлумаченні як мистецтво нищівних пристрастей, що вражають душі непримітних маленьких людей. Передана у музиці напруга емоцій потребує при її відтворенні особливої диригентської волі, щоб не вийти з берегів. Кирило Карабиць, для якого «Паяци» стали дебютом у стінах Національної опери, від початку й до кінця заволодів увагою сцени і залу, провів спектакль цілісно й переконливо, виявивши незвичну для дебютанта зрілість. Можна привітати колектив театру, у диригентському корпусі якого з’явився такий яскравий молодий талант. Вихованець київської школи, Кирило Карабиць є новим типом високопрофесійного, по-європейськи освіченого музиканта. Він удосконалював свою майстерність у Відні, а в наступному сезоні працюватиме другим диригентом симфонічного оркестру французького радіо. Це місце він одержав у результаті складного конкурсного змагання. Хочеться вірити, що, працюючи за кордоном, Кирило залишиться затребуваним і в рідній батьківщині.

З різним успіхом виступили в «Паяцах» два прем’єрних склади виконавців головних партій. В обох виставах бездоганним був і в акторському, і у вокальному планах В’ячеслав Лупалов, який має потужний драматичний баритон. У багатьох театрах неймовірно складний сольний Пролог опери виконує злісний заздрісник Тоніо. У київській прем’єрі ці партії були доручені різним виконавцям. Співак, який виконує Пролог, трактований як персонаж з нашого часу. Він з’являється прямо в глядачевій залі, вдягнутий у сучасний костюм. Якщо голос В.Лупалова прозвучав у Пролозі з небувалою могутністю і силою, то І.Пономаренко зробив головний акцент на ліричному почутті і заклику співпереживати нелегкій долі комедіантів. Виступивши в другому спектаклі в ролі Тоніо, В.Лупалов показав значний характер скривдженого долею невдахи, якого вирізняють уїдливість, похмура мстивість, рухливість психічних реакцій, хист до лицедійства. Образ Тоніо, який по-своєму запам’ятовується, з переважанням негативних елементів характеристики персонажа створив Роман Майборода.

З двох виконавців ролі Каніо жоден поки що не зумів стати справжнім центром вистави й показати складну гаму переживань приниженого, розчавленого зрадою, змученого пекучими, як вогонь, ревнощами героя. Олександр Гурець, володар сильного і яскравого голосу, був маловиразним як актор. Павло Приймак не має необхідних для цієї партії вокальних даних, хоч і намагався компенсувати недостатню наповненість та силу звучання свого, швидше, ліричного, ніж драматичного тенора переконливістю сценічного малюнка образу. Двом молодим співачкам, які виступили в партії Недди, на жаль, не пощастило з партнерами. Обидва співаки, що зіграли роль закоханого в Недду селянського хлопця Сільвіо, мало вразили і в акторському, і у вокальному плані. Краще звучав голос у Михайла Киришева, але явно слабкому у вокальному сенсі Дмитру Гришину він поступався як невмілий, скутий і малорухливий актор. Приблизно однаковими за своїми можливостями можна назвати двох виконавиць партії Недди. Якщо героїня Катерини Стращенко була завзятою й чарівною, впевненою в собі й у своїй жіночій владі, то Тетяна Николенко змалювала образ тоншими ліричними барвами і з більшою психологічною глибиною. І одній, і другій при цьому поки що бракувало насиченості звуку, багатства барвистої палітри, індивідуальної неповторності тембру — рис, які має незабутня Гізелла Ципола, що співала Недду в попередній постановці «Паяців». Загалом нинішній склад солістів поступається у яскравості, вокальній та акторській майстерності прославленим майстрам попередніх поколінь. Молоді ще слід дорости до тих висот, яких свого часу досягли їхні вчителі. І все ж таки втішає, що на афіші театру з’являються нові імена, що більшу увагу приділяють тому, аби зовнішній образ оперних героїв відповідав вікові й характеру зображуваних персонажів, що прем’єра такої популярної опери в короткі терміни підготовлена молодим перспективним диригентом, який заразив увесь колектив своєю енергією та впевненим професіоналізмом.