Олександра Коваль: «Ми просто приречені любити те, що маємо»

Ім’я Олександри Коваль не потребує особливого конферансу. В багатьох людей сама лише згадка про президента Форуму видавців у Львові викликає стійкі асоціації з надійністю, солідністю, енергійністю й альтруїзмом. Людина-Форум нещодавно набула ще одного не менш помпезного визначення — Людина-Фестиваль. Адже саме завдяки їй кілька тижнів тому в рамках 13-го Форуму видавців було проведено 1-й Міжнародний літературний фестиваль. Саме її ідея форуму породила небачений у світі феномен — життя від форуму до форуму. І справді, книжкове та літературне життя України концентрується саме виключно навколо її дітища. Принаймні сьогодні чітко зрозуміло одне: літературне життя в Україні без форуму неможливе. Жодна інша книжкова виставка наразі не здатна зрівнятися з цією кількаденною феєрією. Олександра Коваль погодилася поділитися проблемами форуму з нашою газетою.

— Сьогодні, коли вже на 1-й Міжнародний літературний фестиваль можна поглянути дещо відстороненим поглядом, хотілося б довідатися з першоджерела, як це вам вдалося?

— Звісно, без участі наших партнерів — Берлінського літературного колоквіуму (LCB) та Культурного інституту Allianz — фестиваль би не відбувся. Вони якось дуже захопилися цією ідеєю, і ми досить швидко розв’язали всі організаційні проблеми. Хотілося їм показати все, на що ми здатні в організаційному плані, як успішно в нас усе відбувається, наскільки великою є увага з боку публіки та преси. Представники цих інституцій казали, що їм усе дуже подобається, але про майбутню співпрацю домовлятимемося згодом. Тобто цього року вони відпрацювали в Україні, а наступного — планують інакші маршрути. Трохи прикро, що виконання якихось програмних завдань затуляє собою власне літературу. Провести наступний фестиваль без таких солідних партнерів і серйозної фінансової підтримки вельми проблематично, але все ж маю надію, що їх ще вдасться переконати.

— А як стоїть справа з вітчизняними спонсорами?

— Ніяк. Я поки не знаю українських меценатів, зацікавлених у тому, щоб підтримати цей престижний захід. Сподіваюся, що місцева влада вирішить підтримувати фестиваль, який, можливо, незабаром за своїми масштабами перевершить форум видавців і стане ще однією пізнаваною візитівкою Львова. Гадаю, в місцевому бюджеті мають знайтися кошти на забезпечення кількаденного перебування письменників з різних країн…

— А тепер уже традиційне запитання: чи змінилася якось участь держави у форумі видавців порівняно з минулими роками?

— Нам другий рік поспіль надає підтримку Львівська ОДА. Причому допомога ця надходить уже в цілком істотних обсягах. Якщо торік було 25 тис. гривень, то цього року — вже 90 тисяч. Львівська міська рада дає набагато менше, але обіцяли, що в бюджеті наступного року буде передбачено вже значно більшу суму. Хочу також зауважити, що Міністерство культури і туризму цього року не залишилося осторонь і профінансувало приїзд до Львова дітей-переможців Всеукраїнського конкурсу «Книгоманія». Сподіваюся, що ця співпраця триватиме й у наступні роки.

— Скільки це становить від ваших загальних витрат на культурні і соціальні проекти форуму?

— Хочу підкреслити, що жодна копійка з бюджетних коштів не йде на комерційну частину, тобто на сам ярмарок, оскільки вже кілька років він самоокупний і навіть прибутковий. Значну частину надходжень від проведення ярмарку ми спрямовуємо на соціальні акції, і тривалий час громадська організація «Форум видавців» була єдиним спонсором цих проектів. На щастя, ми тепер маємо партнерів, адже всі наші програми так розрослися, що власних коштів вистачає лише на частину витрат. Що ж до вашого питання, то бюджетні кошти становлять близько 30% загального кошторису заходів Всеукраїнського конкурсу та фестивалю дитячого читання «Книгоманія», участь у якому взяло понад 100 тисяч дітей в усіх регіонах України, Міжнародного літературного фестивалю та конкурсу «Найкраща книга форуму». Решту ми забезпечуємо частково завдяки партнерам, які надають нам свої послуги безкоштовно, а частково за свої власні кошти, зароблені на ярмарку. Торік нас спонсорував селянський банк «Дністер», але відмовився в останній момент. Якраз його частку й покривають бюджетні кошти.

— А яка причина відмови спонсорів?

— Вони не повідомляють про причини — просто відмовляються. Іноді кажуть, що їм нецікаво, що люди, які відвідують форум — це не їхня цільова аудиторія. Невигідно їм це, мовляв, для просування своїх торговельних марок. Коли я приходила до потенційних спонсорів, то часто чула, що вони охоче б узяли участь у спонсоруванні, наприклад, боксерських турнірів.

— Ви як президент видавців, вочевидь, маєте свої власні пріоритети на форумі. До чого найбільше лежить душа?

— Це робота, яку я вигадала собі сама і до якої мене ніхто не змушує. Тому душа лежить до всього. Останнім часом особливу увагу я приділяю дитячим та молодіжним програмам, тому що переконана: інвестувати можна тільки в дітей та молодь. Старим ми вже нічим не зарадимо. Їм допоможе уряд Януковича. Програма пропаганди читання «Книгоманія», яка має стимулювати в дітей інтерес до читання, спрямована також на формування активної життєвої позиції, розуміння того, що власне завдяки знанням, завдяки високій культурі та доброму освітньому рівневі кожна людина може не тільки змінити своє власне життя, а й позитивно вплинути на загальний стан українського суспільства, адже в освічених людей часто зовсім інші пріоритети, в них ширший світогляд, яскраво виявлене прагнення до самореалізації, їм важче нав’язати якісь ідеї та переконання. Врешті-решт, до будь-яких передвиборних обіцянок освічені люди ставляться скептично… Я переконана в тому, що чим більше людина читає, тим цікавішим і насиченішим стає її життя, тим більше можливостей для вибору з’являється, тим повніша самореалізація, тим більше задоволення від своєї роботи, тим більша віддача — а відтак і суспільство виграє. Тому й намагаємося зацікавити дітей і молодь читанням, тому запрошуємо до участі в наших акціях реалізованих, популярних, успішних людей, таких як Святослав Вакарчук, який і сам подумував про соціальну рекламу читання, а тут і ми зі своєю «Книгоманією» нагодилися. Думаю, що разом нам вдасться реалізувати справді потужну, довготривалу й ефективну програму.

— Позаторік головним гостем форуму був Пауло Коельо. Цьогоріч про хедлайнера чомусь було майже не чути.

— Почесним гостем форуму був академік Іван Дзюба. Він відмовився від гучних урочистостей, зустрічей з читачами та промов, обмежившись цікавою та контроверсійною лекцією, яку прочитав у Львівському національному університеті ім. І.Франка. Мушу з жалем і сумом визнати, що представники ЗМІ ніяк не використали нагоди поспілкуватися з цією унікальною людиною. Він не надто часто виступає публічно, але при цьому є справді знаковою постаттю, тому я сподівалася, що його поява на форумі викличе відповідний резонанс. Цього, на жаль, не сталося.

— Хто із запрошених письменників запам’ятався найбільше?

— Мене просто вразив Томас Бруссіґ — через невідповідність іміджу та іскрометного гумору й іронії. Гадаю, в Україні додалося його шанувальників. Як завжди, було приємно зустріти Жадана, Прохаська, Марію Матіос, яка, до речі, без жодних «зіркових» примх годинами підписувала свої книжки і спілкувалася з читачами.

— Як відбувається запрошення письменників?

— Запрошувати іноземних письменників в Україну завжди дуже проблематично. Це складно вже на рівні переговорів, оскільки, як правило, вони не видаються українською мовою або ж їхні книжки виходять настільки мізерними накладами, що про них довідуються тільки втаємничені люди. Тому вони тут, в Україні, перестають вважати себе відомими письменниками, і це негативно впливає на їхнє самопочуття. Друга причина — банальна. Це знову ж таки кошти. Приїзд літературної зірки світового рівня обходиться щонайменше у 25 тисяч доларів. Поки що спонсори не готові в це інвестувати. Але я вірю, що вони з часом відчують привабливість та перспективність таких проектів.

— Що приємно вразило на форумі?

— Спілкування з Надзвичайним і Повноважним Послом Литви в Україні Альґірдасом Кумжею, який приїхав на форум без запрошення, за власним бажанням, тільки через те, що у фестивалі брав участь його земляк Марюс Івашкявічус. Він про це сам довідався і приїхав. Він побував на читаннях, побачив заходи форуму, і був дуже зворушений і вражений настільки, що радо погодився поговорити про перспективи приїзду кількох литовських письменників наступного року. Змістовна розмова відбулася також з культурним аташе посольства США, яке загалом нечасто підтримує приїзд своїх авторів, але нині, здається, добрий час, щоб це змінити. Мені дуже хотілося б, щоб в Україні побували Чак Палагнюк, Том Вулф, Джойс Керол Оутс, Тоні Моррісон…

— Що вам хотілося б змінити в роботі форуму? Чи все вас влаштовує?

— Насамперед потрібно змінити приміщення, яке вже не перший рік просто не витримує великої кількості відвідувачів.

— А не боїтеся, що в такому разі форум втратить «генія місця»?

— Не знаю, я над цим не думала. Просто мені здається, що тиснява дуже відлякує відвідувачів. Наші підрахунки показали, що кількість відвідувачів з року в рік майже не міняється. Тому просто необхідно щось поліпшувати. Мене дивує, чому в Лейпцигу може бути двісті тисяч відвідувачів, а в нас лише п’ятдесят із гаком. Невідомо, до речі, чи зі зміною місця пожвавиться громадський інтерес до книжки. Цього ніхто не спрогнозує. Щоб залучити додаткових відвідувачів, необхідний цілий комплекс заходів. Адже до Львова приїхало б більше «книжкових» туристів, якби для їхнього перебування тут були створені відповідні умови. В Лейпцигу мені сподобалося те, що на час, поки триває ярмарок, навколо нього обертається життя всього міста. Там навіть дітей і молодь звільняють з занять, щоб вони йшли на фестиваль, видають чеки на придбання літератури. Коли наступного дня вони повертаються до школи чи університету, то обговорюють куплене та побачене. І ця традиція тотального читання в Лейпцигу не переривається з року в рік. Літературні акції (а їх за час ярмарку відбувається понад 1500!) проводяться скрізь — у театрах, музеях, університетах, бібліотеках, банках, кав’ярнях… Приміщення для акцій надаються безкоштовно, адже їхнім власникам йдеться не про заробітки, а про участь у цій шляхетній акції, яка тим самим підвищує їхнє реноме в суспільстві. Саме таке ставлення мені хотілося б відчути у Львові і побачити на форумі таку ж кількість відвідувачів та акцій.

— Чи спостерігається, на вашу думку, зростання обсягів книжкової продукції в Україні?

— Важко відповісти на це однозначно. В певних сегментах, безперечно, так. Особливо коли йдеться про художню літературу. Директор «Фоліо» О.Красовицький каже, що за три роки обсяги продукції його видавництва зросли на 45%. Проте я не впевнена, що інші видавці можуть похвалитися тим самим. З іншого боку, хіба можна порівняти 15 тисяч українських найменувань книжок, які видаються в нас на рік загальним накладом близько 50 млн. примірників і з яких не більше ніж 5 тисяч назв на 15 млн. примірників реально фігурують на ринку, із ситуацією на Заході, де кожна людина насправді має вибір? Натомість ми просто приречені любити те, що маємо. На жаль, жоден сегмент книговидання, окрім художньої літератури, не виявляє особливої активності. Зовсім не розвивається технічна література, точні науки. Кепські справи з бізнес-літературою: на цьому ринку всуціль домінують російські видання, приблизно вдвічі дорожчі за українські. Проте вони мають збут, а вітчизняні — ні. Так само погано з дитячими книжками. Хоч ми й маємо чудові видавництва, але їх катастрофічно мало для такої великої країни. Близько 700 дитячих книжок на рік — цифра жалюгідна й ганебна. До того ж доводиться повторити те, на чому я вже не перший рік наголошую: неухильне зменшення кількості перекладної літератури. Причому вловити якусь закономірність неможливо. Моя ж відповідь однозначна: українці мало читають і не цікавляться тим, що відбувається поза нашою країною.

— Вас, мабуть, вразила резонансна публікація про форум авторства Володимира Сиротенка (Вербицького) на сайті «Українська правда»?

— Так, ця публікація мене вразила, тому що вона абсолютно брехлива. Мене образила не так поява негативного відгуку — кожна людина має суверенне право на поганий настрій, — як сам факт публікації на одному з найпопулярніших сайтів, а також відсутність там альтернативної позиції. Торішня публікація в «Літературній Україні» також була образливою і несправедливою, але вона зачепила меншою мірою. В мене немає манії величі і я далека від параноїдальних настроїв, мовляв, хтось спеціально влаштовує проти мене й форуму якісь змови й плани щодо знищення. Але по-справжньому обурюють люди, які воліють не бачити того вітального й енергійного, що з’являється поряд і потребує підтримки, а не огульного заперечення для того, щоб розвинутися й стати на ноги. Скалка в оці не дає їм побачити тих позитивних явищ у нашому житті, які ми всі разом мусимо плекати.

— Вже кілька років подейкують, що в державних структурах є люди, які хочуть знищити форум. Наскільки це відповідає дійсності?

— Такі розмови, можливо, й небезпідставні, точаться вже кілька років. Тоді як в інших країнах урядові інституції, які опікуються інформаційною політикою, лише відслідковують процеси, що відбуваються в галузі, намагаються створити сприятливі умови для всіх суб’єктів діяльності і цим заслужити повагу та визнання громадян і виправдати свій статус державного службовця. В Україні ж відповідна інституція чомусь воліє все підібрати під себе, тобто тяжіє до бізнесу під власною орудою. Якщо їх приваблює ринок і вільна конкуренція — хай би кидали свої посади і йшли у бізнес. Але вони залишаються на своїх місцях, а конкурентну боротьбу розуміють тільки як розподіл бюджетних коштів за власним уподобанням, що, звісно ж, ставить всіх інших гравців у дуже загрозливу ситуацію. Певна річ, це стосується безпосередньо і форуму, і мене особисто. До сьогоднішнього успішного стану ми йшли довгих 12 років, форум справді є самоокупним, але ж загальний дохід, зокрема й через об’єктивний стан ринку, є невеликим, тому й ситуацію вважати стабільною ніяк не можна…

— Гадаю, знайдеться немало людей, здатних захистити форум.

— Усе залежить від того, хто і як буде на нього нападати. Сподіваюся, що за критичної ситуації письменники, видавці і журналісти кинуться його захищати. Ми розвивалися дуже поступово й без будь-якого зовнішнього фінансування. Це допомогло нам здобути необхідні для ринкового розвитку навики та кваліфікацію. Але якби в нас було зовнішнє фінансування, зокрема й державне, форум міг би розвиватися швидше і досягти сьогоднішнього рівня раніше. Якщо ж тепер Держтелерадіо, чи уряд, чи будь-хто інший виступить з ініціативою розвивати ярмарок у Києві і на це буде виділено потужне бюджетне фінансування, а також якщо ці люди мають відповідні знання технологій та розроблену стратегію розвитку, то, звісно, вони можуть сильно зашкодити форуму. В інших країнах таке втручання в ринкові стосунки просто неможливе. Там державний чиновник не дозволить собі знищити те, що роками довело свою життєздатність і добре розвивається. Я вважаю, що державні інституції не можуть бути гравцями на ринку, а лише арбітрами. Натомість у нас вони є гравцями, і в цьому криється найбільша небезпека. Я не боюся конкуренції і справді добре почуваюся поряд з іншими книжковими ярмарками в Україні. Ми мусимо тримати руку на пульсі, щоб у чесній боротьбі перемагати своїх конкурентів, які також, своєю чергою, розвиваються, тому що їм є на кого рівнятися. Але коли між книжкових яток з’являється танк, тоді — ховайся, хто може.