Олександр РОЙТБУРД: "Культура має формувати свідомість, а не обслуговувати"

Із кінця 80-х минулого століття художника Олександра Ройтбурда сприймають як збурювача спокою.

Резонансні творчі пошуки, гучні проекти, нескінченні дискусії на теми не тільки творчі, а й суспільні. Ройтбурд, який ще 1993-го виступив співзасновником асоціації "Нове мистецтво" (Одеса), тонко вловлює настрої часу: і минулого - з його апатією, безнадійністю, і нового часу - з його надіями та драмами.

Сам художник постійно змінюється - зовні і внутрішньо. Зв'язки з Одесою в нього не перериваються. Хоча бувають періоди тривалої роботи в столиці. Комусь подобається його позиція з тих чи інших питань, хтось її категорично не схвалює. Він свариться, мириться, пропонує, заперечує, критикує. Але головне - творить.

Без Ройтбурда важко уявити художню Одесу й арт-життя України. "Ройтбурд - це голова!" - часто звучить, очевидно, в очікуванні, що хто-хто, а він знає, як допомогти культурі не тільки окремого прекрасного міста, а й усієї країни. Як справжній патріот України Ройтбурд не заплющує очі на процеси в культурній політиці, які часто спірні, а то й безглузді. Тобто процеси, що йдуть не на благо, а інколи навіть на шкоду нашому спільному бажанню побудувати європейську демократичну державу.

Ось і в інтерв'ю DT.UA Олександр Ройтбурд торкнувся різних тем культурної політики; проблем, пов'язаних з архітектурною декомунізацією...

Тим часом буквально днями Музей сучасного мистецтва відкриває IV Одеську бієнале. І це теж одна з тем розмови.

- Часи "Синдрому Кандинського", який розбурхав Одесу не менше, ніж знамениті Салони Іздебського, давно в минулому. Сьогодні Київ отримав потужний привід для близького ознайомлення з одеським сучасним мистецтвом. Ваш погляд на проект "Одеський концептуалізм" через десятиліття? Що цінного залишив нам той досвід, які тренди не зазнали переоцінки часу, а які тенденції ще чекають своїх відкриттів? Кияни, котрі відвідують цього літа Художній музей, у захваті від ознайомлення з творчістю одеситів, яка завжди містила частку протесту, іронії, епатажу. Але нам ці роботи самі по собі добре знайомі, цікавіше зробити висновки…

- Немає таких трендів, які б не зазнали переоцінки: те, що ще порівняно недавно вважалося радикальним пошуком, сьогодні окупувало нішу доброго традиціоналізму. Що раніше дивувало - більше не дивує. А в Одесі будь-яка інновація неминуче наражається на критику. Що відбувається в мистецтві: постійно крадуть, тиражують, запозичують будь-які прийоми, які були поширені останні 40 років. Тож говорити про якісь конкретні тренди я б не став.

Мій погляд на проект насамперед полягає в розумінні того, що давно треба було це зробити. Я б не сплутував концепцію виставки, рівень її структурованості у фінальній подачі і саму експозицію. Концепція давно назріла, структурований проект цікаво, але є питання. Саму експозицію вважаю не дуже вдалою.

- Ще один проект Музею сучасного мистецтва Одеси - IV Одеська бієнале - розпочне свою роботу буквально днями. Чи є перспективи в цієї події, зважаючи на те, що кураторський тандем двох останніх бієнале припинив існування? Мирослав Кульчицький, світла йому пам'ять, раптово пішов із життя, а Михайло Рашковецький уже заявив, що куратором п'ятої бієнале не стане.

- У такому форматі, в якому ця бієнале існує, навряд чи є перспектива. Під час зустрічі з новим одеським губернатором Міхеїлом Саакашвілі я говорив, що в місті має бути великий виставковий простір. Площа київського "Арсеналу" -
60 із гаком тис. кв. м, із яких активно використовується половина. Одесі достатньо
10 тис., тоді бієнале матиме перспективу запрошувати серйозних кураторів і подавати заявки на серйозні міжнародні гроші. Силами одного приватного музею цього не зробити.

- Державні інституції за це напевно не візьмуться, нічого не побудують і вже точно ініціювати проведення Одеської бієнале не стануть…

- Держава повинна створити умови, щоб в Одесі змогло з'явитися таке приміщення, під яке можна отримати інвестиції для великого міжнародного проекту. Ініціатором же може стати хто-завгодно, хоч тьотя Сіма, яка торгує насінням або вигулює свого Бобика.

- Останнім часом у соцмережах і в ЗМІ ви досить послідовно й аргументовано критикуєте політику Міністерства культури. У цьому особисте ставлення до постаті міністра? Чи політика настільки погана?

- Нічого особистого! З В'ячеславом Кириленком я бачився один раз, ми привіталися, і більше контактів не було. Не беручи до уваги мого листа до нього, в якому я виклав свій погляд на те, чим загрожує його схильність до архаїки, його стиль керівництва, який визначив більшість резонансних кроків Мінкульту. На жаль, усі мої побоювання справджуються.

- То діалогу не вийшло?

- Міністр відповів, що впродовж кількох днів запросить мене для розмови. Це було в листопаді минулого року. Запрошення так і не надійшло, а тепер я вже не бачу сенсу в такій зустрічі.

- У чому, на ваш погляд, найбільший провал політики нинішнього Мінкульту? А в чому - незаперечні успіхи?

- Складається враження, що там на всіх рівнях панує нерозуміння. Успіхом можна вважати, що все ще сяк-так тримається й не завалилося, хоча могло б і впасти.

- Багато говорять про "реформи" в культурі. Але найчастіше учасники цих розмов не демонструють чіткого розуміння, які реформи мають на увазі. Розмови швидко зводяться до взаємних обвинувачень, екскурсів в історію, пропозицій те заборонити, це скасувати. Отож, що ви вкладаєте у поняття "реформування культури"?

- Річ у тому, що Мінкульту годилося б посадити на хорошу зарплату десяток людей, і ці люди мали б створити план реформ. Немає універсальної моделі, є американська культурна модель, французька, німецька, британська, польська. Але сліпо скопіювати одну з них не можна. Україна повинна виробити свою модель, виходячи зі своїх реалій. Безумовно, потрібна адміністративна автономія культурних установ, на кшталт автономії університетів. Необхідно чітко розділити поняття збереження культурної спадщини та інновацій, тут абсолютно різні завдання, які потребують і різних стратегій. Для залучення в сектор інновацій додаткового фінансування необхідна участь експертної спільноти і повна відмова держави від контролю над культурним продуктом. Міністр не повинен вирішувати, якими будуть картина чи спектакль, у культури немає й не може бути завдання обслуговувати міністерство. Вона має формувати свідомість, а не обслуговувати.

- Ви підписали недавній лист інтелігенції, покликаний вгамувати запал архітектурної декомунізації, коли разом із пам'ятниками-монстрами знищуються й окремі невинні цінні художні твори.

- Починаючи з 30-х років, у Радянському Союзі відрізали інформацію про світові художні процеси. З кінця 50-х дещо дозволили. Відтоді художники, яким тісно було в рамках соцреалізму, мусили йти, наприклад, у монументальне мистецтво з його можливостями пластичних пошуків. На хвилі декомунізації опинилися під загрозою знищення чудові мозаїки, відзначені модерністськими художніми прийомами.

Багато в чому іконоборчий пафос обивателів викликаний не елементами "комуністичної пропаганди", а роздратуванням від незвичної художньої мови. Це наслідок того, що в нас безграмотне населення. У Лондоні я бачив, як у музеях товпляться школярі, туди приводять цілі класи, в яких переважають діти з азійською, африканською, арабською зовнішністю.

Очевидно, уряд приділяє особливу увагу інтеграції цих дітей у культуру спільноти, в якій вони ростуть. Натомість у нас музеї схожі на богадільні.

Директор Одеського музею західного і східного мистецтва отримує зарплату 1300 грн, а навпроти входу в музей на стовпі бачимо оголошення: "Потрібна швачка, можна без досвіду роботи, зарплата від
5 тисяч". Це національна ганьба. У нас багата країна - досить подивитися на "тачки" слуг народу. Відкрийте казино, але спрямуйте частину прибутку на культуру, освіту, медицину. Хоча б один відсоток від акцизного збору з тютюну та алкоголю спрямуйте! У Радянському Союзі, якого я не любив, будувався якийсь корівник - ішли відсотки на культуру. І депутати жили значно скромнішим життям. Так, культура й тоді фінансувалася за залишковим принципом, але, порівняно з сьогоденням, це згадується як золотий вік.

- Згодом припинилася музеєфікація мистецтва, музеї не змогли більше робити закупок…

- Це раніше почалося, у 1989-му була остання велика музейна закупка. У 1990-му почалася криза, і відтоді стало не до цього.

- Твоє ставлення до "білих" і "чорних" списків діячів культури? Чи можна уявити, що колись у таких списках опинишся ти або, наприклад, Кіра Муратова - в нашій країні?

- Припустити можна, бо ідіотизм не має меж. Якщо в країні при владі будуть ідіоти, все може статися.

Історія України свідчить, що тією чи іншою мірою ідіотизм у галузі культури проявляється в усіх представників влади - незалежно від того, яку політичну силу вони представляють.

- Ідеальної культурної моделі немає. Але хто у світі найближчий до ідеалу, яким світовим досвідом годилося б скористатися?

- Вся культурна політика післявоєнної Європи, попри її вади (надмірній політкоректності, яка культуру умертвляє, попри всю відірваність пошуків лівих інституційних функціонерів, що нагадують пролеткультівське мислення), все ж таки розумна. Вона базується на правильних підходах, на здоровому глузді. І вона плідна, на відміну від радянської системи, що примушувала культуру служити ідеям влади, правлячої партії. У нинішній Росії культура служить одурманенню мас, ставить перед собою завдання відбити бажання самостійно мислити, відбити схильність до аналізу, формує примітивного дебіла, готового підтримати будь-яку владу. В Україні, сподіваюся, таке неможливе.

- Повертаючись до горезвісних мозаїк - хто може вплинути, і що треба зробити, щоб ставлення до них було адекватним, а не провокувало ворожнечу й знищення творів мистецтва?

- Усі рішення щодо монументальної спадщини Радянського Союзу має приймати експертна спільнота, до якої входили б монументалісти, історики мистецтва, культурологи, просто історики, політологи, компетентні фахівці.

- Немає особливої довіри і до деяких фахівців. Ось є в Одесі "культуролог", який безперервно з екранів телевізорів кляне тебе на всі заставки, лякає студентів, - але ж він у "грековці" викладає… Попрікати художника картинами - що жінку дітьми. І найцікавіше - з яким священним жахом цей культуролог щоразу промовляє слова "постмодернізм" і "Сорос".

- У суспільстві завжди є певний відсоток ідіотів. І культурологів це теж стосується. Але, звісно, не такі експерти мають вирішувати, що зберегти, а чого позбутися.

- Що тебе найбільше тривожить у суспільно-політичних і культурних процесах нашого часу? Чи не здається тобі, що чинником війни на Сході деякі державні мужі прикривають свою ж безпорадність, тобто нездатність творити й будувати нове, тому тільки й роблять що піаряться на руйнуванні старого?

- З приводу другої частини запитання - це все одно що сказати: чи не здається тобі, що вода мокра, камінь твердий, сонце встає на сході, а сідає на заході.

Якщо говорити про культурні процеси, ситуація досить драматична. Проте більшого драйву, ніж сьогодні, не було навіть у перебудову. Тоді були радикально розширені межі можливого, але все гальмувала адміністративно-командна система, успадкована від СРСР і помножена на гримаси початкового накопичення капіталу. В Одесі намагаються це зламати, подолати.

Бачу молодих художників із Харкова, Донецька, Львова - з потужним артикулюванням і чіткими висловлюваннями.

Одеса, на жаль, переважно демонструє провали на рівні художньої мови, елементарного професіоналізму.

Держава нехтує підтримкою художньої освіти. Бізнес не приділяє належної уваги підтримці сильного, актуального мистецтва. І все залишається на рівні розчулення від пейзажів із одеськими двориками: ах тут двері покосилися, тут тітка Циля труси сушити повісила, а тут кіт сидить. І ми в результаті отримуємо безнадійно безпорадне провінційне мистецтво. У міру буржуазненько, ні сильних почуттів, ні серйозного аналізу, ні виразного меседжу, ні міцного професіоналізму, для невибагливого споживача. Культура в Одесі, на мій погляд, перебуває у стадії деградації.

- Але ж можна щось змінювати?

- Можна. І треба.