Олександр Білозуб: "Сумую за Ступкою, за Крушельницькою, але то світлий сум"

16 червня в Київському національному театрі оперети - подвійна прем'єра: нова вистава "Акомпаніатор" і відкриття нового сценічного простору Stage_Lab.

Отже, у столиці з'явиться ще один сценічний майданчик, що його театр позиціює як місце для творчих пошуків, сценічних експериментів. Режисер вистави "Акомпаніатор" Олександр Білозуб розповідає про прем'єру, співпрацю з Богданом Струтинським (над виставою "Скрипаль на даху"), згадує Богдана Ступку, ділиться враженнями від роботи в Угорському національному театрі.

- Пане Олександре, "Акомпаніатор" - ваша київська режисерська прем'єра після доволі тривалої перерви. Ще відтоді, як ставили в Театрі ім.І.Франка. Що вас зацікавило у п'єсі Марселя Мітуа?

- Ця одноактна моновистава відкриває Експериментальну сцену (Stage_Lab) в Національній опереті. У головній ролі - Ася Середа-Голдун. Я, взагалі, схильний розкривати саме жіночі образи на сцені. Це підтверджують і мої попередні постановки в театрі Франка - "Соло-меа", "Дві квітки кольору індиго", "Амаркорд", "Романси. Ностальгія".

Можу пояснити, чому. Тому що чоловіки інколи більш закриті за своєю природою, вони презентують себе "над" театром, не розчиняються повністю в образі. Можливо, це моє особисте відчуття? Але ж сцена потребує відкритості, і саме жінка відкривається на ній максимально. Тільки відвертий погляд чоловіка на жінку може "зіграти" про неї правду. Глибинність жіночої природи в театрі надзвичайно цікава!

- "Акомпаніатор" - моновистава. Як вам працюється з однією актрисою?

- Моновистава - дуже складна історія, бо це завжди сповідальна форма. І якщо людині нічого сказати, то чим же вона може бути цікавою для глядача? Цей формат потребує постійного "відкриття шухлядок" свого душевного серванта.

Мене зацікавила актриса Ася Середа-Голдун, коли я побачив її у виставі "Любовний монолог" (постановка Богдана Струтинського). Це надзвичайно важливо, щоб режисер і актриса "звучали в унісон" - розуміли одне одного.

Ася - сучасна людина, у процесі роботи в нас, гадаю, є творчий обмін ідеями. Я їй пропоную - мовляв, що хочеш сказати глядачеві? Можливо, згадаєш свій якийсь особистий секрет, і він теж буде у виставі? Вона відкрита до експерименту, відкрита до сповідальності.

- Яким бачите новий простір Театру оперети?

- Stage_Lab - прекрасна сцена. Богдан Струтинський робить дуже правильно, що відкриває цей простір. Я працюю в Театрі оперети як художник, сценограф. Окрім того, часто працюю за кордоном, в Угорському національному театрі. "Акомпаніатор" - авторська робота, моновистава, тут я виступаю як режисер, сценограф, художник із костюмів. Інколи жартома кажу, що я "людина-театр".

Цей новий театральний простір дуже важливий для всіх нас, адже на великій сцені не кожен актор може розкритися, не кожна ідея знайде своє втілення. Особливість нової сцени ще й у тому, що є тісний діалог між режисером та актором.

- Тим часом ви продовжуєте активно співпрацювати в Угорщині з режисером Аттілою Віднянським. Розкажіть про нові роботи.

- Співпраця з Аттілою в нас уже доволі тривала. Недавно вийшла опера "Банк Бан" композитора Эркеля Ференца. Це одна з найкращих опер Угорщини, прем'єра відбулася на сцені Національного театру. Я там працював як сценограф. Щойно спільно з Аттілою Віднянським запустили відразу два проекти, їх прем'єри - у вересні й листопаді на сцені Національного театру. Отже, у мене є можливість щомісяця їздити у Угорщину, і в такому режимі я вже 15 років.

- Кажуть, що сьогодні Аттіла Віднянський - один із найвпливовіших культурних діячів Угорщини?

- Віднянський очолює Угорський національний театр, він у ньому і директор, і художній керівник. Можу сказати без перебільшення: Аттіла справді дуже впливовий митець. Він завжди бере на себе відповідальність за все, що робить. Він батько шести дітей, у нього чудова дружина. І уявіть собі, що за рік Віднянський випускає по 3-4 вистави. Плюс - насичена адміністративна робота. Він у театрі з 8-ї ранку і до 10-ї вечора. Я можу з ним спілкуватися як режисер із художником - з 8-ї до 9-ї години ранку. Тобто можу вихопити тільки годинку. Вже потім, із 9-ї години, до нього жива черга!

Для мене це надзвичайно цікава співпраця. Моя справа - пропонувати рішення постановки. Щоранку я йому приношу десятки малюнків, доки шукаємо рішення вистави.

Недавно, за два тижні до прем'єри "Скрипаля на даху" в Києві, я був у Будапешті й запустив новий проект - "Трагедія людини" Імре Мадача. Знайшли сценічне рішення за два тижні! Це буде супер-експериментальна вистава, гратимуть "під сценою", адже там сцена на 2.80 м опускається і піднімається на таку ж висоту.

- А якщо виникне ідея постановки Віднянського в Києві і він вас запросить як художника, то погодитеся без роздумів?

- Я тільки "за"! Можливо, в нас тому й склався такий міцний творчий дует, що я вирішую вистави в ракурсі і української, і угорської ментальності.

- А ось ментальність угорська - вона яка?

- Мені важко говорити, бо я не зовсім володію мовою. Працюю на своєму рівні з перекладачем. І завжди кажу, що для режисера первинне - робота зі словом. Якщо режисер не знає мови, то в нього виходять не вистави, а дублікат, секонд-хенд. Адже саме в мові закладений секрет культури.

Аттіла Віднянський знає і російську, і українську мови, він навчався в Київському університеті ім.І.Карпенка-Карого, потім вів там угорський курс. А сам Аттіла родом із Берегового, це містечко поблизу угорського кордону.

Я поважаю цього режисера як видатного митця, людину. І все, що б він не робив, - цікаво.

Раніше, коли я працював у Театрі ім.І.Франка, то поруч був Богдан Ступка. А потім Ступка познайомив мене з Робертом Стуруа… Коли такі видатні люди поруч, то вони й тебе ніби "піднімають", відривають від землі.

- Помітно, що ви досить боляче пережили втрату Богдана Ступки. Ким він був для вас? Що він розкрив у вашому творчому світі?

- Цього великого актора називаю своїм хрещеним батьком у театрі. Адже він дав мені можливість творити, ставити. Для мене було щастя, що Богдан Ступка запропонував мені роботу в славетному театрі. Спочатку я відмовився, бо взагалі не розумів, що робитиму в академічному театрі. Але працював там 13 років і зробив, практично, 13 вистав. А це майже ціла епоха.

primetour.ua

- У вашого репертуару на сцені Театру ім.І.Франка - "Соло-Меа", "Дві квітки кольору індиго"… - було чимало прихильників.

- Я вже давно не працюю в Театрі ім.І.Франка. І, мабуть, мені потрібно було піти звідти відразу, як не стало Богдана Сильвестровича, - 2012-го. Як відомо, на його місце прийшов режисер Станіслав Мойсеєв, він назвав себе реформатором театру. Коли ми вперше зустрілися, то я зрозумів, що в театрі почалася епоха "моно" - монологи, монологи. І я вирішив, що ці п'ять років на мене чекають монологи, а діалогу не відбудеться. Коли в театрі лише монолог, то результат - очікуваний.

- Сьогодні на сцені франківців не лишилося жодної вашої постановки?

- Так, після смерті Богдана Сильвестровича зняли всі мої вистави. Можливо, це правильно? Їх час закінчився, вони своє "віджили".

- За якою з вистав найбільше сумуєте?

- Всіма своїми виставами я пишаюся, мені за них не соромно. Вважаю виставу "Соло-меа", яку поставив у 2005-му і яка присвячена Соломії Крушельницькій, вдалою. Це була досить знакова постановка для Національного театру. Тоді в Театрі ім.І.Франка вийшла серія постановок, присвячених видатним українцям - Тарасові Шевченку, Соломії Крушельницькій, Катерині Білокур.

Я бачив очі глядачів, які по кілька разів приходили на ці вистави. І тішився, що силами Національного театру ми змогли втілити на сцені свої задуми, свої ідеї. І це доводило, що Національний театр ім.І.Франка - не "рутина", а живий організм, який може реалізувати на сцені такий різний матеріал. Справді, вистава "Соло-меа" була експериментальною, була ризиком. Але Ступка повірив нам. Я прийшов до нього в кабінет із цією нестандартною ідеєю, яку він відразу прийняв. І згодом ми з цією виставою їздили у Варшаву, виступали на тій самій сцені, де свого часу співала сама Крушельницька! А в Мінську я за "Соло-меа" отримав Золоту медаль як найкращий режисер. Отож, за цією виставою дуже сумую… Але то світлий сум.

- Ви, взагалі, прихильник хореографічних форм на драматичній сцені.

- Слова чуємо скрізь, вони нічого не варті, вони майже знецінились. А ось мова тіла на сцені звучить за рахунок пластики, живої або неживої музики, - в цьому контексті й виникли образи Фріди Кало, Катерини Білокур.

Пам'ятаю, коли працював над виставою "Дві квітки кольору індиго", то я приніс дві фотографії, поклав їх на стіл у кабінеті Ступки - фото Фріди Кало і Катерини Білокур. І Богдан Сильвестрович відразу сказав: "Робимо виставу!".

Знаєте, він був геніальний митець із приголомшливою інтуїцією. Ми справді зробили виставу "Дві квітки кольору індиго" - про двох жінок, дві особистості, яких поцілував Бог. Скільки в обох було драм, страждань, жертв. І завдяки Богдану Ступці ця робота й відбулася.

- Деякі глядачі помітили, що вистава "Скрипаль на даху" на сцені Національної оперети є вашим символічним поклоном виставі "Тев'є-Тевель", у якій грав Ступка.

- Звісно, "Тев'є", в якій грав Ступка, - вистава грандіозна, божевільна, геніальна. Там в одній роботі зустрілися режисер Данченко, художник Лідер, актор Ступка. Але то була драматична вистава. А в прем'єрній музичній виставі в Театрі оперети "Скрипаль на даху" (музика Джеррі Бока) - драматургічна основа та ж сама, проте форма подачі - інша. Форма музичного театру. Тому й не треба шукати аналогій.

Коли режисер Богдан Струтинський сказав, що отримав дозвіл на постановку "Скрипаля", й запропонував мені бути художником, я одразу погодився: "Звичайно!" Це дуже цікава робота. Вже прем'єрні покази "Скрипаля" довели, який потужний творчий потенціал у цієї великої роботи.

- Які ідеї вас хвилювали, коли шукали образне рішення для "Скрипаля"?

- Рішення прийшло швидко. Взагалі, це грандіозна історія, в якій немає однієї теми - служіння батьківщині чи любов. Тут є конкретна історія людини, родини. Ця родина живе в хатці, а хатка - в селі. Це такий вінок співдружності людей. І тому людина міститься всередині - і села, і самої себе. А потім усе це виходить назовні.

У виставі прекрасна музика. І мені потрібно було думати, як своєю сценографією не порушити велич музики, режисерського рішення.

Перша дія "Скрипаля" - земний рай, свято, горить свічечка, а наприкінці приходять люди і все це знищують. У другому акті Тев'є намагається все з'єднати, але його доньки розходяться по світу. І це нескінченний процес протистояння. Символ протистояння - сніг, який сиплеться у другому акті.

Я також зробив на сцені вітраж, - він повністю скопійований з оригінального вітража Собору святого Стефана в Меці (Франція), розписаного Марком Шагалом у притаманній йому експресивній манері. Я там був на фестивалі і ходив у цей кафедральний собор, як на роботу, щоранку. Дивися, як вітраж світиться, коли сходить сонце, сяє всіма барвами. І в мене він лишився в пам'яті на все життя. Коли робив сценографію до "Скрипаля", то сказав, що у фіналі буде тільки вітраж!

Художник повинен тісно взаємодіяти з режисером. Адже це і є партнерство - чути один одного. І коли я чую, що, на противагу моїй ідеї, пропонується більш цінне, то я беру це за пріоритет.

- Де ви проводите більше робочого часу, у Києві чи в Угорщині?

- Знаєте, найбільше часу я проводжу в подорожах світами. Багато мандрую. Це хобі. Після прем'єри "Акомпаніатора" їду по скандинавських країнах - Норвегії, Швеції, Данії - дивитися фьорди. Побуваю в замку Гамлета. Чомусь цього спекотного літа хочу поїхати до вікінгів. А новий рік зустрічав у Марокко. Мріяв побачити блакитне місто Шефшауен. Це як східна казка. Я їздив по Марокко, був у місті Марракеш, на могилі Ів Сен-Лорана. А доти побував у Камбоджі. Так я й відпочиваю. Адже художник має їздити, бачити світ.

- Добре знаючи стан справ в угорському театрі, які з його (угорського театру) ініціатив, що стосуються реформ, змін на краще, ви перенесли б на український ґрунт?

- Я би переніс адекватну контрактну систему. Тут навіть мови бути не може. Тільки така система здатна посприяти припливу нових сил у театр. Я також працюю як художник в Угорському національному театрі на контракті. Акторів набирають на рік, а потім контракт із ними продовжують або… не продовжують - знову на рік. І це не залежить він рангу актора. А режисери працюють за запрошеннями, там взагалі немає режисерів, які б працювали на постійній основі. У театр приїздять дуже визначні режисери, наприклад Сільвіу Пуркарете (це взагалі мій кумир), він ставить геніальні вистави.

Завдяки контракту в угорського актора повністю розписані плани на рік, він чітко знає, де і який період працює. Вони їздять по всій країні. Чому це дуже вдала практика? По-перше, так актора пізнає дуже багато людей, колег. А по-друге, і це найголовніше, - в актора немає часу на закулісні ігри.

Отож контрактна система - обов'язкова. Це тримає актора у формі, організовує. Наприкінці сезону проходять збори, кожен актор викликається до художнього керівника, з ним або підписують контракт, або не підписують.

І актор чітко знає, в яких виставах він гратиме в наступному сезоні. Видається спеціальний річний театральний альманах, де на кожній сторінці - вистава і розподіл ролей на весь рік. Чітке планування життя в театрі. Але, попри таку армійську дисципліну, в акторів є багато можливостей для праці, є багато руху. Вони заробляють гроші, беруть участь у різних проектах, їх знають у країні.

- В одному інтерв'ю ви казали, що любите працювати з літніми акторами.

- Вважаю, що літніх акторів треба поважати, а не жаліти. Не треба від літньої людини чекати якогось дива. Кожен може робити те, що йому під силу.

В Угорському національному театрі працює Марі Теречік, це видатна поважна актриса, зірка світового кіно. Їй за 80 років, я робив із нею дві вистави як художник. І коли на FB виставляють її портрет і пишуть, що сьогодні в неї день народження, - то відразу ставиться 15 тисяч лайків! Так угорці її шанують. В Угорщині є й інші поважні актори, яких дуже шанують.

- Наскільки в Угорщині, в інших країнах Європи знають українських режисерів, український театр?

- Звідки угорці можуть знати український театр? Україна майже не бере участі у фестивалях, гучних гастролей також немає. Українське ТБ там ніхто не дивиться, в них є своє.

Для того, щоб був перетин культур, має бути взаємопроникнення, дружба. Ми з угорцями маємо спільний кордон, але майже не знаємо культури одні одних.

До Будапешта приїжджають французькі, російські, італійські режисери, але українські - рідко. Крім того, в Києві мало іноземних режисерів, їх просто не запрошують.

Знаєте, раніше мене презентували в Угорщині просто як "художник", а тепер представляють і завжди наголошують, що я - "український художник". Що маю на увазі? Тільки те, що у сфері культури не може бути середини -ви або "за", або "проти". Це моє категоричне ставлення. Ви або українці, або не українці. Бо інколи бачиш, що діячі культури чомусь вважають, що вони якісь місіонери й рухають історію. А тим часом історію і культуру України рухають хлопці, які стоять на передовій, які гинуть за нашу культуру і за нашу мову.