ОЛЕГ ЯНКОВСЬКИЙ: «Я ЗУМІВ НЕ ЗЛАМАТИ ХРЕБТА... У ЦІЙ ПРОФЕСІЇ»

Уперше його прізвище з’явилося в титрах фільму «Щит і меч» 1968 року. І актор відразу привернув до себе увагу і глядачів, і кінокритики, і режисерів.

Потім були яскраві, блискучі за майстерністю (й усі різні!) роботи в картинах «Служили два товариші», «Дзеркало», «Премія», «Закоханий за власним бажанням», «Звичайне диво», «Той самий Мюнхгаузен», «Ностальгія», «Жертвопринесення», «Коханець», «Бідний, бідний Павло» тощо.

Зігравши Сергія Макарова у фільмі Романа Балаяна «Польоти уві сні та наяву», Олег Янковський став символом талановитого і втраченого покоління 70-х років ХХ століття. І лауреатом Державної премії Радянського Союзу.

Сьогодні народний артист Радянського Союзу Олег Янковський — чотириразовий лауреат Державної премії, якою відзначені його наступні роботи у фільмі «Крейцерова соната» і спектаклях «Чайка» та «Блазень Балакірєв».

Кілька років тому Олег Іванович дебютував як режисер фільмом «Приходь на мене подивитися».

Він — незмінний президент кінофестивалю «Кінотавр».

І, попри всі свої заслуги й регалії, трохи побоюється думки суворих сімейних критиків: дружини — акторки Людмили Зоріної, сина — актора й режисера Пилипа Янковського, невістки — акторки Оксани Фандери. Щоправда, і тут у нього є «тили»: захист улюблених онуків — Івана (який уже спробував свої сили в лицедійстві) та Лізи, що мріє стати акторкою.

Цифра «60» абсолютно несумісна з виглядом чарівного, трохи таємничого, моложавого й стильного Олега Івановича.

Та від цього факту, як кажуть, нікуди не подінешся.

— Олегу Івановичу, існує чимало суперечливих легенд про те, як ви потрапили до кіно. Можна почути єдино правдиву з перших вуст?

— Чесно кажучи, неодноразово справді розповідав цю історію, та чомусь вона регулярно обростає неіснуючими фактами.

А сталося все так. Я працював у Саратовському драматичному театрі, й туди приїхала асистент по акторах Наталя Терпсихорова підшукувати артистів для майбутнього фільму Володимира Басова «Щит і меч». Вона зовсім випадково побачила в театрі мою фотографію, та й із собою в Москву їй дали якусь маленьку аматорську, де й обличчя не видно... На цьому все скінчилося.

А потім на гастролях у Львові я зайшов у ресторан пообідати. Тоді ж саме там з’явився Володимир Басов із дружиною, акторкою Валентиною Титовою. Вона, побачивши мене, сказала: «Подивися на юнака, у нього незвичне цікаве обличчя». На що Басов відповів, що, мовляв, акторів із такими обличчями не буває. Не знаю, що вже він побачив у мені такого... (сміється).

А потім раптом — несподіваний виклик у Москву на проби за тим самим маленьким фото. Басов згадав мене. І я був затверджений на роль Генріха Шварцкопфа.

— Перший знімальний день пам’ятаєте?

— Яке там! Я ж тоді нічого не вмів робити в кіно. Напевно, і проби були жахливими: «пробувався» я в сцені з Любшиним. Проте цей випадок усе перевернув у моєму житті.

...Ще одна цікава історія сталася на зйомках «Ностальгії». Я приїхав до Італії і просто-таки очманів від Рима, Колізею, запрошення на головну роль у фільм Тарковського. Слава Богу, його на той час не було в місті (він засідав у журі Венеціанського фестивалю), оскільки знімати мене в той момент було просто неможливо: захоплений, очманілий погляд...

Андрій Тарковський приїхав через місяць (я вже заспокоївся), подивився на внутрішньо втрачену людину й сказав: «А ось тепер можна й працювати...» (сміється).

— Ви згадали про Саратов. Дитинство минуло там?

— Ні, ми приїхали туди, коли мені було років п’ять. Дитинство провів у Джезгазгані. У Саратові жив до сьомого класу. А потім брат Ростислав (він тоді вже став на ноги, працював у театрі), щоб допомогти мамі (нас у неї троє було), забрав мене до себе в Мінськ. Із сьомого по десятий клас жив у нього і перші свої ролі, хлопчиком, зіграв на сцені мінського драмтеатру. Хоча взагалі я мріяв стати футболістом. Грав за «Динамо» (Мінськ), разом із Малафєєвим, стояв на воротах...

— А те, що називають запахом дитинства? У вас він який?

— Звичайно, це Джезгазган. Міста я не пам’ятаю, там табори стояли. І мій батько також був репресованим. А ось запах і смак того часу зберіг. Пам’ятаю гроно винограду й гарячі коржі... кавуни... Я й досі дуже люблю хліб. Навіть пельмені з хлібом їм.

— Ви гурман?

— Ні, однак хорошу їжу ціную.

— А самі можете щось приготувати?

— Нам іноді з онуком дозволяють залишитися на дачі вдвох подивитися футбольний матч. Одного разу, десь о пів на першу ночі, ми захотіли їсти, і я засмажив картоплю. Онук спробував і сказав: «Діду, так це ж «п’ять зірок»!» (сміється).

— Акторство — професія богемна. Шанувальниці, прийоми, ресторани — це коли приходить успіх. А в театральному училищі як ви проводили час?

— В училищі навантаження було жахливе. Я, хоч спочатку про професію актора не мріяв, заразився навчанням, проводив в училищі по 14 годин. Решта занять відійшли на другий план. Але в принципі ви маєте рацію. Професія гарна, і нерідко спокуси ламають хребти. Мене ж ця доля оминула. Може, хороша сім’я, відповідне виховання, міцний хребет — ми з дворян (усміхається), — врятували становище.

— Що сьогодні може викликати у вас захоплення?

— Хороша акторська робота, коли не знаєш, як це артист робить. Адже актор — божа професія. Нині, щоправда, вона стала більше індустрією. Може, це й непогано, але буває так: людина навчилася робити що-небудь як ремісник, а не привносить те, що Господом Богом послано. Не може піднятися над ситуацією, коли й глядач не розуміє, та й сам актор іноді не може пояснити, як вийшло те, що вийшло.

У фільмі «Жертвопринесення» у мене був такий прохід, довгий-довгий, з одного дубля. Коли я його зробив, Тарковський сказав: «Усе, більше мені нічого не потрібно», — а знімальна група зааплодувала. Я ж не знаю, що тоді сталося.

Або в «Коханці», пам’ятаєте, я приходжу, доведений до розпачу, до друга в бібліотеку. Може, три дублі я й не зіграв би, а один — зміг. Напевно, такі влучення бувають, коли з’єднуються ситуація і твоя нервова система.

— Кажуть, актору зовсім не обов’язково бути розумним? Які ж тоді риси потрібні хорошому артистові?

— Фантазія нервової системи й інтуїція. Ви маєте рацію щодо розуму, хоча іноді таке твердження прикре. Актор може бути неосвічений, не розуміти, як літають літаки, тощо. Я, до речі, теж багато чого не розумію. Але він може так зіграти вченого, що представника цієї професії, який буде в залі, це зворушить до глибини душі. Адже артист грає не професію, а людину, ситуацію. Розумний же й освічений актор може бути дурний і непереконливий на сцені. Ось і не знаю, що краще.

— Кілька бліц-запитань. Ленком — що це для вас?

— У мене в житті було лише два театри: саратовський і ось уже тридцять років Ленком. Наш головний режисер Марк Захаров іноді збирає «хлопчачники» й каже (адже, ніде правди діти, у театрі всяке буває): «У мене вже театру іншого не буде й акторів інших не буде». Я можу підписатися під його словами. Особливо гостро відчув це, коли півроку працював у Франції. Адже там грають не в театрі, а в приміщеннях. Пограли півроку і розійшлися, як Щасливцев і Нещасливцев. І я зрозумів перевагу репертуарного театру: адже його стіни вбирають історії людей, їхні радощі й трагедії, бережуть тепло. Такі театри залишилися тільки в нас та ще в Англії, Польщі, Чехії й Словаччині. Мабуть, усе.

— Кіно для вас?..

— Кіно й театр я не розділяю, оскільки почав займатися і тим, і тим практично одночасно.

— Онуки? По-моєму, вони ставляться до вас без особливого пієтету...

— Абсолютна правда. Хоча значимість діда розуміють, інколи цим і користуються. Та моя сім’я й сім’я сина такій поведінці ходу не дають. А взагалі, розуміння онуків має філософський характер: це любов до сина, помножена на вік, мудрість і т.ін. Це щасливі моменти.

— Подарунки робити любите?

— Дуже. Адже я рано почав виїжджати за кордон, одягав усіх, і дуже мені було прикро, коли не підходило щось.

— А собі одяг вибираєте самі?

— Звісно. Люблю вільні лінії, а якщо говорити про Будинки моди — це Армані, Черруті. Версаче певний час був у нас дуже популярний, але мені не подобався ніколи. Метал, брязкітки — не моє.

— А запахи?

— Тут складніше. Сьогодні мені дуже подобається японський парфум «Гарсон-дуе».

— Книжкові пристрасті є?

— На жаль, я не дуже багато читаю, часу бракує. Одного разу відпочивали з дружиною в Дубаї, набрав Пауло Коельо — зачитався. А Астафьєва, якого колись дуже любив, читати не зміг.

— Музику любите?

— Я навіть керую музичним фестивалем «Черешневий сад» (Боско ді Чиледжі), якому вже чотири роки. Ми садимо в Москві черешневий ліс разом із людиною, яка дуже допомагає фестивалю, — паном Кушнеровичем, власником мережі магазинів «Боско ді Чиледжі», від Бога надзвичайно обдарованим.

Позаторік посадили вишневий (черешні там не приймаються) сад біля Храму на Крові в Петербурзі. Що «виробляли» Співаков і Башмет, можете лише собі уявити... Мені все це дуже подобається, адже, як ви розумієте, я не ходив у Джезгазгані у філармонію, ось тепер і надолужую...

— Ваш улюблений тост або афоризм?

— Усе на круги своя. А тост? Я люблю паузу, коли можна про щось подумати й щось попросити.

— Довлатов колись сказав, що щастя — це коли за звуком води у ванній знаєш, хто з членів сім’ї миється під душем. А що є щастя для вас?

— Коли на дачі збирається вся сім’я. І вже всі лягли спати. Тоді можна налити собі віскі, посидіти в тиші й самотині, знаючи, що всі твої любимі люди поруч. У такі хвилини щасливішої людини, ніж я, немає.