Геніальний «неук» Юрій Норштейн

Відомий російський режисер-аніматор Юрій Борисович Норштейн журналістів не дуже шанує і давати інтерв’ю не любить. Весь фестиваль я з цікавістю спостерігала за ним, але підійти не наважувалася. І тільки останнього дня нашої подорожі по Волзі, під час зеленої стоянки, на пікніку, наважилася, нарешті, випробувати долю. Не можна ж було прогавити такий рідкісний шанс — поспілкуватися зі справжнісіньким генієм мультиплікації. І поговорити з ним... (ні, не про кіно!) про життя, котре народжує те саме чарівне кіно, яке не піддається розгадці й наслідуванню.

— Юрію Борисовичу, я спостерігала ваше зворушливе спілкування з онуком. А він розуміє ваші фільми? І якби ви сьогодні вирішили присвятити нову роботу онуку, про що була б ця картина?

— У нашому спілкуванні з онуком немає меж, ми обидва виграємо від цього. І якщо я став би сьогодні знімати фільм для нього, зробив би щось на кшталт «Подорожі мурахи», щось маленьке, але з подробицями. Діти ж люблять уважно стежити за деталями. Наприклад, якийсь жук повзе по краю листка, зупиняється, намагається зняти крапельку води з нього і напитися... Щось подібне.

— Але ви не відповіли, як онук реагує на ваші знамениті фільми?

— Я ніколи не культивував свої картини серед дітей, дотримуюся тієї ж тактики і з онуками. Ми з дружиною (художницею Франческою Ярбусовою) намагалися, щоб діти росли не усвідомлюючи якоїсь особливості народження в сім’ї режисера і художника. І онук, природно, уже бачив «Їжачка в тумані», але це зовсім не означає, що цей фільм подобається йому більше, аніж інші мультики. Більше того, намагаюся, щоб він частіше дивився картини Чапліна. Я захоплююся генієм Чапліна — непорушним за всіх часів, для різних віків і будь-яких систем, крім тієї, котра одначально відкидає людяність.

— Під час фестивалю я розмовляла з головою журі Вуком Євремовичем, сербом, який працює в Німеччині. Він сказав, що мультиплікатори, на відміну від усіх інших людей, трохи божевільні...

— Еге ж, придурки такі.

— Це, звісно, перебільшення, але самота, відстороненість від побуту, метушні — нормально для митця. У вас же, наскільки я знаю, велика й дружня сім’я...

— Так, у мене двоє дітей і шестеро онуків. Дочка Катя живе в Сан-Франциско, і бачуся я з нею та її двома дітьми, на жаль, нечасто і недовго, як зараз, на фестивалі. Катя дуже талановита людина, але дещо закомплексована. Вона закінчила театрально-художнє училище при МХАТі і хотіла б працювати в мультиплікації, але їй бракує впевненості в собі. І я намагаюся переконати дочку, що у неї все чудово вийде, хоча сам розумію: зараз у нашій професії виживати непросто, особливо в Америці.

Що стосується сина Бориса, то він років сім тому поїхав під Курськ, у містечко Курчатов, і став розписувати там церкву. У нього гарний, я навіть сказав би, бездоганний смак, і він не лише цікаво працює, а й сам готує фарби і контролює весь найскладніший процес розпису. Там, у Курчатові, він одружився, там з’явилися і його четверо діток...

Я не хвалюся дітьми, просто хочу сказати: вони виросли такими, якими виросли, бо ми з Франческою їх не виховували в банальному сенсі цього слова, але з дитинства постійно ходили до музеїв, де я намагався пояснити їм, що таке добре, а що погано в живописі. Ми постійно читали вголос: перечитали всю класику — Пушкіна, Гоголя, Оскара Уайльда... Досі пам’ятаю, як вони реготали в ліжках, слухаючи «Кентерберійсього привида». А казки Бориса Шергіна, котрий володіє приголомшливою музикою слова! А книги Юрія Коваля, який сьогодні, до речі, улюблений письменник моєї старшої внучки Яни. Вона цитує його напам’ять, хоча живе в Америці й англійська для неї — рідна мова. Тому збереження живої російської мови в її випадку особливо важливе. Я сказав дочці: «Крий Боже, я почую від внучки щось подібне — «я пішов під кіно...»

А ще в нашому домі завжди стояв верстак. Батько все вмів робити своїми руками, я теж професійно можу багато що змайструвати, і сина з дитинства вчив того ж. Тому, може, він із повагою ставиться до речей, до землі, до природи... І розписує церкву, а не накачується наркотиками, щоб збуджувати свою психофізику. До речі, його старшому сину п’ять років, а він уже щось намагається будувати своїми рученятами, і в нього непогано виходить. Мене це радує.

— Юрію Борисовичу, а що вас сьогодні може здивувати, захопити?

— Та мене щодня дивує! Хоча, чесно кажучи, останніми роками дедалі рідше. І це не вік: я щодня по п’ять кілометрів бігаю, щоб бути у формі. Просто фон навколо якийсь важкий. Нікому ні до кого немає діла. Фраза «це ваші проблеми» викликає у мене лють. А ви помітили, що всі кажуть через слово «як би»? Як би почув, як би прилетів... Ми останнім часом як би живемо. І мені не хочеться дивитися вранці в мертві риб’ячі очі на вулиці, у ці «потилиці» у піджаках! Якщо подібних облич буде більшість, життя стане безглуздим.

Адже навіть у літературі, зверніть увагу, ніхто не пише про людину. Де та сама гоголівська «Шинель»? Де герої дивовижного Фазіля Іскандера, котрий із нервом і любов’ю писав про все — від гірської вершини до піщини, але найголовнішим героєм у нього була людина! Людина! Зараз таких письменників просто немає. Не можуть, не хочуть співпереживати.

— Мене завжди цікавив зв’язок імені людини з її долею. Як складається життя жінки на ім’я Франческа з чоловіком на ім’я Юрій?

— Франческа людина дивовижна. Ім’я у неї італійське, але вона чистокровна полька. Дід Франчески був польським комуністом, і її батька 12-річним хлопчиком вивезли до СРСР.

Ми з нею навчалися разом у художній школі, але познайомилися пізніше. Франческа успішно закінчила ВДІК (я-то неук, за моїми плечими лише курси художників-мультиплікаторів!), але як художник проявилася, тільки коли ми стали працювати разом. Моя дружина має відчуття амальгами зображення, котре мало кому властиве у нашій країні. А може, й у світі. Вона вміє робити фантастичні речі. І ось уже хто дійсно здатний радіти життю! Коли Франческа живе за містом, а я приїжджаю туди, обов’язково чую барвисті історії, котрі змальовують те, що вона побачила в саду, коли синиці прилетіли і так далі. У неї кожен день наповнений, вона вміє жити.

— У ваших фільмах багато тварин. Вони всі одухотворені, персоніфіковані, схожі на людські типажі. А з якою твариною ви асоціюєте себе?

— Я — і будинок, і дерево, і вогнище, і їжачок, і дзига. Але, напевно, найбільше асоціюю себе все-таки з дзигою. Я точно знаю, що дзига жила в нашій комуналці. Серед скринь і фіранок. Потім будинок знесли, і дзига кудись пропала... Якось я навіть написав: «Може, вона переселилася у фільм...». І я нізащо не проміняю своє комунальне дитинство ні на який комфорт. Більш щасливим, мабуть, я не почувався ніколи.