Одна з тисячі або тисяча перша

Коли я бачу занепад, мені не шкода Росії, але шкода Америки.

Це правда, що найкрасивіше в неї з країв, на берегах, над океанами, зовні — так мені теж здалося. Але правда й те, що найсумніше в неї всередині. Не вірте, що там вона процвітає, не вірте в американське keep smiling, не вірте у радісне сьогодення місць, які мають у своїй назві що-небудь від слова «центр». Я бачив це принаймні двічі.

У Скелястих горах Колорадо це називалося Сентрал Сіті, і це було місце, де свого часу всіх дощенту відтіпало золотою пропасницею. Саме дощенту: золото вичерпалося, лишилася порожнеча копалень, порожнеча околиць «найбагатшої золотом квадратної милі світу», порожнеча клубів і готелів, перманентний «несезон» (ми дісталися туди під кінець листопаду — і що може бути сумнішим за цю пору?). Отже, мертві вулички, запустіння, забиті віконниці палациків столітньої давності (руїни мрій тодішніх нуворишів, саме так — сто років самотності!), наглухо зачинені казино, зупинений гральний бізнес, the game is over, дошками забита опера, ще раз порожнеча, жодної душі, лише в сонному салуні над сечоподібним «Coors Light» (дуже популярний і настільки ж огидний сорт пива) медитувала пара мексиканських нелеґалів, але ніхто з них, як виявилося, нічого не чув ані про Джека Керуака, ані про Діна Моріарті...

Проте ще гірше було з Сентралією, штат Пенсильванія: там залягало інше золото, так зване чорне, тобто вугілля, і воно вже понад сорок років горить під землею, і цього несила спинити жодними засобами. Отже, ціле місто, типова «одноповерхова Америка», місто, свого часу пересічне і самовдоволене, померло. Земля димить крізь усі свої щілини й пори, мешканці переважно повтікали — одні з них відразу, інші намагалися протистояти, але раніше чи пізніше поздавалися, зосталося кілька звихнутих «дай-гардерів», чи, як це переклали б у нас, «міцних горішків», і земля горить у них під ногами зовсім не метафорично, а дослівно, страшенно гаряча на дотик земля — яких ще доказів існування пекла ми потребуємо? Ось воно: житла поволі руйнуються, а сади поволі вмирають. «Кажуть, ніби це місце було Содомом», — написав би про нього Роберт Данкен, один із найтемніших і найтьмяніших американських поетів середини минулого століття.

Того дня був кінець лютого, невиразний прозорий час між зимою й весною, отже, трохи сонця, трохи імли, трохи снігу, трохи трави (як сніг, так і трава здатні, вочевидь, з’являтися лише на тимчасово не захоплених підземним вогнем територіях), русинська дерев’яна церква провалювалася на задимлене дно заокеанського раю — чи то пак пекла, хоч яка різниця?! Лемки, як завжди, опинилися в найдальшому аутсайдерському закамарку світу, тобто в самому його центрі, в Сентралії, — я розпізнав їх не тільки за церквою, а й за придорожньою яблунею: на ній висів бляшаний вінок із написом WE LOVE CENTRALIA, де замість дієслова LOVE, як то водиться в Америці, було серце.

І всього цього (диму, сонця, імли, снігу, трави, лемків, розпачу) раптом виявилося настільки багато, що якби хто-небудь ще й запустив мені відповідний саунд-трек, наприклад, Road Trippin’ з Red Hot Chili Peppers, то я міг би й не втриматися. Тобто навпаки — затриматися. І там залишитися.

Ну от власне: Америка (одна з тисячі або тисяча перша) — це країна, де можна чудово загубитися, лягти на дно, обжити порожній покинутий дім у своєму Сентрал Сіті чи своїй Сентралії і затаєно чекати, чим усе це закінчиться. Бо насправді закінчиться все це не надто весело. Бо насправді закінчується ще одна утопія.

Мені не шкода Росії — в неї була інша, не така утопія.

Але мені шкода Америки. Занепад її утопії — це перш за все безсилля її героїв. Це коли ані Малдер, ані Скаллі, ані навіть Брюс Вілліс чи — чого вже там! — сам губернатор Арнольд Шварценеггер уже не здатні в останню мить відвести від хмарочосів загрозу з неба. Занепад утопії — це вичерпаність земного золота — білого, чорного, золотого, будь-якого. Він супроводжується спазматичним вибухом патріотизму і радикальною спробою перетворення демократії в імперію. Нам у колишньому СРСР довелося бути свідками й учасниками чогось вельми подібного — з тією відмінністю, що там була протилежна спроба — перетворення імперії в демократію. СРСР цього не витримав. Це сталося блискавично: у 1986-му році ніхто навіть припустити не міг того, що трапиться в 1991-му.

Я не хочу бути злим пророком, бо мені шкода Америки. Вона така велика, самотня, захищена мільйонами відбитих пальців по всіх на світі консулатах та амбасадах, — і така беззахисна. Особливо та — одна з тисячі або тисяча перша, що цілими вікендами просиджує по книгарнях та книгозбірнях («Уявляєш, вони приходять туди з дітьми і собаками!» — захоплювався Аркадій, російський поет, — і мав рацію. Так, Аркадію, вони вмощуються прямо на підлозі, між стелажами, розмотують свої шалики і обкладаються зусібіч томами й томиками, вони дістають із наплечників термоси й сендвічі, вони читають поезію — уявляєш, Аркадію?). Вони ще читають поезію, всі ці favorite poems...

Вони все ще читають — поглинуті словами, текстами, знаками, загублені на найдальших околицях світу, відокремлені океанами, завмерлі у передчуттях.