ОДІССЕЯ ГРАФСЬКОГО ПАРКУ

Із нашої суспільної свідомості протягом останніх років 60—70 майже повністю вивітрився один вид мистецтва. Словосполучення «садово-паркове мистецтво» у наші дні дихає свіжістю не лише тому, що його семантика до того спонукає, — воно дивним чином здається новим. Карбований вислів «парк — це текст» нами сприймається як темна метафора. Ми розучилися розуміти мову садів, вона стала для нас мертвою — як старогрецька чи латина...

Міфи і реальність, реалістичність міфу

Коли виникло садівництво? В есеї «Про сади» Френсіс Бекон (1561—1626) визначає точку відліку: «Всемогутній Бог першим насадив сад». Тому сад — «найчистіша з усіх людських насолод». Таким чином, усі наступні сади тією чи тією мірою є наслідуванням того, першого саду. У західноєвропейських мовах рай — парадіз («сад, парк», від давньоіранського «звідусіль відгороджене місце»). Спогад про Рай, туга за Раєм у різний час виражалися в нас по-різному, іноді гримуючись і камуфлюючись до невпізнанності, відбиваючи домінуючі на той час у суспільстві смаки і комплекси ідей.

Про те, які ідеї було закладено при створенні уманської «Софіївки», яка семантика цього парку, дуже довго всерйоз ніхто не замислювався. Більше того, вважалося, що ніяких ідей не було, навіть стверджувалося, що не було і загального плану будівництва. Просто талановиті кріпаки підказували управляючому, де і як потрібно влаштовувати гроти, алеї... У літературі вкоренилося ім’я садівника-самородка — кріпака Заремби, який нібито і створив цей шедевр садово-паркового мистецтва. Втім, і без міфічного зодчого в історію «Софіївки» було привнесено неабияку кількість усілякого сміття — легендарних небилиць і славних нісенітниць — які по хвилях часу пливли від видання до видання... Історія парку тепер великою мірою очищена, прояснена... Заремба залишився пам’ятником вульгарній белетристиці, як і гарна вигадка, нібито граф створив парк потай від Софії усього протягом одного року на місці їхнього романтичного побачення і представив їй як сюрприз...

Іван Косенко, кандидат біологічних наук, директор дендрологічного парку «Софіївка»:

— Так, давно вже багато що стало на свої місця. Минув час, коли в пресі точилися дискусії з приводу того, хто справжній будівничий «Софіївки». Відомий історик Григорій Храбан переконливо — на основі архівних документів — довів, що автором топографічного й архітектурного проектів, а також керівником усіх будівельних робіт був Людвіг Метцель (1764—1848), польський військовий інженер. Був у нього й помічник, але не кріпак, а запрошений з-за кордону фахівець із садівництва Олива. Будівництво велося на кошти графа Станіслава Потоцького (1751—1805), кріпаки на будівництві одержували зарплату. При цьому тепер ми можемо стверджувати, що графиня Софія Вітт (із 1798 р. графиня Потоцька, 1760—1822) була ініціатором створення парку, їй же належить і ідея використання сюжетів давньогрецької міфології.

1939 р. у журналі «Архітектура Радянської України» у статті І.Кислого, присвяченій уманському парку (тоді він називався Сад ім. III Інтернаціоналу), висловлювалася думка, що «парк є ніби ілюстрацією окремих частин «Одіссеї» Гомера». Вже в новому тисячолітті ця думка отримала свій плідний розвиток: працівники «Софіївки» провели дослідження, що дозволяють повернути багатьом об’єктам парку початкові назви, втрачені за 200 років. Назви ці пов’язані з «Одіссеєю» Гомера». Наприклад, вважається доведеним, що грот «Західний» — це символічне зображення Сцилли, що грот «Горішок» — це печера циклопа Поліфема, що статуя старого у хітоні, відома під назвою «Зима» або «Вічний жид», — насправді скульптурне зображення самого Одіссея, який, наскільки відомо, у такому образі об’явився у своєму будинку на Ітаці.

Пошуки Ітаки як Едему

Лише ХХ століття — голосами Олексія Лосєва і Тончо Жечева — розтлумачило нам, що міф про Одіссея — це не історія про подорож, не авантюрно-пригодницький епос, а історія повернення. Одіссей — герой повернення. Тончо Жечев у книзі «Міф про Одіссея» показує, з чого починається особиста неповторна доля одного з героїв Троянської війни: «Одіссеєм і «Одіссеєю» Гомер робить великий і важливий крок уперед у культурній історії людства… Збурювані потужними інстинктами і неясними бажаннями, ми досягли верхньої точки окружності (це наша Троя). Починається зворотний шлях — найважча частина, з’єднання кінців і початків, батьківщини і світу, поезії і прози, народження і смерті».

1796 р., коли почалося будівництво парку, Софії Вітт було 36, Станіславу Потоцькому — 45. За плечами обох диміли руїни бурхливо прожитих років, там залишилися злети і падіння, авантюри, змови, кохання, війни, інтриги. Під їхніми ногами перекроювалася карта Європи, і вони, як ми знаємо, не були байдужими статистами свого неймовірного XVIII століття. У якийсь момент кожен із них цілком міг відчути себе Одіссеєм, котрий повертається додому, відшукує непорушне, свою скелясту Ітаку. Для графа, можливо, цим вічним і непорушним була любов до Софії. А для Софії? Де батьківщина? Якщо вона недосяжна, якщо у світі все хитко і крихко, — Ітаку потрібно побудувати. Софія була грекинею, Гомер був у її крові принаймні 25 століть.

1781 р. Софія з чоловіком — графом Юзефом Віттом подорожувала по Європі. Вона бачила королівські сади Польщі та Прусії. За рекомендацією австрійського імператора Йосифа II, Софія була прийнята королевою Франції Марією Антуанеттою і, безперечно, гідно оцінила Версальський сад та Малий Тріанон, порівнявши їх. Цей другий королева створювала як найсучасніший і наймодніший, найгарніший парк, який, звісно ж, нічим не скидався на помпезний Версаль. Тоді в Тріаноні (будівництво тривало до 1891 р.) уже текла річка, було озеро з островом, ставилася скеля... Облаштовувати сади в Європі XVIII ст. вважалося неймовірно модно. В Англії навіть вигадали (одну з трьох нових) музу садівництва. Законодавцями моди в садово-парковому мистецтві були філософи і поети — не архітектори і не садівники. 1791 р., за рекомендацією князя Григорія Потьомкіна, Софію ласкаво прийняла Катерина II. Графиня напевно знала про існування «Олександрової дачі» у Павловську, побудованої на початку 80-х. Парк «Олександрова дача» нам у цьому зв’язку цікавий як відомий Софії приклад існування «ілюстративного», «сюжетного» парку. Дмитро Лихачов у своїй чудовій книзі «Поезія садів» наводить його опис, називаючи сад «тематичним»: «Облаштування дачі для свого малолітнього онука Олександра Катерина II доручила його вихователю… Великий сад дачі був задуманий у вигляді своєрідної ілюстрації до казки про царевича Хлора, написаної самою імператрицею». По річці плавали кораблі, схожі на кораблі юного Петра, на берегах були побудовані павільйони, містки та інші споруди, присвячені окремим епізодам казки. Мабуть, на Софію могло справити враження те, що парк був створений як певна театральна сцена. Бачиться важливим, що в «Олександрової дачі», як і в багатьох інших садів, був свій поет. Буде свій поет і у «Софіївки» — Станіслав Трембицький, класик польської літератури, який жив при Потоцьких із 1802 р., з року відкриття парку. Багато поетів, відчуваючи, що «садівництво ближче до божественної творчості, ніж поезія», займалися влаштуванням садів. Франческо Петрарка (1304—1374), створивши два сади, так ними пишався, що запевняв свого кореспондента, буцімто нічого подібного до нього в садівництві не існувало. Втім, напевно він мав рацію, оскільки садівництво завжди розвивалося з орієнтацією на інтелектуальні вершини епохи. Англійський поет Александр Поп (1688—1744) облаштував у Твікенхемі сад, у якому втілив свої улюблені ідеї, що відбивали, зокрема, і політичні уподобання, і був визнаний законодавцем моди у створенні пейзажних садів. Під час розквіту англійського лібералізму пейзажний парк Англії протиставлявся регулярному парку Франції, який своєю упорядкованістю, любов’ю до стрижки та симетрії «виражав ідеї тиранії, гноблення й автократії». У пейзажному парку «вільний ріст дерева був очевидним символом вільного росту індивідуума, змієподібні стежини й струмочки — свободи англійської думки, а вірність природі місцевості — вірності природі в моралі та політиці». Це узагальнення сучасного англійського мистецтвознавця Ніколоса Певзнера дає певне уявлення про складність, якої досягло садово-паркове мистецтво вже в першій третині XVIII ст. Надалі пейзажний парк благополучно «переїхав» у Францію, набуваючи нових рис, зокрема й у Малому Тріаноні. А звідти — і в Умані.

Остання подорож Одіссея

Перш ніж залишити острів чарівниці Цирцеї (тієї самої, що колись допомогла авантюристам Ясону та Медеї), Одіссей спустився «в область Аїда». Там він має запитати про свою подальшу долю «душу пророка, сліпця, котрий мав розум прозірливий, душу Тіресія». Тіресій, спираючись на золотий жезл, відкриває Одіссею, що жене його Посейдон, бажаючи помститися за бідолашного свого сина — циклопа Поліфема: «Ти жорстоко душу розгнівив його осліпленням милого сина». І дає пророцтво: повернувшись на Ітаку, Одіссей знову змушений буде залишити свій дім. Йому судилося, «весло корабельне взявши», вирушити мандрувати. Мандрувати йому доведеться доти, доки випадковий зустрічний, показавши на весло, із подивом раптом вигукне: «Що за лопату несеш?..» І тоді, каже Тіресій, «у землю весло увіткни — ти закінчив свою фатальну, тривалу мандрівку». Таким чином, нам відомо, що цар Одіссей після повернення на Ітаку вчинив суд над знахабнілими за час його відсутності підданими, здійснив подорож у землі, де живуть люди, котрі ніколи не бачили ні моря, ні швидкохідних кораблів. Там, у глибині континенту, як віщував Тіресій, Одіссей влаштував жертвопринесення Посейдону. Тобто в землях, де про море ніхто і не чув, Одіссей став проповідником культу Посейдона.

У глибині Європейського континенту, у точці, рівновіддаленій від Дністра і Дніпра, у стародавньому графському парку «Софіївка», поруч із рукотворною скелястою Ітакою ми знаходимо храм Посейдона. Якщо хтось казатиме, що про маршрут сухопутної подорожі Одіссея нікому нічого не відомо, — погодимося. Але зазначимо, що й про самого Гомера відомо небагато. І найбільш достовірне — був він сином ріки Мелета і німфи Крифеїди. Проте у нас є явний доказ реальності життя геніального аеда: сльози під час читання. До сюжетів міфу про Одіссея зверталося багато світових письменників (у середні віки, починаючи з Данте), художники (збереглися фрески I ст. до н.е.), композитори, кінематографісти…Єдиною у світі одіссеадою, втіленою в життя засобами садово-паркового мистецтва, є витвір Софії Потоцької і Людвіга Метцеля. Я здогадуюся, де те місце, де Одіссей увіткнув у землю весло. Та й узагалі, як Пушкін сказав з аналогічного приводу: «К чему холодные сомненья? Я верю: здесь был грозный храм…» А якщо серйозно, то, уявивши цей парк десь у Західній Європі або в Америці, легко уявити і те, що до нього вже давно підведено гарні автодороги, що місцевий аеропорт приймає пристойні літаки, що в містечку багато затишних готелів... (Більше того! Мабуть, і збільшену копію парку спорудили б уже моторні американці — із усіма ріками Аїду, з Ітакою, царським палацом і артистами в барвистих костюмах, від чого боронь нас Боже.)