ОБРАЗА ЯК ПРИЙОМ

Європа почувається oversexed i underfucked, пишуть літературні критики, стверджуючи, що саме так вважає лауреат Дублінської премії Мішель Уельбек, скандальна слава якого докотилася навіть до України, а це можна вважати найбільшим досягненням у кар’єрі будь-якого письменника. Аби привернути увагу українського видавця часто буває недостатньо отримати Нобеля, Букера чи іншу престижну нагороду. Але Мішелю Уельбеку пощастило. Минає лише третій рік після виходу його роману «Платформа», а він уже перекладений українською. Ґюнтер Ґрасс не перекладений, Генрі Міллер не перекладений, Роберт Музіль тільки перекладається, а Уельбек уже готовий.

Не дуже хочеться вдаватися у подробиці цього перекладу, здійсненого для харківського видавництва «Фоліо» Р.В.Мардером, далеко не найгіршого, попри традиційно великий відсоток русизмів та граматичних помилок. Відчуття дискомфорту викликає і стилістична невідповідність архаїчної та патетичної подекуди лексики перекладу до іронічного та епатажного змісту твору, який критика назвала «метафізичною порнографією». Наприклад, речення «Жінки в мене теж досі немає» в інших перекладах звучить як «А також я не одружився». Тобто ідеться не про незайманість героя, а таки про неодруженість. Фраза «Безшлюбність — мій тяжкий хрест», яка добре б пасувала до лексики творів ХІХ ст., тут ріже вухо. В інших перекладах на цьому місці: «Про те, що я не одружився, я часом шкодую». Слово «розпуста» в українському варіанті замінено на «інші вади» і т.п. Але критикувати справа надто проста. Сам по собі факт виходу українською мовою такого «свіжого» західного бестселера — явище нове і рідкісне на українському ринку. І це найважливіше.

Пишуть про Уельбека значно більше, а часто і краще, ніж про його творчість, а все це разом часто цікавіше читати, ніж самі романи («Розширення поля боротьби», 1994, «Елементарні частинки», 1998, «Платформа», 2001). «Літературний критик у такій ситуації потрапляє у пастку. Виникає сумнів: а що власне обговорюється? Книга чи її автор?» — це питання зустрічається у багатьох статтях і свідчить про вміле творення письменником свого скандального іміджу. Уельбек полюбляє кинути в інтерв’ю фразу на зразок: «Я не розумію, як взагалі люди з вищою освітою можуть вірити в Бога. Вони що, не вивчали біології?» Або: «Протягом останніх ста років проза не мала емоційної форми. Але справжня смерть роману настане, мабуть, після того, як клонування увійде в побут».

Психологічно дуже правильно обрана тактика. Адже ніщо не привертає увагу співрозмовника краще, ніж кинута йому в обличчя образа. Той же метод письменник застосовує у своїй прозі: «Іслам народився посеред самої пустелі, серед скорпіонів, верблюдів та всіляких хижаків. Знаєте, як я називаю мусульман? Нікчемами Сахари. Тільки на таку назву вони і заслуговують. Іслам міг народитися тільки в тупій пустелі, серед немитих бедуїнів, у яких немає інших справ, ніж — пробачте мені — содоміти (напевно, малося на увази «содомити», тобто чинити «содомський гріх». — Н.С.) своїх верблюдів. Чим ближче релігія наближається до монотеїзму, тим більше вона стає нелюдською і жорстокою, а іслам найзавзятіше порівняно з іншими релігіями насаджує монотеїзм. Із самого початку він відзначається безперервними загарбницькими війнами, кровопролиттям та різаниною. Доки існує іслам, ніколи у світі не настане згода і злагода, а розум і талант будуть зайвими на мусульманській землі».

Готовий текст для рекламного ролика книги, а до цього додається ще одна «скандальна» подробиця — автор є сином мусульманки. Тактика виявилася дієвою, судячи хоча б із того, що дуже мало рецензентів розмірковують над естетичними вартостями «Платформи», на першому плані в обговоренні — контроверсійні погляди автора на сексуальний туризм та іслам. «Деякі письменники талановито описують нещастя, інші — надію, Уельбек неперевершено вміє ображати», — зауважив один із критиків, і це, мабуть, найбільш вірна оцінка авторського стилю. Розрахунок точний і правильний — прочитають і ті, кого ображають (наприклад, мусульмани), і ті, хто втішаться, що цього разу ображають не їх, та обуряться расизмом автора (наприклад, французи). Хоча Уельбек нікого не обділяє увагою: «Це, мабуть, цілком по-французьки — при щонайменшій нагоді говорити про секс, але ніколи нічого не робити». Або ще всеохопніше: «Віддавати своє тіло безкорисливо, просто заради задоволення: ось чого не вміють більше робити жителі заходу. Вони повністю розучилися робити подарунки і тому марно намагаються відчути справжній природний секс. І нічого у них не виходить, що б вони не робили. Неможливо кохатися, не погодившись на певну, бодай тимчасову залежність та слабкість. Чуттєва захопленість і сексуальна омана мають однакове походження. І те, й інше передбачають часткове нехтування своїми власними інтересами».

Тактика себе виправдала — наклад «Платформи» у Франції уже перевищив півмільйона.

Оптимальний спосіб читання цього твору, мабуть, описаний автором у сцені, де головний герой Мішель читає відомий бестселер Джона Грішема «Фірма», пропускаючи події поміж описами еротичних сцен і мастурбуючи на сторінки із особливо вдалими описами: «Із стогоном задоволення я кінчив прямо поміж двох сторінок. Вони злипнуться… Ну нічого, все одно ця книжка для одноразового читання». Сторінок, які мають шанси злипнутися, тут не бракує. Головний герой, який працює бухгалтером у міністерстві культури, їде з туристичною групою до Тайланду, де займається в основному тим, що купує «віагру», мастурбує, відвідує масажні салони з тайськими повіями і вважає усіх своїх супутників нікчемами та невдахами. Себе він теж характеризує самокритично: «Вигляд у мене не дуже веселий. З прямим волоссям, у тонких окулярах, з похмурим обличчям та головою, трохи схиленою вперед, щоб краще чути похоронний хор, я почувався дуже зручно, набагато зручніше, ніж, скажімо, на весіллі. Похорон, достеменно, — це для мене».

Окрім того, він читає все, що потрапляє йому до рук, і детально та занудно переказує прочитане на сторінках твору. Читач має повноцінну нагоду відчути ту саму оспівану європейськими критиками атмосферу оversexed (у плані пропозицій професійного сексу) та underfucked (у плані задоволення від життя). «Безшлюбність — мій тяжкий хрест», — бідкається герой і попри майстерність тайландських повій продовжує відчувати абсолютний Weltschmerz, від якого не рятує навіть отриманий після смерті батька спадок.

Трохи веселіше життя починається після повернення до Парижа, де в героя зав’язується бурхливий роман із супутницею по подорожі Валері: «До Валері жодна дівчина, з якою я контактував, не могла навіть наблизитись до тайських повій». Такої найвищої оцінки заслуговує ця ідеальна коханка, завжди готова зайнятися любощами, навіть після 15-годинного робочого дня. Хіба що уже в стані повного знеможення вона обмежується «легким мінетом», а так усе відбувається по повній програмі — удвох, утрьох, учотирьох, — все що завгодно, все коли завгодно, у яких завгодно кількостях, тривалостях і позиціях. І найважливіше — все це описано настільки детально, що може слугувати інструкцією для охочих повторити сексуальний досвід Мішеля.

«Можливо, зіграло свою роль те, що перед тим, як писати «Платформу», я одружився, — кокетливо зізнається Уельбек в одному з інтерв’ю. — Напевно, через це Валері має зачіску і колір волосся, протилежні до зачіски і кольору волосся моєї дружини. А Мішель, на відміну від мене, носить окуляри і бороду».

Чим ще можна пояснити колосальний успіх цього відверто посереднього за естетичними критеріями твору, де не бракує фраз на зразок: «Не знаю чому, але ж я радий, що ти багата. Насправді це не має значення, однак мені чомусь дуже приємно»?

«Платформа» — роман «на злобу дня», висловлюючись поширеними у цьому творі (чи його українському перекладі?) газетними штампами. Вічно гостра тема сексу плюс гостроактуальна останнім часом тема тероризму, — коктейль спрацьовує безвідмовно: «Отже, з одного боку в тебе сотні мільйонів західних туристів, які мають усе, але позбавлені можливості мати сексуальне задоволення: вони постійно шукають, але нічого не знаходять і через це відчувають себе вкрай нещасними, ображеними до глибини душі. З іншого боку, в тебе є кілька мільярдів людей, які не мають нічого, які пухнуть з голоду, вмирають молодими, живуть у страшних умовах і в яких немає нічого більш цінного, ніж власне тіло і незаймана сексуальність. Це так просто, надто просто зрозуміти: ми маємо ідеальні умови для обміну. Навіть важко собі уявити, скільки грошей можна тут заробити». Шкода, що автор не здогадався ввести в роман ще кілька педофілійних епізодів та виправдати їх подібними теоретичними розмірковуваннями, це дозволило б збільшити наклад книги ще на якихось півмільйона обурених батьків. Або навпаки, варто було засудити педофілію, як герої «Платформи» засуджують садомазохізм, і примусити критиків говорити не просто про «глибокий католицизм книги», як вони це роблять зараз, а про «дуже глибокий католицизм». Або взагалі про релігійність як основну тематику роману. Недаремно ж Уельбек так любить порівнювати світові релігії: «Існує стільки ж трактувань Корану, скільки існує мусульман. Це своєрідна противага до католицизму і більше схоже на протестантизм». Глибоко, чи не так?

Проникнути глибше у суть речей письменникові вдалося хіба у ході своїх футурологічних міркувань: «Можливо, пошуки кохання допоможуть перечекати час, поки ми не будемо мати генетично оптимальну людину. Я хочу вміти літати, дихати під водою і мати тіло, яке оптимально функціонує під час сексу. Генетика зможе оновити старі міфи людства. Клуб «Афродіта», який засновують у моєму романі Мішель та Валері, — це щось на зразок такого острова-почекальні».

А що ж думають про все це критики? Переважно відгуки дуже позитивні, але часом навіть дуже прихильна і горда за успіх земляка французька критика подекуди дозволяє собі зауважити, що «як і Вольтер, Уельбек не дуже добрий оповідач, хоча саме Уельбек нарешті дає Франції можливість доповнити сучасний роман чимось дуже важливим і дуже французьким».

Є і сміливіші припущення: «Якби автор не був таким відомим і на кожному кроці не висів його портрет, спокійно можна було б собі уявити, що «Платформа» — це непогано зроблене порнографічне чтиво. І це був би ще великий комплімент», — написала німецька газета Sueddeutsche Zeitung.

«Під час своїх зустрічей з публікою Уельбек читатиме уривки з нового роману. Але якби організатори оголосили, що цього разу він лише робитиме те, що і принесло йому таку популярність, — інтенсивно палитиме, знизуватиме плечима, пітнітиме і полемізуватиме, навряд чи хтось із його шанувальників лишився б вдома», — іронізує оглядач іншого впливового часопису Frankfurter Rundschau.

Кохання Мішеля і Валері закінчується трагічно. Щойно вони вирішують назавжди залишитися в Тайланді, як терористи здійснюють зухвалий напад, і Валері гине. Іншого виходу в автора не було, адже неможливість гармонійного подружнього життя він уже довів на прикладі другорядних персонажів. Не робити ж героїв і справді щасливими? А як же тоді суворий вирок сучасному суспільству? Не пасує. Отже, Валері гине, Мішель впадає в депресію. Точніше, повертається до своїх думок, з яких починався роман. А Уельбек відповідає журналістам на питання про свої відчуття під час теракту 11 вересня: «Відверто кажучи, моєю першою думкою було: «Шкода, що терористи загинули». Я би хотів поговорити з ними, щоб дізнатися, що вони думали в той момент. Я би вирізав собі їхні інструкції і підшив у папку — це захоплюючий документ. І не лише для того, хто пише книги».

Що ж, можливо, це правильне рішення — перечекати, поки генетика візьме своє, і тоді клонований Мішель Уельбек вмітиме не лише проголошувати контроверсійні ідеї та детально описувати позиції «Камасутри», а почне писати романи, що більше нагадують справжню літературу, ніж суспільно-критичну публіцистику.