Обервіль ім зіменталь, 26.11. 2006

Цього разу почну з коров’ячого черепа.

Він висів над входом до високогірного притулку «Моргетен» (1653 метри над рівнем моря). Власники називають його рестораном, але це швидше таки притулок — перехожі мандрівники, рухаючись одним із тутешніх гірських маршрутів, можуть замовити в ньому нічліг та їжу. Насправді це стара сироварня. Я вже писав про ці місця у 2004 році — і про місця як такі, і про людей, котрі надають їм сенсу. Мого приятеля звати Хригу Гауетер, і цього разу я приїхав до нього вдруге.

На знімках більш як дворічної давності його (це я про череп) не видно. Хоч, можливо, він просто не помістився у кадр. Але я майже певен, що обов’язково запам’ятав би його ще з першого разу. Адже я запам’ятав «старезні лави і столи, старезні замки на дверях, вимощену віковічним камінням підлогу, старезні казани і печі, що ними ніяк неможливо прогріти ці надто аскетичні приміщення».

Так от — про череп. З дитинства мені пригадуються батькові розповіді про те, як студентом лісотехнікуму він забрів у село російських старовірів на Буковині. За словами батька, в них чомусь був звичай настромлювати на палі і виставляти посеред дворів черепи свійських тварин, які перед тим водилися в їхньому господарстві. Щось на зразок пантеону для померлих братів і сестер.

Батькові розповіді пригадалися мені не відразу, а щойно тоді, коли Хригу, вказуючи на той, прибитий над входом до його — ну гаразд, ресторану — череп, сказав: «До речі, це й є саме та корова».

Про корову він розповідав вище — здається, вже після того, як ми з ним зійшли на Бюрглен (2165 метрів) і роззирнулися світами на всі чотири (або й сорок чотири) боки. Саме там я зрозумів, чому він так наполягав, аби я туди знову приїхав. Це справді було зовсім інакше, ніж улітку 2004-го. Тому що влітку там усе дзвенить — на кожному схилі десятки корів, і їхні дзвіночки не змовкають ані на хвилину. А тепер там усе завмерло, корови внизу, ніде ані душі, і в цьому стані починаєш розуміти, що таке абсолютна тиша. Отже, якусь хвилину ми просто її слухали, дивлячись то на призахідне сонце, то на клапті свіжого снігу на все ще зеленій траві, то на кілька малесеньких озерець унизу, то на стільки ж симетричних їм хмарин угорі. Все, на що ми дивилися, вкладалось у слово «гори». Було з біса високо, прозоро і гарно, Швейцарію можна було побачити всю, а з нею й по добрячому шматкові ще якихось країн, з якими вона межує.

Я ще ніколи не чув такої тиші. Від неї аж боліло у вухах. Напевно, така абсолютна тиша, як і абсолютна темрява, не для нас. Під «нами» я маю на увазі живих. На щастя, це не тривало вічно, бо десь іще вище, над нами, раптом з’явилися небесні звукові коливання — невидимі літаки швейцарських ВПС, навчальний виліт незнищимих винищувачів, як завжди о цій порі.

Ми пішли вниз не стежкою, а навпростець, значно стрімкішим боком — настільки, що наші ноги щомиті ладні були від нас повідриватися й бігти далі цілком самостійно. Я запитав: «Але на цю висоту корови звичайно вже не вилазять?». І був дуже здивований почути у відповідь «Ще й як». А потім він і розповів про те, як одного разу спостерігав за їхнім сходженням униз — приблизно цим-таки схилом. Щось їх тоді налякало, вони раптово рушили вниз, усі п’ятеро або й шестеро, але в однієї були хворі ноги, і вона не встигала за іншими. Тож вона зупинилась і якийсь час постояла в роздумах. «Було видно, як це в ній відбувається, в її голові, як працює мозок, як вона зважує варіанти, перебирає можливості, — розповідав Хригу. — А потім вона рушила у протилежний бік, угору. Це було на мій погляд безглуздо, але саме там вона знайшла для себе значно лагідніший схил, і щасливо зійшла по ньому вниз».

Дивно, але ми з ним також зійшли вниз цілком щасливо. Дорогою ми встигли поговорити ще про кілька дуже важливих речей: про глобальне потепління, про алеманів і кельтів, про золотий корінь на кожному кроці, про те, що ввечері вип’ємо 65-градусної настоянки з нього.

І щойно там, біля «ресторану», коли ми вже сідали в його машину, він вказав на той череп зі словами «До речі, це й є саме та корова».

І це було найгірше з усього, що могло зі мною трапитися того дня.