НОВІ ІГРИ ДЛЯ ДОРОСЛИХ

Інтер’єр Центру сучасного мистецтва несподівано набув буквальної подібності до Інтернет-кафе — тих, де ночами «виснуть» завсідники віртуальної реальності. Прямо від порога бачиш, як хтось азартно цілиться пультом у стрибаючий угору-вниз екраном кружок з оголеною «купальницею» — якщо набрати потрібну кількість очок, тондо збільшується, даючи можливість роздивитися інтригуючі деталі. Нікчемна цяцька, розрахована на смак середньостатистичного любителя. Якщо, звісно, не враховувати тієї пом’якшувальної обставини, що творців цього «Apollo 2001» Ніколаса Райхельта й Альбу д’Урбано надихало «вічне», тобто перша інтерактивна комп’ютерна гра «Pong», винайдена Ноланом Бушнеллом років тридцять тому, а космічні злети й падіння тондо передбачають виникнення тонкої аналогії з розгойдуванням артистичної психіки між продуктивними її станами — ейфорії й депресії.

Автор «Антикараоке» Ольга Кашимбекова, як і більшість ловців душ, котрі закидають сіті на тих, що глибоко «пірнули» в іншу реальність, дивиться на речі з практичнішої точки зору. Маніпулюючи тією самою примітивною людською схильністю до вуайєризму, вона не шукає вищого сенсу в позахмарних асоціаціях і аналогіях. Усе геніально просто, ви наспівуєте мотив у мікрофон, і поки звучить голос, пластикова фіранка на екрані, за якою видно силует дівчини, котра приймає душ, відсувається...

Швед Палле Торсон «переганяє» в художній продукт комп’ютерні ігри — його проект «Тема: жінка-вбивця. Вік: 5» створений на основі «Half-Life». Дитина з автоматом, бігаючи містом, розважається тим, що відстрілює всіх на своєму шляху. Безневинні дитячі ігри на кшталт цього сафарі — улюблений коник Торсона. Недавно він спровокував скандал своїми «Прикладами Пеппі», змонтувавши фрагменти з фільмів про Пеппі Довгапанчоха, знятих у 70-ті... Пітер Стайл (Польща) в іграх із глядачем використовує бездонні порноресурси Мережі. Аби розбудити еротичну уяву тих, хто ніколи не відходить від електронного друга, він створює «Посібник з кіберсексу». Тим, хто наважився ним скористатися, перед екраном постелили матрац...

Хіроши Матоба пропонує спробувати фукуравай, японську гру, в якій члени родини грають у переддень Нового року, у дигітальному, хай-тековському варіанті — так підтримується інтерес нового покоління до національних традицій. У традиційному фукураваї гравець із зав’язаними очима викладає за паперовою матрицею картинку обличчя з розрізнених фрагментів. У дигітальному використовується та сама схема, правильно компонуючи хаотично змішані на екрані частини, гравець «малює» свій автопортрет.

Вимогливіша інтелектуальна аудиторія розважається «Текстовим дощем» Камілл Уотербек і Ромі Ачітува (США). Стоячи перед екраном, ви бачите на ньому своє «дзеркальне» зображення під дощем із букв. Підставляючи руки, ловите їх, тоді спіймані букви складаються в слова й рядки вірша Евана Зімрота — «Я люблю говорити з тобою, просто так говорити, обертатися поруч...»

Так і рухаєшся від одного «атракціону» до наступного, переслідуваний нав’язливою подібністю до комп’ютерного раю для підлітків. На що, безумовно, розраховували її куратори, адже виставка, що є центральною подією Київського міжнародного фестивалю медіа-мистецтва (KIMAF), організованого Катериною Стукаловою й Наталею Манжалій, так і називається — «Гра». Чи потрібно ототожнювати «гру» з мистецтвом? Навряд чи хтось знає відповідь на це запитання. Куратори, аби захистити себе від незаслужених закидів, попереджають: не плутайте інтерактивне мистецтво з класичним поняттям «сучасного мистецтва» другої половини ХХ століття, яке шукає то формальні нововведення, то нові значення. Головне правило в їхній сьогоднішній «грі» — перехід на новий рівень художньої комунікації.

Утім, на відміну від зарубіжних фанатиків, котрі винаходять дедалі витонченіші способи «інтерактивності», — як бачите, доходить до того (у Матоба чи дуету Уотербек&Ачітув), що твір стає дзеркалом, де відбивається глядач, — українські учасники виставки на ній не зациклюються. Чи то не увійшли в смак, чи то технічні можливості не дозволяють встигати в ногу з прогресом. У скляному тераріумі, спорудженому Глібом Катчуком, завелося малятко-телевізор із ящіркою на моніторі — приємно, що ця відеоскульптура ніякої активності ані від ледачого «хазяїна», ані від відвідувачів не вимагає. Спостерігачам мазохістського ритуалу, зафіксованого на відео Іллі Чічкана «Любов-ненависть», — власною персоною «Дон Кіхот» наших днів героїчно лупить ногою ківш екскаватора, — також доводиться обмежуватися невтручанням.

Незрозуміло, яке відношення до «медіа-арту» має рукотворна інсталяція Іллі Ісупова — усе-таки це велетенська «статуя», хоча й дуже дивно «розбита», нібито розірвана на шматки вибухом. Як і під час торішнього KIMAFа, художник зіграв роль флегматика-маргінала, байдужого до модних візуальних ефектів. Його позиція — художня ідея сама по собі, важливіше, ніж «просунутість» втілюючої її технології (за контрастом з колективним божевіллям інтерактивністю), — виглядає переконливо. Адже, у кінцевому підсумку, інтерактивність не відноситься до розряду художніх достоїнств, а з загальної маси атракціонів виділяються ті речі, у яких на денці гри виявляється «залишок» думок і емоцій, «ще щось» — глузування, іронія, поетичність…

KIMAF готував грунт для появи вітчизняних «скринейджерів» не лише міжнародною виставкою в ЦСМ. 10—13 жовтня в Будинку кіно й галереї «Ра» пройшли покази кращих фестивальних робіт із «Ars Electronika» і
«/d) vision». Любов до екзотичної поки що культури широкій публіці прищеплювали просвітницькі заходи різного ступеню серйозності — від презентації Андреа Цаппом масштабного проекту «Update 2.0 — сучасне медіа-мистецтво Німеччини», систематизуючого інформацію про його розвиток починаючи від 1960-х до фільмів фанів «Зоряних війн»... Вечірки в «Світ шоу» і «Планета Спорт» прикрасилися перформансами — Наталі Голіброди, Соломії Савчук і DJ Соколова, котрі смікширували кіно, моду й музику, і Тобіаса Бернструпа, котрий музикує в дивовижному стилі «Mid 80s-Sci-Fi-Synth-Sexy-Electro-Eurodisco-Melanholic-Music»... Усього, що було, — воркшопи, симпозіуми, презентації, — не запам’ятаєш. KIMAF набирає обертів — цей факт приємно констатувати.