Нота контексту. Юрій Рибчинський — про Піаф і Парфумера, про Лужкова і Пугачову

Душа радіє, коли в Україні поет — не тільки «більше, ніж поет», борсаючись у справах суспільно-політичних, а ще й невгамовний піїт. Тобто — творець, митець, ловець снів, колекціонер енергій, конструктор всесвітів, медіум ілюзій. Ці красивості — всі до одної — як ордени, можна прикріпити на лацкан піджака Юрія РИБЧИНСЬКОГО, знакового поета землі нашої. І, звісно, майстерного пісняра, чиї хіти чутно від Говерли до самісіньких околиць. І на цьому з компліментами покінчимо! Бо привід для розмови з майстром слова виявився абсолютно не абстрактний, а дуже актуальний. Рибчинський став ідеологом і одним із авторів прем’єрного українського мюзиклу про долю знаменитої «співаючої у тернику» — про Едіт Піаф. Наступного тижня — прем’єрні акорди спектаклю «Едіт Піаф. Життя в кредит» на сцені Національного театру імені Івана Франка. Режисер — Ігор Афанасьєв. Піаф грають дві акторки: Тетяна Міхіна (із франківської трупи) і Вікторія Васалатій, яку колись відкрив для естради сам Рибчинський.

«Я витравлю з тебе Пугачову по краплі!»

— Я колись створив драматургічну основу для музичного спектаклю «Біла гвардія» за мотивами Булгакова. Цей, на мій погляд, цікавий твір загорівся поставити режисер Павло Хомський на сцені Театру імені Мосради. Вже почали репетиції. Тема білої гвардії всіх тоді хвилювала особливо. Це ще було незвично. Практично весь спектакль актори мали співати. Але постановка так і не народилася...

— Її закрили з якихось причин?

— У театрі Мосради тоді працював знаменитий директор Лосєв, який свого часу опікувався Фаїною Раневською. І ось він чомусь заборонив і мені, і композитору Марку Мінкову з’являтися на репетиціях. І ми вчинили «по-офіцерськи». Порогу театру більше не переступили. І відкликали свої авторські права. Ось Біг, а ось — поріг.

— Але ж потім на сцені цього ж театру все ж таки вийшла «Біла гвардія» — драматичний спектакль досить скромних достоїнств (із Остроумовою і Голобородьком).

— Це було вже без нас. А наша музична «Гвардія», хоч як це дивно, досі незатребувана.

— Чому ж ви тут нікому не пропонуєте? Все ж таки київська тематика і магія Булгаковського імені.

— І що ж, «Гвардія» так і тухне в запасі?

— Був момент, коли одна композиція все ж таки «пробилася» назовні. І сприяла цьому Пугачова.

— ?

— Марк Мінков, який написав для Алли «Не отрекаются любя» і «Летние дожди», показав їй матеріал. Вона зацікавилася. І вибрала для шоу «Різдвяні зустрічі»... вальс білогвардійців. Щоправда, Алла підкоригувала його «під себе». І в неї вийшло: «Нас, господа, связал дивный рождественский бал, а я — хозяйка бала!»

— Гарна пісня. Але хто міг уявити, що вона з мюзиклу «Біла гвардія»?

— З Пугачовою, тим часом, ніби побічно пов’язана й історія народження мюзиклу про Піаф. Віка Васалатій — талановита молода співачка — з дитинства була поведена на творчості Алли. Жила нею, знала пісні напам’ять. Наслідувала пугачовську манеру. Сама Віка з Вінницької області, із сільської місцевості. Хоча її батьки — інтелігенти. Вокальні дані цієї дитини мене колись приголомшили. На одному з пісенних конкурсів вона вирізнилася з-поміж інших. Я просив навіть Поплавського, щоб допоміг їй... І в результаті Віка опинилася у класі Павла Зіброва. Потім у нас з’явилися спільні пісні. А якогось моменту я сказав: «Усе, Віко! Я виб’ю з тебе Пугачову! Я витравлю її з тебе по краплині, як витравлюють із себе по краплині раба!»

Що я мав на увазі? Те, що й сама Алла теж багато в себе всотала. Одна з її іпостасей — та ж таки Піаф. Те ж саме, інколи — безсоромне, жіноче начало. Про що, до речі, ще Раневська казала...

— Цікаво, про що ж вона казала у зв’язку з Піаф і Пугачовою?

— Раневську одного разу попросили оцінити радянських виконавиць, які виступали у збірному концерті. «А як вам ця співачка? А як ця? А як та?» Велика акторка каже: так, мовляв, і ця «співачка», і ця «співачка». А ось Алла — ні, це не співачка! «Фаїно Гергіївно, а хто ж вона?» — «Вона — співаюча піхва!»

— Еге ж, із пісні Раневської слова не викинеш.

— Але це було не глузування і не образа. А точно, хоч і солоним слівцем, висловлене відчуття, коли виконавиця співає не лише «верхом» — головою (розумом), а й «низом»... Співає всією потугою й розгнузданістю жіночої фізіології. Це вищою мірою компліментарно. І от саме так — не верхом, а «низом» співала й Піаф. Одного разу я сказав Вікторії: «Чому ж ти мусиш весь час наслідувати Пугачову? Копнімо в іншому напрямку — й будемо думати про Піаф». Тобто про музичну тему дівчинки-жінки, яка шукає себе у складному світі і спотикаючись піднімається на саму вершину пісенного олімпу. І наша сценічна історія якраз і обривається в момент наближення співачки до цього олімпу. Оскільки все, що було в житті Піаф потім — гучні тріумфи й любовні драми, це все добре відоме з численних фільмів, книжок, постановок. А наша «Піаф» — це тільки її кроки до обрію. Те, що «за обрієм», ви, напевно, знаєте.

«Усі, кого любила Піаф, — гинули»

— Ви дивилися увінчаний «Оскаром» фільм «Життя в рожевому кольорі», де Піаф дуже добре й «портретно» грає Маріон Котіяр?

— Бачив. Акторка чудова. Але у фільмі занадто задано трагічну тему. Це навіть утомлює. Не може ж бути в житті тільки чорний колір. Навіть у Шекспіра багато трагедій починаються як комедії. «Ромео і Джульєтта», наприклад.

— У тому ж таки Театрі імені Мосради колись була вдала «Піаф», яку на малій сцені приголомшливо грала Ніна Дробишева.

— Звісно! Акторка тоді знайшла інтонацію, манеру. Вона переплавила свій тембр із фонограмою Піаф. Це було заворожливо. А свою п’єсу про Піаф я написав швидко. За три дні. Це вилилося само собою. Вікторія створила всю музичну частину. Це жодним чином не пов’язано з великими піснями Піаф, які з’явилися вже після її сходження на олімп. Усі ці пісні знають. І вони самі собою — музичний матеріал. Ми ж шукали свою музику, але ніби «аранжовану» ранньою Піаф. І, щоб занурити молоду співачку якомога глибше в ту атмосферу, я загорівся ідеєю поїздки в Париж — «бойовими місцями» Піаф. Ми тинялися цими вулицями. Бачили ці будинки, майдани. Потім опинилися на цвинтарі Пер-Лашез, де Піаф похована. Вона, до речі, померла, прийнявши православну віру. І про це мало хто знає. Це сталося, коли Едіт вийшла заміж за 27-річного грека — перукаря Тео Сарапо, який був на двадцять років за неї молодшим. Він залишався поруч із Піаф до її останнього подиху.

— І в Сімон Берто про цей тандем захоплено написано, і в інших біографів Піаф. А вас не гриз сумнів, що це був своєрідний піар 60-х, коли перукар вирішив стати співаком із допомогою великої співачки... Пародисти ж стають сьогодні співаками. Чому перукарям не можна було раніше?

— І все ж упевнений: це кохання. Він із дитинства був одержимий нею. І ніщо не примусить людину прикидатися стільки часу поруч із напіврозваленою жінкою, що повільно вмирає, зав’язнувши в боргах і наркотичній залежності. Навіть на її могилі — «Едіт Сарапо». І тільки в дужках (Піаф). На цьому цвинтарі, коли ми прийшли поклонитися праху Піаф, тоді ж сталося щось неймовірне...

— Не лякайте!

— Несподівано загриміло — і ринула така злива, ніби розверзлися небеса. Ми сховалися в якомусь склепі. І я сказав Вікторії зовсім не жартома: «Може, це благословення?..»

— Допомогло?

— Ну, як вам сказати… Життя цього спектаклю тільки починається. Першим, хто запропонував нам сцену для постановки, був Федір Стригун із львівського Театру імені Марії Заньковецької. Але є моменти не творчі, а технічні. По-перше, апаратура. По-друге, важко розриватися між Києвом і Львовом, якщо це спектакль репертуарний. І я прийшов до Богдана Ступки. Він, до речі, завжди вітає будь-які творчі пориви — і в цьому плані він великий молодець. Наша сценічна історія побудована на одній досить важливій деталі з біографії співачки. Ця «деталь» мені відразу впала в око. У Піаф же була досить потужна енергетика...

— У великих співачок «слабких» енергетик і не буває. Інакше це не співачки, а Ірина Білик.

— Але в Піаф особлива енергетика. Вона легко могла підняти людину на вищий щабель успіху, але якщо та людина довго залишалася з нею, то...

— Колізія, чимось схожа на долю Даліди?

— Можливо. Безумно обожнювала Едіт свою дитину — вона вмирає. Перше її кохання — також летальний кінець. Навіть її секретар — і той помер незадовго до її відходу. Ів Монтан, одного разу щось відчувши, написав: «Я пішов від неї, тому що відчував загибель!» І Азнавур знав про цей-таки фатум. Тому багато людей і дистанціювалися від Піаф, намагалися залишитися тільки друзями, не переходячи «межі». А той, хто переходив... Тео Сарапо загинув в автокатастрофі через сім років після її смерті. Значно раніше розбився коханий льотчик. Коханий боксер Марсель Сердан — теж загибель. Моторошна лиховісна закономірність однієї долі. Тому я і ввів у спектакль образ Смерті.

— Кістляву стару бабу з косою під пахвою?

— Зовсім навпаки. Це елегантна Біла Леді — а-ля Марлен Дитріх. У спектаклі її грає Людмила Смородіна. Вона — спокуса, зачарування і стиль. Ця Леді і перебуває зі Співачкою у постійному протистоянні. Вона хоче відібрати в неї Голос, тобто частину душі. Як відомо, розум у людини відібрати можна...

— Це помітно й на колективних прикладах...

— ...а ось душу чомусь неодмінно треба «продати». А голос — це ж найважливіша складова душі. Тому кажуть: «Співає душею!» Голос-душа — провідник між пеклом і раєм. Цей містичний голос пульсує в Едіт із дитинства. Її мати заробляє на цьому голосі в бруді й на смітниках. Її батько на «циркові вистави» у кав’ярню тягає за собою дитину з іще не зміцнілим тембром... І Смерть пропонує за цей Голос безліч «контрактів». Але...

— Юрію Євгеновичу, чому раптом такий невтішний песимізм? Мюзикл же! Співати й танцювати повинні! А у мене прямо мороз по шкірі, коли уявлю, як бідолашну Піаф ця негідниця тримає за шию крижаною рукою.

— Ну, знаєте, якщо в Попелюшки була добра Фея, що вела її на бал удачі, то в Едіт замість феї, думаю, була така ось Леді, яка часто й підштовхувала співачку до прірви. І ніби гралася зі співачкою в кішки-мишки. Мені так здається.

Усі її передчасні втрати й досить ранній відхід — це торг зі смертю. І потім, дорогий мій, ми ж чудово розуміємо, що кожен наш день, кожна хвилина нашого старіння — це теж невловимі образи тієї ж таки Леді... Як завгодно її назви, а ось помирає хтось із близьких — і знову Вона... Клітини наші відмирають — Вона. Моя мама була військовим лікарем. І з якогось приводу одного разу зауважила: всі невиліковні хвороби — це від Бога. Так просто нічого не буває. І навіть свійські тварини інколи віддають за нас свої життя, оскільки бачать ауру людини й відчувають Її наближення...

«Вона озвучила паризькі вулиці»

— Тут — стоп! Повернімося-но обличчям до світла! Чому, на ваш погляд, цей паризький горобчик, це суцільне нещастя в лахмітті досі гіпнотизує людство? «Піафоманія» якась. І чому її послідовниці — та ж таки Матьє — повільно розчиняються, а легенда Піаф розгоряється й дедалі більше дражнить?

— Усе, про що ви кажете, стосується не лише її гіпнотичного голосу. Хоча і в ньому величезне значення. Будь-яке народження таланту — звісно, це небо. Але й на землі був певний період нагромадження певної музичної енергії. У даному випадку — шансонної. Нинішній «шансон» спотворив уявлення слухача про цей унікальний жанр.

— Те, що сьогодні звучить на FM у розділі «каторжної музики», має стільки спільного зі справжнім шансоном, як... Ну гаразд, без прикладів.

— Французька пісня завжди тяжіла до голосів вулиць. Вона ніби підслухувала ці голоси. Навіть Ленін колись на це звернув увагу. В Італії пісні часто сприймаються у ракурсі оперному — мелодика, «структура» тощо. А французька пісня — інше. Це саме вулиця, підворіття, майдан. Між іншим, саме Вертинський, один із першовідкривачів російської естради, починав із шансоньєтки. І як взірець він використав французькі основи. Ця енергія французької музики майданів та вулиць нагромаджувалася... Ніби очікувала свого обранця. Свого провідника...

— ...і народився такий «обранець», між іншим, прямо на вулиці — під ліхтарним стовпом!

— Згодом же ця дівчинка, котра й осліпла, і в котру мало хто вірив, і з негарним тілом і в жахливому одязі, зуміла розповісти про «низ» життя так піднесено, що її прийняли абсолютно всі — від повій до представників еліти. Прийняли, звісно, з часом. Коли вона вже спілкувалася з першими інтелектуалами Франції. І, до речі, померла в один день із Кокто в 1963-му... Тому в Піаф досі й приваблює не лише трагедійна канва її долі, а й зосереджена музична енергія, що виразила всю епоху.

«Зюскінд поки що не дав «добро» на наш мюзикл «Парфумер»

— Зі сценічним стартом вашої «Піаф» — начебто слава Богу. Але чому завис «у тенетах» ще один ваш музичний проект, за який театри мусили б чубитися й битися? Маю на увазі «Парфумера» за мотивами надзвичайно популярного роману Патріка Зюскінда?

— У нас був концертний варіант цього проекту в Москві. Брали участь цікаві артисти. У тому числі і Владислав П’явко. Ідея мюзиклу належить киянинові Ігорю Демаріну. А чому «Парфумер» не може відбутися як повноцінний спектакль? Це проблема, пов’язана тільки з автором роману, із самим Патріком Зюскіндом. Він поки що так і не дав своєї згоди. Мені інколи здається, що цей геніальний чоловік — і взагалі не чоловік, а певний фантом, людина-невидимка. Здається, його неможливо побачити. Нереально з ним поспілкуватися. Він, якщо і з’являється, то на мить. А потім якщо зникне — то не знайдеш. Геній... І роман його геніальний. Як драматургічний матеріал для музичного спектаклю все це безумно важко вибудувати. Скажімо, «Біла гвардія» — інше. Власне, текст написано надзвичайно талановитим драматургом. І діалоги допомагають. А «Парфумер» — описовість, це роман настрою й відчуття.

— Коли ви адаптували книжку для мюзиклу, цікаво, які голов­ні емоції у вас викликав Жан-Батіст Гренуй — персонаж, усіма гранями незвичайний?

— Відразу! Я навіть внутрішньо опирався, обдумуючи якісь драматургічні нюанси.

Він — геніальний убивця. Він — не такий, як усі. Але він убиває не тому, що не може без цього жити, а тому, що ним рухає одна геніальна здатність. Він відчуває запахи як ніхто інший. Він їх чує і ловить. Із запахів у нього складається особлива картина світу. І тому кожне його наступне вбивство — зовсім не заради вбивства, а заради того, щоб додати черговий пазл у картину світу, яка складається для нього.

Я спочатку розгубився. Адже деякі його кроки слід було якось мотивувати. Потім мені стало зрозуміло — його ніхто не любить! Він викликає відразу вже тим, що не має власного запаху. Він маніяк, але й митець. Мені здається, що цей твір Зюскінда — в ряду найкращих романів ХХ століття. Поряд із книжкою «Сто років самотності» Маркеса.

— У Зюскінда «зло» ніби каране. Парфумер розчинився. Це, по-вашому, «втішання» від Зюскінда? Мовляв, «усе буде гаразд», коли розтерзаємо всіх маніяків?

— Відчувається лукавство фіналу. І, знаєте, я пішов на ризикований крок у драматургічній адаптації. У моїй версії Парфумер зникає. Але не остаточно. Одна з дівчат народить від нього дитину... І само собою виходить, що диявол цей у будь-якому разі вже не зникне. І рано чи пізно вигулькне — хай в іншій іпостасі.

— Як Омен-2, 3 або 4? Сказали ж розумні люди: найбільша хитрість диявола — довести світові, що насправді його немає.

— У зла не буває «останньої сторінки»...

«Одного разу я сказав Лужкову з приводу Севастополя...»

— «Піаф» у вас українською мовою. «Парфумер» — російською. А ось як душі вашій пишеться — якою мовою?

— Моя душа, якби вона знала французьку, китайську чи японську, писала б і цими мовами... Бо мова — інструмент для поета. І коли я інколи чую громадсько-політичні дискусії на ці теми, думаю: Господи, та в нас же така гарна й чарівна мова, що її в жодному разі не можна нав’язувати. В неї можна тільки закохувати! Був період у моєму житті, коли я досить тісно спілкувався з політиками. І ці проблеми порушувалися в тому числі. Які дискусії взагалі можуть бути на цю тему? Звісно, державна мова одна! Але щоб її полюбили люди інших національностей, потрібно будувати міст до цих людей, а не рубати з плеча. Тільки міст і може об’єднати різні береги.

— А сьогодні ніколи мости будувати, бо одне одного в прірву штовхають.

— Я інколи згадую випадок із Ганді, коли Індія переживала наслідки «розлучення» з Англією. Ганді сказав: «Ми не повинні плутати англійський імперіалізм із англійською культурою...» І нам треба усвідомити: ставлення до нинішнього уряду Росії не слід плутати зі ставленням до культури.

— Але ж «мости», про які ви кажете, — мінують. У тому числі й з іншого берега. Усіх обурила, наприклад, заява Лужкова.

— Звісно, російська політична верхівка болісно переживає втрату України. Більш болісно, ніж втрату Прибалтики чи Казахстану. І Путін, на мій погляд, зробив багато стратегічних помилок, намагаючись відновлювати «імперію». Він використав радянські технології. Здійснив те, про що до нього мріяли Дзержинський, Берія й Андропов. Був орден КПРС — став орден КДБ. Розумієте? Але Радянський Союз уже неможливий. Може, й виник би шанс на зближення, але треба, щоб країни самі наважилися на це. А Росія, маючи всі ці нафтодолари, мала б передусім забезпечити собі якомога вищий рівень життя — утричі вищий, аніж в Україні чи Казахстані. І тоді нікого не треба було б запрошувати ні в яку «співдружність». Люди самі б бачили, де краще, й завтра самі б вийшли на майдани. А там — у Росії — тільки олігархи бенкетують, а далі від Москви — злидні. І така Росія відштовхує людей. Я й Лужкову сказав із приводу Севастополя. Кажу, мовляв, що ж у вас, Юрію Михайловичу, за радники, може, самі не любите своєї країни? Він: «Це чому ж?» — «Хлопці, зрозумійте, якщо ви починаєте із Севастополя, то завтра до вас же прийдуть і попросять віддати Карелію — фінам, а потім зацікавляться Східною Пруссією... І у вас втрат буде більше, ніж надбань! І, до того ж, Юрію Михайловичу, ви ж господарник! Хіба не розумієте, якими артеріями пов’язаний Крим із Україною. Обірви їх — і все... І мільярди буде викинуто, доки підведете свій газ і свою воду».

І взагалі: шматування карти — це чиста шизофренія. Нічого доброго з цього не буде.

— Може, завершимо на музичній ноті, а не на політичній? Як ви поясните безпрецедентний успіх на українському ТБ російського шоу «Дві зірки», де перемогла ще одна ваша улюблена співачка — Тамара Гвердцителі? Начебто мільйон програм, а «Інтер» он як жировий рейтинг наростив на цьому пісенному проекті.

— Це просто пояснюється. І, до речі, Тамара про це казала. Жива музика, чудові голоси, емоційна подача пісень. В нинішню епоху переможної фанери слухачі-глядачі просто скучили за цією дивовижею, за цим дефіцитом. І, звісно, деякі великі пісні, що, повірте, переживуть усі наші «актуальні» суперечки.