НОСТАЛЬГІЙНА ГАСТРОНОМІЯ СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Упродовж двох останніх років (спочатку в Польщі польською мовою, а згодом в Україні — українською) вийшла спільна книга двох східноєвропейських письменників — Анджея Стасюка та Юрія Андруховича під загальною назвою «Моя Європа». Автобіографічні повісті «Корабельний щоденник» першого і «Центрально-Східна Ревізія» другого склали такий собі художній маніфест східноєвропейської ідеології. Східна Європа в цих творах перестає бути неокресленою плямою на мапі, набуваючи щемливо інтимних рис. Творчі манери цих письменників, на мою думку, є кардинально відмінними, однак щось невидиме звело ці тексти під одну обкладинку.

Раптом виявилося, що всіх нас переслідують спільні фобії, сповнюють подібні комплекси, сняться схожі сни, а попіл зниклих і сучасних імперій осідає на наших легенях, утруднюючи і водночас полегшуючи наше дихання. Громадяни «яблучних республік», ми маємо спільне минуле, сміємося зі спільних анекдотів, переживаємо спільну кризу, однаково розчулюємось. Ось вам невеличка ілюстрація. Півтора року тому, в Берліні, я зустрівся з хорватською письменницею Дубравкою Уґрешич, яка вже тривалий час живе в Нідерландах, активно ностальгуючи на відстані за Східною Європою. У ній я знайшов ідеальну співрозмовницю. Ми з нею довго гуляли Берліном, розмовляючи на різноманітні теми — від літератури і націоналізму до нелеґальної проституції та проблеми марокканських еміґрантів — і зайшли пообідати до традиційної німецької їдальні, якими рясніє німецька столиця. Я замовив традиційну ковбасу (wurst), а Дубравка з-поміж розмаїтого м’ясива вибрала чомусь саме котлету. Попоївши, ми вийшли на залюднену сонячну вулицю. Ніщо не віщувало зміни настрою з погідно-нейтрального на сентиментально-сумний. За п’ять хвилин Дубравка вимовила парадоксальну фразу, яку я спочатку зовсім не міг збагнути. Вона сказала: «Ця котлетка з’їла мене…». Я почав допитуватися: «Дубравко, може, м’ясо було несвіже і тобі від нього стало зле?». — «Та ні, з німецькою якістю все гаразд, просто ця котлета нагадала мені Східну Європу. У нас у Хорватії котлета — традиційна страва. З цією котлеткою у мене пов’язано дуже багато. Це моє минуле. Ніби шматочок батьківщини з’їла, от і занудило. Вибач…» — ніяково відказала вона.

Як бачите, це вам не стерилізований гамбурґер із глобалізованого світу, який нічого, крім задоволення фізіологічної потреби й активного розвитку гастриту, не несе. Який пласт культурних сенсів, яке гуманітарне наповнення! О, цей смак свинячої котлети, наче смак стократно цитованого прустівського тістечка з далекого дитинства — проте вже на наш, східноєвропейський манер. Це — ритуал ностальгійної гастрономії, розуміння на рівні якихось абсолютно невидимих сфер. Ви можете сприймати це як звичайне письменницьке перебільшення, але, погодьтеся — в цьому щось-таки є. Якийсь зворушливий розпач перед минулим, що всіх нас назавжди об’єднав ув одну спільноту. І, коли ми втратимо цю спільну ідеологію розпачу, упевнений, остаточно втратимо самих себе. Це якраз той випадок, коли з упевненістю можна сказати: «Наша сила — в нашій слабкості».

Головне — це спробувати почути і відчути одне одного. Стати нарешті цікавими одне одному. І не за горами той день, коли про оприлюднення нової книги словенського поета Алеша Дебеляка в Україні дізнаватимуться швидше, ніж про вихід чергового блокбастера Стівена Кінґа; польську поетку Віславу Шимборську перекладатимуть усіма східноєвропейськими мовами не тому, що вона раптом стала Нобелівською лауреаткою, а тому, що вона — «наша» і цікава всім нам, позаяк є чудовою польською поеткою; Томаса Венцлову в Україні перекладатимуть не тому, що він — друг Йосифа Бродського, а тому, що він геніальний литовський поет; югославський режисер Емір Кустуріца в черговому телеінтерв’ю нарешті назве свого улюбленого українського режисера Олександра Довженка «українським», а не «російським»; день, коли нарешті Бухарест, Прага, Вільнюс, Любляна, Софія чи Скоп’є стануть нам ближчими, ніж Лондон, Париж і Нью-Йорк, не лише географічно, а насамперед культурно; коли на відділення литовської, румунської чи угорської філології в Київському університеті буде конкурс, щонайменше, п’ять осіб на одне місце; коли польські поліцейські не вбиватимуть українського водія лише за те, що він — українець. Варто лише поглянути одне одному у вічі і зробити крок назустріч.