НОСТАЛЬГІЯ, ЕСЕЇ ПРО ТУГУ ЗА КОМУНІЗМОМ, АБО СПРОБА ОКРЕСЛИТИ НЕОКРЕСЛЕНЕ

Відоме польське видавництво «Czarne», що спеціалізується на виданні авторів так званої Центрально-східної Європи, вирішило підсумувати посткомуністичні настрої останнього десятиліття, оприлюднивши опасистий том есе «Nostalgia. Eseje o tеsknocie za komunizmem» («Ностальгія. Есе про тугу за комунізмом»). Серед авторів — знані східноєвропейські письменники та публіцисти, яким насправді є що розповісти про свій ностальгійний досвід і прощання з ілюзіями.

Замість епіграфу

Традиційна цитата з класики: «Причиною ностальгії, здається, можна вважати любов. Однак це твердження не приведе нас нікуди: любов узагалі можна вважати причиною всього на світі. Якщо дозволити собі спокуситися своїми власними, дуже особистими припущеннями, точніше, пропущеннями, бо вони й справді пропущені крізь тебе всього, ніби — де мені взяти оригінальніше порівняння! — рентґенівські промені, то причиною ностальгії постане пам’ять. Причому пам’ять неточна, неповна, недосконала, спотворена, власне кажучи, не стільки сама пам’ять, скільки її помилки. І не стільки часові товщі виступають для цих помилок виправданням, не стільки сама віддаленість від тодішнього/тамтешнього, скільки безвідмовне функціонування якихось душевних селекціонерів, котрі вміло закарбовують одне й так само вміло стирають інше». (Юрій Андрухович «Роман із універсумом»)

А за морем першим

Важко точно окреслити, коли відбувся цей злам. Цей перехід від ситуації, коли на запитання: «Чи відчуваєте ви ностальгію за комунізмом?», — можна було б почути хіба що міцний матюк, до виходу книги есеїв про тугу за комунізмом. Прикметно і те, що книга ця вийшла не десь у глибокій Америці на підставі якихось там соціологічно-теоретичних мудрувань, а у Польщі, і зібрані у ній роздуми на цю тему написані безпосередніми очевидцями, тобто людьми, які відчули «All that Nostalgia» на власній шкірі. Ступені важкості цього відчуття, як і ускладнень у вигляді спогадів, досить різні, як різними були соціалізми, що їх відчули на собі східні німці, західні українці, румуни, литовці, албанці, хорвати, словаки, словенці, росіяни, естонці, чехи і самі поляки, автори 14 есеїв, вміщених у книзі «Ностальгія за комунізмом, есеї».

Чим далі на захід розташоване місце, з якого згадує есеїст, і чим молодший автор, тим більше контури цих спогадів втрачають реальні обриси, перетворюються на романтичні остови чогось далекого і недосяжного, як спогади «…дитинства, яке зовсім не обов’язково повинно було бути щасливим» (Мартін М.Сімечка). Багатолітній в’язень таборів 51-річний албанець Фатос Любоня асоціює таку ностальгію тільки з болем, його есей про часи, проведені в ув’язненнях, так і називається: «Ностальгія і біль», причому другого у ньому відчутно більше, а першого немає майже зовсім. 45-річний словак Мартін М.Сімечка вже не пише про біль, але відчуває потребу виправдовуватися за свою ностальгію: «Свобода бути словаком і гордість зізнаватися у належності до своєї нації втратили свою привабливість, залишилося тільки відчуття подиву і розчарування — як бувають здивованими діти, коли зауважують, що цукерки, яких доводилося вимагати від батьків вереском і тупотом, не смакують і швидко набридають (…) Але навіть попри усвідомлення абсурду важко вберегтися від ностальгії. Це туга за враженням, що те, обмежене попереднім соціальним і політичним устроєм, життя мало більший зміст, ніж теперішнє».

42-річний Юрій Андрухович вже не виправдовується, але ще намагається боротися з дивним відчуттям: «Я ловлю себе на цьому і починаю з цим боротися, як можу», свої роздуми він підсумовує промовистим образом: «Задуха, важкість, наступання на п’яти, дихання в потилицю і мертва риба! Безодні мертвої риби!» А 37-річний Томас Бруссіґ, дитинство якого минуло в НДР, вже зовсім не відчуває за собою жодної провини, зосереджується насамперед на тому, що «не все було так погано» і що «східні теми теж можна продати». А 29-річний литовець Маріус Івашкевічус іде у своїй толерантності найдалі: «Для людини, вихованої за радянських часів, не існує нічого неможливого. Ми виросли на страшенно сильних. Я відчуваю це особливо сильно, коли дивлюся у наївні обличчя людей із Заходу (…) Тільки б не звела нас зі світу ця свята наївність».

Так поступово, під дією факторів часу і простору, змінюються акценти. Від однозначної ненависті і болю у тих, кому довелося зіткнутися з системою у найпродуктивнішому своєму віці і відчути «найбільш рафінований» варіант соціалізму, до творення міфу і поетичного ореолу тими, кого «та» дійсність зачепила лише у юності, та ще й на теренах, географічно ближчих до Заходу, аніж до Сибіру, загартувала і дала перевагу «іншого досвіду», якого не було у західних однолітків. І перші, і другі пишуть про одне і те саме. Пишуть по-різному, щоб не сказати, по-протилежному, але й одні, і другі мають рацію. Напевно, це і є найбільшим досягненням цієї книги.

А за морем другим

«Стабілізація — за цим нам часом доводиться посумувати. Багато хто відчуває, що спізнився на поїзд, який сам встановлював на рейки. Банкрутство банків, інфляція — все, до чого звик Захід, — у нас з’явилося у дивній формі і застало зненацька непідготованих до цього людей. Те, що було буденним, стало недосяжним, і навпаки: автомобіль можна купити за дві зарплатні, не чекаючи десять років у черзі. Люди, які колись були голі, але ситі, раптом відчули себе вбраними, але голодними. Право на працю заступила можливість стати безробітним, в’їзд до колишньої «безкрайньої» вітчизни тепер значно важчий, ніж відвідини Парижа, і так далі. Необхідність замислюватися над кожним кроком — бо над нами забракло опікунського механізму — багатьох вибила зі стану рівноваги. Стояча вода перетворилася на ревучий потік, до якого не всім вдалося застрибнути». Маріус Івашкевічус, есей під назвою «Коли виловлять білих риб».

Якщо зібрати докупи все, з чим у книзі асоціюється ностальгія, матимемо ряд досить банальний, щоб не сказати дріб’язковий. Марки автомобілів, фасони одягу, смак їжі, музика, яку слухали, книги, які читали, теми розмов, запахи на сходових клітках. «Я завжди думав, що ті молоді хлопці, які на слух вчилися грати на гітарі відомі уривки з Led Zeppelin, краще розумілися на рок-музиці, ніж ті, західні. Ті, західні, не мали напору, який будив супротив і тугу», — пише естонець Пеетер Саутер, спочатку про музику, а потім і про інше: «Я повинен додати, що фінни також багато п’ють, незважаючи на брак радянського минулого. Можливо, ми не повинні звинувачувати комунізм у власному пияцтві».

Хоча, може, це і не дріб’язковість, а любов до деталі, за допомогою якої естетка-пам’ять намагається сублімувати інші спогади: про табори, далеко не всі з яких були піонерськими, про установи, які називалося з боязким озиранням, про страх, із яким згадувалося необережні жарти, про безкінечні черги за всім і хронічні дефіцити масла, цукру, мила чи туалетного паперу. Не даремно найближча до всіх цих спогадів білоруска Алена Ціхановіч асоціює і Схід, і Захід із туалетом. Тільки в першій асоціації цього туалету або вічно бракує, або заходити до нього страшно, а в другій «хочеться померти на цих біленьких плиточках».

Практично всі порівнюють спогади про ті часи із дитинством, вкладаючи у це буквальний сенс («тоді ми були молодими», або тоді ми були інфантильними, бо за нас все вирішували), або ж те, що асоціюється із дитинством (стабільність, відсутність безробіття, впевненість у завтрашньому дні, дешеві продукти харчування, безплатна освіта, медицина та інша «халява»). Перші виправдовуються, стверджуючи, що ностальгія за цим періодом існувала б навіть тоді, якби не було комунізму, бо сум за втраченим — це природно і неуникно. Другі згадують про якість «халяви», відносність стабільності і теж тверезіють. Об’єднує всіх, навіть тих, хто втратив посади, соціальні привілеї, фінансову стабільність і перспективу, тільки те, що назад не прагне ніхто. Будемо сподіватися, що такий самий висновок ми читатимемо і у всіх наступних публікаціях на цю тему. А те, що тема з часом ставатиме все популярнішою, сумнівів немає. Адже етап ностальгії дуже природний на шляху розвитку від однозначного неприйняття, викривання злочинів і до забуття та переходу в розряд архівних матеріалів. «У системах тоталітарних і патерналістичних доросла людина піддавалася інфантилізації, жила в системі правил, які давали їй відчуття впевненості у завтрашньому дні і, що найважливіше, звільняли від відповідальності (…) Ностальгія, яку відчувають сьогодні деякі люди, асоціюється з цією перверзійною інфантилізацією, яка давала їм ілюзію маленької свободи і невинності», — цю думку Сімони Попеску можна знайти майже в кожному есеї.

Замість завершення

Важко сказати, коли саме стався злам у нашому ставленні до соціалістичного минулого. Коли ми перестали бачити у ньому тільки негативи, моральні травми, причину своєї закомплексованості перед західним світом і взагалі причини всіх своїх бід, коли перестали виправдовувати ним не лише біди, а й недоліки, власну байдужість, халатність і лінь. Але добре, що це нарешті сталося, і що тепер рефлексія на цю тему може бути не лише чорно-білою (крайні праві проти крайніх лівих), і що з цього досвіду можна не лише створювати проблему, а і зробити висновки та чогось навчитися.

«Якщо дійсність породжує фрустрацію або викликає інерцію, посилюється ностальгія. Так само, зрештою, як і забуття. Ностальгія, зрештою, так само, як боваризм, — це форма захоплення, яка перетинає кордони прострації. Ностальгія може провадити до деструкції — на відміну від боваризму, який може спричинитися до поступу. Парадоксально багато з тих, кого сьогодні мучить ностальгія, вчора страждали від боваризму». (Сімона Попеску, All that Nostalgia.)

Природно, що тема ностальгії за комунізмом найближча насамперед письменникам та гуманітаріям. Адже радість від позбавлення тоталітарної цензури у представників цих професій дуже швидко змінилася розчаруванням через необхідність підпорядковуватися потребам ринку. Потреба продавати себе і свої думки як ринковий продукт, яка за соціалістичних часів вважалася непристойною, тепер стала гостро актуальною, і гуманітаріям доводиться екстерном проходити курси відповідних ринкових технологій.

Хоча, з іншого боку, те, як тоді робилися кар’єри, трохи нагадує сучасний шоу-бізнес. Достатньо було (та і є) просто потрапити в нішу, щоб досягнути фінансового успіху та популярності. Творчість митця «із ніші» повинна була відповідати смакам номенклатури, про якість при цьому, ясна річ, не йшлося. Тепер замість номенклатури маємо смаки широкої публіки, або ж грошовитих «продюсерів», а про якість і далі, ясна річ, не йдеться. Книги, які колись друкувалися величезними накладами, мали з мистецтвом не більше спільного, ніж теперішні бестселери, а більшість пропущених цензурою фільмів — була такою ж однотипною і схожою один на одного, як сучасні голлівудські блокбастери.

Відпало тільки одне — героїчний ореол дисидентства над тими, хто опинився «поза нішою». Відпали і численні ілюзії, мабуть, найбільшою з яких була та, що поки імперія суворо цензурує і контролює все, що видається, знімається, виставляється, десь там існує альтернативна культура. Пишуться «в стіл» геніальні романи, і незліченна їхня кількість, створюються геніальні картини, які вразять посткомуністичний світ, щойно «стане можна», і при першій же нагоді відразу ж почнуть зніматися найкращі фільми. Виявилося, що не так вже й багато цього нагромадженого в часи андеграунду, і далеко не все з того, що колись було сміливим, новаторським і майже геніальним, витримало випробування часом, а культура потребує тривалого оновлення, переосмислення пережитого досвіду і насамперед інвестицій, про які тоді просто не думалося. Процес національно-патріотичної ейфорії логічно завершився початком процесу втрати ілюзій, переоцінки цінностей та тотального пошуку грошей. А що може бути доречнішим фоном для такого процесу, ніж ностальгія.