«Ночі» в музеях. Якби експонати могли розповісти

Музейна справа — досить тривожна сфера вітчизняної культури. Тому що під «пилом століть» не завжди розгледиш болісні тріщини — не тільки на експонатах, а й у долях музейних працівників. От уже справді, якби експонати могли говорити, то таке розповіли б про долю своїх безсрібників-хранителів…

Авторові цих рядків довелося працювати з кількома українськими музеями, чиї назви в статті не згадую свідомо. А потім порівняти зі співробітництвом з музеями зарубіжними. І тут і там спільне одне: музей — лакмусовий папірець стану культури країни.

Краще стан культури країни, мабуть, характеризує лише кількість п’яних громадян і ще грязюка на тротуарах.

Кажу не про приватні музеї, не про музеї, які набули статусу «національний», не про культурну політику в цілому. Йдеться тільки про музеї, які формально належать державі.

Музей для обивателя. Стародавній будинок, де він бував у дитинстві на шкільних екскурсіях, розглядаючи гарні речі під віддалений акомпанемент екскурсовода. І ще місце, де можна перечекати дощ чи сніг між університетськими парами; прогулятися з дівчиною; куди можна відвести своїх дітей, розважаючи їх вихідного дня шляхом залучення до прекрасного. Для піарника чи рекламіста музей є ідеальним майданчиком для іміджевої реклами. Для політика музей найчастіше — засіб піару, а для дітей музей є тим, що про нього розповідають дорослі, помноженим на ступінь нудьги чи її відсутності під час екскурсії. Словом, уявлення людини про музей залежать від рівня та наявності освіти.

Музей для музейника. Багаторічні спостереження показують, що для музейника музей — щось більше, ніж звичайне місце роботи. Згодом він схильний розцінювати музейну колекцію як свою власність, полюбивши кожний експонат дивною, але сильною, нехай і незрозумілою простим смертним, любов’ю.

Музей для музейника — це зібрання об’єктів наукових досліджень, на які витрачені найкращі й усі інші роки життя; другий дім, каторга, рабство, а також улюблене місце роботи, яке ревниво оберігається та є найдорожчим у світі. Це також спокій і безтурботність роботи за фахом, який від часів Відродження заведено називати «гуманітарною» (від humanitas — людяність).

За часів античності людяністю називали не милосердя, як тепер, а цицеронівський ідеал освіченості та життєвого укладу знатних римлян, «гідний людського життя». Музей для музейника — це місія, хрест, доля, статус, призначення і даність. Музей — улюблена робота, на яку він продовжує їздити щодня навіть у ті часи, коли рівно третина його зарплати йде на проїзд.

Вважається, що робота музейника нудна та нецікава. Це не зовсім так. Важко назвати нудним влаштування виставок, опис колекцій, створення і видання альбомів і каталогів, спілкування з реставраторами, фотографами, пресою, співробітниками інших музеїв, а також із громадськими діячами. Робота музейника припускає ліричні відступи, під час яких він риється в словниках і годинами просиджує в бібліотеці, збираючи інформацію про якусь художню школу або творчість маловідомого, відкритого ним особисто, чудового художника.

Отже, музей для музейника — це добровільне рабство, звільнитися від якого самостійно людині несила, оскільки нікому з природжених музейників ніякої свободи за межами улюбленої колекції і задарма не потрібно.

Значимість, популярність і цінність музейного зібрання від одвічно визначалася власником колекції. У цій ролі колись побували: церква (католицьке середньовічне мистецтво), глава держави (зібрання Лувра об’єднало колекції мистецтва кількох поколінь французьких королів); представники політичної чи фінансової еліти.

Опис, зберігання, аналіз, репрезентацію музейних експонатів — ці та інші функції більшості музейних професій відвіку належать до одного з видів інтелектуальної праці, шанованої в усьому світі.

Якщо не хочете сказати банальність, не кажіть про престижність музейної справи нікому зі скільки-небудь освічених іноземців! Не повторюйте прописні істини: усім відомо, що музеї — це візитна картка культури країни, найкращим підтвердженням чого служила б прогулянка по кількох, не обов’язково все­світньо відомих, європейських музеях.

Стан музею симптоматичний... Кращого методу визначити культурний рівень країни не існує. Відсутність у залах виставкових стендів, вік яких менше за 30 років, або виставки прасок на тлі творів мистецтва XV століття, наявність книгарні в холі музею, заповненого кольоровими каталогами з історією колекції двадцятьма мовами світу, — ці та інші ознаки, кращі за будь-яке репрезентативне інтерв’ю, характеризують країну та місто, в якому даний музей розташований. Ваша справа — насолоджуватися творами мистецтва й робити висновки.

Про каталоги. У кожній європейській столиці в туристичних крамничках, нарівні з путівниками по місту та країні, продають музейні буклети. Описи музеїв публікують у найпопулярніших інформаторах нарівні з фотографіями п’ятизіркових готелів, що зайве підтверджує просту за суттю думку: будь-який сучасний мандрівник не переймається питанням про те, чи престижно бувати в музеї. Він просто залишає речі в кімнаті готелю і відправляється до музею, викроївши в плані півгодинні паузи на обід чи каву в сусідньому ресторанчику.

Статус музею в Україні. У дуже рідкісних випадках це статус національного музею, про що я нічого не скажу з тих самих при­чин, через які не хочу говорити про приватні музеї, оскільки з ними все гаразд. У музею зі статусом «національний» ніхто й ніколи не відбере ні будівлю, ні прилеглі території; співробітники музеїв зі статусом «національний», зважаючи на моїх знайомих, схожі на сучасних, активних, задоволених життям молодих людей, яким не шкодить порівняння з іноземними колегами.

Та от про музеї категорії «ін­ші» цього аж ніяк не скажеш. Державні музеї, позбавлені статусу «національний», підпорядковуються Міністерству культури, а також управлінню культури; філії музеїв — великим музеям.

Практично завжди права рука керівництва не знає, що робить ліва, оскільки його склад надто великий для нормальної координації (аналізувати тонкощі роботи Міністерства культури не стану, ознайомивши читача з низкою результатів його діяльності, до якої належить музейна сфера). Відсутність координації, приміром, виявляється в тому, що обіцянки надбавок до зарплат мирно уживаються з цілковитою безпорадністю в питанні, скажімо, надання власної автономної будівлі, пристосованої для художніх експозицій, для бездомного Музею історії Києва.

Статус музейників. Статус музейного співробітника, як правило, викликає співчуття. Тепер, як і десять років тому, звично думати про те, що музейний співробітник апріорі бідний, як церковна миша, зате багатий якоюсь іншою, внутрішньою, духовною красою, незрозумілою більшості простих смертних, і нею однією цілком задоволений.

На жаль, найчастіше помилки тут нема. Музейники — одна із найбільш беззахисних і, на жаль, безмовних категорій вітчизняних гуманітаріїв. Музейник мало схожий на рекламного ідеального громадянина, котрий знає кілька іноземних мов, спортивного, підтягнутого, енергійного та модно вдягненого. І річ не в тому, що співробітник музею гидує об’єктивною дійсністю, будучи істотою високодуховною. Річ у тім, що він не може собі дозволити нічого з перелічених благ. Його відсутність цікавості до життя і, отже, передчасна старість, пояснюються злиднями.

Наймаючи на роботу молодшого наукового співробітника, здогадно — випускника Академії мистецтв, музей, відповідно до законодавства, оплачує його працю сумою, що дорівнює приблизно 1,5 мінімальної зарплати. Посилаючись на видання «Довідник кадровика» (№ 10 (64) 2007, www.mediapro.com.ua), уточнимо: праця наукового співробітника, фахівця, який належить до категорії V, — «Культурно-освітні заклади та архівні заклади» (бібліотеки, централізовані бібліотечні системи, музеї, панорами, виставки, заклади музейного типу, клуби, центри культури і дозвілля, парки культури і зоопарки (!), будинки народної творчості, архіви та архівні заклади), — який працює в «національних закладах», оплачується, відповідно до єдиної тарифної сітки, за шкалою 9—14; робота в установах, які визначаються тут як «інші заклади», оцінюється за шкалою 8—13. Єдина тарифна сітка на стор. 22. пояснює: категорії 8—13 означають помноження окладу (ставки) або мінімальної заробітної плати на відповідну цифру в ЄТС. Складно? Мабуть. Може, ситуацію роз’яснить поправка до постанови Кабінету міністрів України від 04.04.2007, № 602. Тут сказано: «Розмір посадового окладу (тарифної ставки) працівника 1 тарифного розряду встановлюється, починаючи з 1 квітня 2007 р., на рівні законодавчо визначеного розміру мінімальної заробітної плати…»

Зазначимо, що суму мінімальної зарплати ні на цій, ні на сусідніх сторінках не зазначено. Отже, спроба визначити суму будь-якого окладу перетворюється на рівняння з одним невідомим. Продовжимо спробу визначення оплати праці молодшого наукового співробітника музею, позначеного в Єдиній тарифній сітці в ролі не «національного», а «іншого закладу». Розмова з бухгалтером одного з київських музеїв категорії «інші», тобто позбавлених статусу «національний», показує: мінімальний оклад із жовтня місяця нинішнього року становив 460 грн. Помноживши цю гігантську суму на коефіцієнт 1, 64 — максимум, призначений молодшому науковому співробітникові «іншого» музею, — одержимо 754 грн. І зважимо, що внутрімузейні навантаження — скажімо, проведення екскурсій — поповнюють фонд музею, ніяк не відбиваючись на щомісячній зарплаті.

Віднімаючи вартість плати за житло, світло і воду (у середньому 170 грн.), плати за телефон, мобільний і Інтернет (ще 100), вартість проїзду на роботу (користування маршрутками і метро мінімум 3 грн. на день, разом 90 грн. на місяць), у розпорядженні залишається 394 грн. Розпорядившись ними грамотно, молодший науковий співробітник, ні в чому собі не відмовляючи, може витратитися на їжу, нові книжки, курси іноземної мови, кіно, спортзали та поїздки країною вихідними днями.

Не обов’язково знати вищу математику для того, щоб зрозуміти: музейник НІКОЛИ не відвідуватиме курси англійської, оскільки його місячна зарплата дорівнює місячному внеску на них. Тому англійську разом із спортом, власною бібліотекою, поїздками та елементарним комфортом, не кажучи про повноцінне харчування, можна надовго викреслити зі списку планів, поповнивши ними інший список — список інтересів.

З огляду на те, що робота з 9.00 до 18.00 позбавляє молодшого наукового співробітника сил і можливостей для додаткового заробіт­ку, неважко зрозуміти, як саме в бюджетних організаціях оплачується інтелектуальна праця. Дозволю собі зауваження різке, але дохідливе: ця модель відносин прийнятна лише в концентраційному таборі, добродії. Тільки в таких місцях напружена праця змушує працівника голодувати.

Усе перелічене — слушна нагода задуматися тим, хто займається щорічним затвердженням держбюджету. Оскільки в жодній цивілізованій країні магістр мистецтвознавства або випускник факультету журналістики, працюючи з ранку до вечора, не зіштовхується з проблемою фізичного виживання.

Отож молодший науковий співробітник українського музею отоварюється в секонд-хенді, бігає вранці навколо будинку та вивчає мову самостійно, не переймаючись питаннями моди, новинами кінопрокату та книжковими новинками. Навіщо?

Зазначені суми пояснюють етичність літніх музейників на кшталт: «Якщо хочете працювати в музеї, то спочатку вийдіть заміж за мільйонера». В якій цивілізованій країні пункт «престижний шлюб» є неодмінною умовою роботи в музеї? У вдалому заміжжі немає нічого поганого, але, знаєте, не слід ототожнювати особисте життя із соціальним статусом: вас не зрозуміють ні феміністки, ні поборники рівноправності, ні прості смертні, які прагнуть до незалежності за рахунок насамперед власної праці.

Звернімося до цифр. Надбавки за стаж роботи в музеї, за знання іноземних мов і т.п. залежать не тільки від того, яку кількість дипломів ви принесли із собою. Усе залежить від того, наскільки добре до вас ставиться начальство. Постанова Кабміну говорить:«Відповідність вченого звання та наукового ступеня профілю діяльності працівника на займаній посаді визначається керівником установи, закладу або організації». Що це означає на практиці? Що, по суті, диплом про вищу мистецтво­знавчу освіту впливає на зарплату залежно від примхи начальства; вища освіта оплачується виключно завдяки особистим стосункам у колективі.

Нагадаю: для того щоб викликати сумніви, не обов’язково бути українською аватаркою Шрека — досить випадково торкнутися теми досліджень, над якою останні тридцять років працює, забуваючи публікувати результати, ваш начальник. Якщо спіткає така неприємність, ви на практиці довідаєтеся, чому римське право не вважало незнання закону достатнім приводом для звільнення від відповідальності: радість, викликана вашим приходом, а також ваша зарплата раптово різко скоротяться.

«Музейна незалежність». Що довше ви працюєте в музеї, то з більшою подякою на вашу працю реагує держава, винагороджуючи мистецтвознавця надбавками до зарплати. Та випускник вузу, прямуючи працювати до музею, має пам’ятати: нерозв’язний вибір між коштами на проїзд і своєчасним внесенням квартплати втратить актуальність років через десять, не раніше за нову надбавку за стаж. Отже, для адекватної оплати мистецтвознавчої праці в музеї потрібно зостаритися. Цим пояснюється відсутність молодих співробітників у вітчизняних музеях: розсудливі молоді люди не звикли працювати на перспективу, тобто задарма.

Музейні території викликають нездоровий інтерес із боку структур, жодним чином не пов’язаних із питаннями культури. Багаторічний скандал із Кловським палацом, відібраним у Музею історії Києва на користь Верховного суду; систематичні пожежі в Пирогові, схожі історії з меншим громадським резонансом — усе підтверджує немудру істину: музеї — одна з найбеззахисніших гуманітарних структур у державі. Підпорядковуючись кільком керівникам одночасно, державні музеї фактично служать мішенню для будь-якої фінансової структури, спроможної вплинути на управління культури, муніципалітет чи Міністерство культури, чиї повноваження в музейній сфері не безмежні, а діяльність пасивна.

Громадський статус музейника розпочинається і закінчується у сфері конституційній та економічній — де, здавалося б, гуманітарію робити нічого. На жаль, відповідь на запитання про адекватність розмірів мінімальної заробітної плати вимогам об’єктивної дійсності міститься саме там. Незалежність у такій ситуації неможлива, повноцінна наукова праця, утім, теж, оскільки роки на голодному пайку погано позначаються на інтелектуальному потенціалі.

Музейники ніколи не були мільйонерами; музейна зарплата не зрівняється з зарплатою програміста чи банківського службовця в жодній країні світу. Та рівень, відповідно до якого музейник живе не на, а за межею бідності, можливий тільки в країні, на жаль, третього світу. Саме там престижність інтелектуальної праці потрібно постійно доводити.

Що може зробити в цій ситуації мистецтвознавець, який прагне працювати за спеціальністю? Терпіти; влаштуватися, відповідно до рекомендацій старших товаришів, на чиєсь утримання; податися працювати за кордон, скориставшись якоюсь грантовою програмою однієї з країн, які адекватно ставляться до інтелектуальної праці; просто змінити професію, до чого, схоже, схиляє найактивніше культурна політика України. Тут праця двірника оплачується втричі вище, ніж праця дипломованого мистецтвознавця; це свідчить про те, що грязюка турбує державу більше, ніж питання репрезентації власної культури.

Що можна зробити для захисту музеїв від проблем, скажімо, розподілу земельних ділянок? Певне, чекати своєї черги для набуття статусу «національний музей»? Схоже, іншого шляху немає! Статус «національний» теоретично забезпечує як музеям, так і музейникам, ту саму незалежність, про яку з такою втіхою всі кажуть після помаранчевої революції. Можливо, станься таке диво — і мінімальна зарплата музейника справді дозволить забути про голод, провінційні музеї не стануть здавати в оренду виставкові зали, колекції краще охоронятимуть, зокрема і від пожеж, і питання про те, де має знаходитися музей, позбавлений приміщення, нарешті втратить актуальність.

Саме тоді питання про те, що таке українська культура й у чому вона виражається, викликало б менше образливих коментарів.