Місто і його міф

Словосполучення «книжки, присвячені Івано-Франківську», для жителя будь-якого іншого регіону країни, знайомого якщо не з історією, то з іміджем Галичини, пов’язане з певним набором культурних кодів, стереотипів, з яких, урешті, й складається уявлення про світ більшості з нас. Серед них — своєрідна галицька шляхетність, вишуканість української польщизни, золотий сон галицького міфу, відтворений найвизначнішими класиками австрійської, польської, єврейської та української літератури і мистецтва. І байдуже, з якою мірою іронії ставляться до власних міфів нинішні галичани, — множать уже наявні міфології, деконструюють їх, реконструюють чи доповнюють, або взагалі роздратовано не звертають уваги, орієнтуючись на прогресивну універсалізацію євростандартів. Ті, кому потрібен міф, знайдуть його і там, де істоти прагматичніші вбачатимуть тільки привід для розмови про європейський рівень життя. А тим часом перехрестям для поглядів і тих і інших була й залишається історична література.

Івано-Франківське видавництво «Лілея-НВ» кілька років поспіль видає серію «Моє місто». Це тоненькі книжечки у м’яких обкладинках із переважно недорогою поліграфією. В пев­ному сенсі ідея серії виникла водно­час із самим видавництвом, якому цього року виповниться 14 років. Ок­рім книжок класиків Станиславівсь­кого феномену та менш відомих склад­ників сучукрліту, видавництво цілком при­родним чином орієнтувалося на те, чого бракувало сучасній літературі, якій, зазначу, чотирнадцять років тому бракувало практично всього. В інтерв’ю 2003 року Богумила Бердиховська, польський дослідник української культури, відзначала в Україні брак звичайних путівників і навіть на ті часи, кращі від голодних 1990-х, мала рацію: опис довкілля у сфері книговидавництва — байдуже, для автохтонів чи туристів — не входив у перелік найважливіших державних завдань.

Серія «Моє місто» — результат діяльності історико-краєзнавчого об’єднання «Моє місто», до складу якого входять Зеновій Жеребецький, Іван Монолатій, Василь Іваночко, Ігор Панчишин, Василь Романець, Зеновій Федунків, Зеновій Соколовський, Іван Бондарев та Михайло Головатий. Мета об’єднання полягає у виданні матеріалів і досліджень, зміст котрих відтворює той чи інший аспект історії міста. Роль цієї серії гармонійно аргументує наведену в передмові думку: у випадку, коли йдеться про осмислення національної ідеї, матеріал, з якого вона складається — історичні та мистецькі передумови, архітектурні обставини, соціальні особливості і негаразди вкупі з воєнними конфліктами, — не слід нікому нав’язувати; усе це треба просто описати. Кому слід— прочитають і зроблять висновки, особливо цінні тому, що кожну книжку серії пише щоразу інший автор, компетентний у даному питанні, а отже, пропонує не одну, гаряче рекомендовану читачеві «старшими товаришами», а кілька точок зору.

Альбом «Наш Станиславів» (2002 р.), до створення якого причетні упорядники О.Рубановська, Л.Довган і Ю.Андрухович, фотографи Т.Яковин, Л.Стасів, І.Панчишин і П.Дроб’як, а також письменники Т.Прохасько, Ю.Іздрик, Ю.Андрухович, Г.Петросаняк та І.Ципердюк, у певному сенсі був початковою книжкою серії «Моє місто» задовго до її засну­ван­ня. Це один із кращих альбомів, присвячених містам, які мені доводилося тримати в руках, — книжка відтворює не стільки зовнішню, скільки потаємну, внутрішню топографію міста.

На жаль, оглянути всі 17 видань серії «Моє місто» тут неможливо; зупинюся на кількох, краєзнавчий, історичний та дослідницький зміст яких дає змогу говорити про різні традиції опису міста, успадковані сучасними дослідниками, а також про темпоральні особливості краєзнавства. Перша книжка — «Пам’ятки міста Станисла­вова» (цьому тексту нині близько 200 років) — належить перу «покатоличеного мадярського вірменина», як охарактеризував автора у передмові І.Монолатій, отця-домініканина Садо­ка Баронча. Йому не йшлося про жодне наукове краєзнавство, — його в той час просто не існувало, тому книжка сприймається радше як чудова, емоційно насичена, лірична література. У вступі І.Монолатій, автор передмов до всіх книжок серії, пише про шалену популярність твору Баронча серед пізніших істориків та краєзнавців, які, проте, далеко не завжди посилалися на ім’я автора першоджерела. Попри підозру про чергову літературну містифікацію — чи трішки й завдяки їй, — книжка справляє приблизно таке саме враження, що й, скажімо, старовинні гравюри, котрі уважно і з задоволенням розглядаєш на дозвіллі.

«Історію міста Станиславова» громадського і культурного діяча україн­ської діаспори США Петра Маркіяна Ісаїва впорядковано відповідно до важливих тем/проце­сів/подій в історії міста. Завдяки прискіпливому ставленню автора до опрацьованого матеріалу книжка максималь­но наближена до класичного підручника з істо­рії. Автор зосереджує увагу на значних політичних, релігійних та громадських подіях, включно з виборами, страйками, війнами, повстаннями тощо. Його не цікавлять жодні ліричні дрібниці, так би мовити, декоративні особливості буття міста-міфу. Зате прихильники стисло викладених подій і даних знайдуть тут усе, чого душа забажає: кожен факт з історії Івано-Франківська оповідається стриманою, конкретною, сухою мовою науковця — з вагомими статистичними даними на додачу.

«Етюди старого Станиславова» Михайла Головатого стилістично нагадують «Ма­лую историю киевской старины» — багаторічну архівну працю київського дослідника Анатолія Макарова. Хронологічно впорядковані прецікаві архівні дані, видатні події в історії міста протягом 1896—1907 років, а також додаткові розділи «Впровадження технічних новинок ХІХ століття на Прикарпатті» і «Серйозне, ймовірне, неймовірне і курйозне» в обгортці легкої, шляхетно необтяжливої мови людини, для котрої краєзнавство і в минулому праця екскурсовода є наслідком радше любові до міста, ніж професійних амбіцій, — справляють дуже приємне враження.

Готуючи до друку альбом «Станис­лавів на давній поштівці» (під редакцією З.Жеребецького), видавництво йде у руслі певної європейської моди: скажімо, у Польщі видано неймовірну кількість альбомів листівок зі старовинними краєвидами наймальовничіших міст країни. Хочеться сподіватися, що завдяки таким виданням на старовинні міста звертатимуть увагу не тільки енергійні забудовники та «професійні» туристи, а й міжнародна спільнота на кшталт комітету з питань охорони культурної спадщини ЮНЕСКО. З іншого боку, суто прагматична мета відступає на другий план, тому що будь-який практик книжкової справи — байдуже, письменник чи дизайнер — завжди радіє спокусі створити високоестетичну вишукану книгу. Саме тому подібні видання й користуються особливим попитом.

На окрему статтю заслуговує книжка Зеновія Федунківа «Герби Івано-Франківська (Станиславова)». Не тільки тому, що геральдика є однією з найцікавіших мистецтвознавчих наук, а й тому, що видань, їй присвячених в Україні ХХ—ХХІ ст., зовсім небагато. Дослідницький інтерес до геральдичних видань пояснюється, серед іншого, тим, що будь-які геральдичні видання, чиї ілюстрації пожвавлюють уяву, цікаві й з погляду походження/типології форм певних зображень у народному мистецтві. У них найяскравіше виявляються міжкультурні впливи, надзвичайно багаті у традиційно полікультурній Галичині. У книжці З.Фе­дунківа (серед попередніх видань котрого слід відзначити й дослідження «Галиць­кий релігійний центр: проблеми і факти») відтворено всі герби Станиславова — від початку до сьогодення. З огляду на якість наукового видання, де, попри м’яку обкладинку, використано кольо­ровий друк, книжка сподобається не тільки фахівцям.

У планах видавництва, на які, сподіватимемося, не вплине криза, — переклад книжки Жанни Комар, опосередковано присвяченої мистецьким контекстам Станиславова, — Trecie miasto Galicji: Stanislawow i jego architektura w okresie autonomii Galicyjskiej (Krakow: Mildzynarodowe Centrum Kultury, 2008). Ця блискуча наукова пра­ця івано-франківської дослідниці побачила світ (за підтримки міжнародного центру культури у Кракові) у Польщі, де традиційно цікавляться найкращими проявами української культури.

Переоцінювати практичну користь, як і негайний прибуток від подібних книжкових серій не слід: вони не дуже дорого коштують і все, чим можуть стати в пригоді пересічному читачеві, обмежується «декоративними» знаннями про один із центрів країни, де йому випало народитись і жити. Тут патріотизм як форма закоханості дорівнює якісній поінформованості, яка позбавляє принизливого бажання зазирати в чужі вікна...

Міфотворення, створення образу потребує не тільки і не стільки глибоких знань, скільки активізації емоцій автора, так би мовити, його ліричної заангажованості в неповторні обриси знайомих з дитинства ландшафтів. У певному сенсі ретро-альбоми, публікація віршів і старовинних листівок, відтворення (чи створення) атмосфери міста, приблизне окреслення його характеру — усе це є вершиною здатності до узагальнення, вміння очистити реальне місто, з усіма його держслужбами, муніципалітетами, політичними особливостями тощо від зайвих подробиць, які, на мою думку, взагалі шкодять — інколи адекватному мистецькому образу, інколи звичайним мирним стосункам з усім, що нам випадає любити.

Відважна, з огляду на кризу взагалі і особливості розвитку вітчизняного книговидавництва зокрема, спроба «Лілеї-НВ» синтезувати уявлення про культуру з продуктами праці її носіїв і зробити з усього разом щось, що відповідало б світовим уявленням про репрезентацію власної культури, уможливилася завдяки сприянню івано-франківської культурологічної благодійної фундації «Цинамоновий хрущ». Попри екзальтовано-ексцентричний стиль концепції «ЦХ», її діяльність справляє переконливе враження — передусім кількістю та якістю виданих з її допомогою книжок.