Нобель для Памука і Букер для дочки

Писати про нобелівських лауреатів — справа невдячна. Це мені відомо вже добрих десять років. Літературного Нобеля завжди супроводжує атмосфера тотальної журналістської підозрілості. Йдеться передусім про політичну кон’юнктуру, яку намагалися віднайти в лауреатстві Е.Єлінек, Г.Пінтера і навіть Богу духа винного Дж.М.Кутзее. Люди намагаються знайти друге дно там, де його часто-густо немає. Тривалий час особисто я також був вражений цією манією. Чесно зізнаюся, після певного моменту, приблизно від часу нагородження Ґюнтера Ґрасса, мене цілком стали задовольняти літературні нобеліанти. Або в самій премії щось змінилось, або я постарішав.

Цьогорічне лауреатство турецького письменника Орхана Памука — 104-те за рахунком узагалі й шосте в ХХІ столітті — стало особисто для мене чимось на кшталт подарунка. Рівно півтора року тому з легкої руки Андрія Куркова мені пощастило познайомитися з ним. Більше того, ми провели чотиригодинну розмову, яка втілилася у величезне інтерв’ю для «ДТ» (№25, 2004). Але найголовнішим було моє дитяче захоплення від зустрічі з людиною, яка написала такий цікавий, складний та інтимний роман, як «Чорна книга». Наприкінці нашої денної прогулянки Києвом я подякував за знайомство і сказав Орханові таке: «Не сумніваюся, що незабаром ви отримаєте Нобеля». Письменник засміявся і, як і годиться скромним людям, віджартувався домашньою заготовкою: «Для Нобеля я занадто молодий. Доведеться ще років з 20 почекати…»

Виявилося, що чекати до найвищої світової нагороди йому довелось недовго: через якихось півтора року нагорода знайшла героя. Присудження Нобеля зробило п’ятдесятичотирирічного Памука одним із наймолодших лауреатів премії і першим турецьким письменником, який удостоївся такої честі. Здавалося, Редьярду Кіплінгу й Альберові Камю до Армагеддону судилося залишитись вічно молодими нобеліантами. Схоже, Нобелівський комітет або відмовився від звичної геронтофілії, або всерйоз вдався до переосмислення власних принципів. І, можливо, незабаром премія для сорокарічних письменників стане такою ж звичайною справою, як і Нобель для українця. Хоча, можливо, Памукові з цим просто пощастило: раз на сорок років трапляються дива.

Звісно, цей вердикт можна було би пояснити простою політичною кон’юнктурою моменту. Адже в пам’яті ще свіжі спогади про недавній показовий суд над письменником, який дозволяв собі небачену для Туреччини сміливість: говорити вголос про історичну провину турків за геноцид перед курдами та вірменами. У націоналістичних колах Туреччини за Памуком давно закріпилося реноме «ворога народу» й «агента чужих впливів», який наполегливо виносить незручне сміття з хати, наважується говорити про речі болісні й образливі. На думку письменника, без визнання провини неможливий подальший рух Туреччини в Європу, розпочатий на початку минулого століття Кемалем Ататюрком.

З другого боку, турки мали би пишатися тим, що сміливцем, який наважується взяти на себе нелегку місію правдоруба, виявляється найталановитіший на цей момент турецький письменник усіх часів. Гадаю, якби цим зайнявся, скажімо, письменник другого ряду, тема історичної провини просто б не прозвучала настільки переконливо. Саме найбільші таланти беруть на себе цілком ідеалістичні й утопічні завдання, які аж ніяк не додають грошей і популярності. Навпаки — лише створюють багато проблем людського характеру. Не дуже приємно либонь Памуку, гуляючи старими вулицями обожнюваного ним Стамбула, ловити сповнені ненависті погляди співвітчизників. Що ж, суспільство, а надто суспільство перехідне, не завжди встигає за своїми геніями.

Саме рідний Стамбул — місто на роздоріжжі східної і західної цивілізації з химерним переплетінням культур — Памук обрав головною темою своєї творчості. Недаремно й формулювання цього разу видається просто дивовижним: «за винайдення нових символів зіткнення і переплетення культур у ході пошуків меланхолійної душі його рідного міста». Причому цього міста Памукові насправді вистачає на все. З джойсівською докладністю він описує внутрішню його структуру, ведучи непрямий діалог з «Улісом», від якого він відштовхується в «Чорній книзі». Письменника часто називають турецьким Умберто Еко, проте вже сьогодні це порівняння не витримує критики: Памук іде далі від італійського постмодерніста, ставлячи, як на мене, набагато серйозніші проблеми. Суто детективна підкладка в романах Памука не видається чимось самодостатнім. За нею проглядають складні людські ситуації й тонкі психологічні нюанси. Його інтелектуалізм не є показним, а іронія не містить всевладного постмодерністського нальоту. Якщо Еко — такий собі конструктор-деміург свого прозового світу, то Памук — його активний співучасник. Якщо Еко пише «про щось», то Памук пише «щось через себе».

Памук підкреслює, що найбільший вплив на його творчість справили російські класики ХІХ століття Ф.Достоєвський і Л.Толстой. Важко, однак, знайти прозаїка, на якого б вони не вплинули насамперед як моральні авторитети. Якщо не входити в літературознавчі хащі, суто ідеологічно Памукові ближчий Х.Л.Борхес. Передусім як оповідач дивовижних історій. З тою лише різницею, що Памук по-східному тепліший і менш раціональний. Містичний раціоналізм Борхеса знаходить у нього свій розвиток: Памук збагачує його східною епічною традицією й оригінальним світобаченням людини, яка перебуває на перетині цивілізацій і належить до кожної з них. Можливо, свого Нобеля письменникові варто розділити не лише з невдячними земляками, що деякі з них навіть протестують проти цієї почесної відзнаки, а й з Борхесом, який свого часу її так і не отримав.

Однак не тільки цьогорічний Нобель потішив сюрпризом, а й Букерівська премія, яка присуджується найкращому англомовному романові року. Букерівка досі не була помічена в якихось політичних скандалах і премією ідеологічною її назвати важко. Проте особливістю останніх років було очевидне небажання журі нагороджувати фаворитів шорт-листа. Цього разу журі не стало порушувати традицію й удостоїло премії «темну конячку». Отож відзнаку отримав роман «Спадщина втраченого» 35-річної індійки Кіран Десаї — дочки відомої письменниці Аніти Десаї, яка тричі номінувалася на цю почесну нагороду, але жодного разу її не дістала. Натомість пощастило її дочці, яка присвятила свій роман менш успішній матері. До речі, саме Десаї виявилася наймолодшою письменницею-лауреаткою Букера.

На відміну від Нобеля, який попри свої недоліки вводить письменників у ранг безсмертних мільйонерів, отриманий Букер є насамперед відзнакою, що спричиняється до несамовито вдалої промоції автора на світових книжкових ринках. Це літературний знак якості, що в сотні разів збільшує наклади і кількість перекладів іноземними мовами. Нагорода для Десаї, яка, окрім премії, дістала вельми схвальні відгуки від легендарного Салмана Рушді, є всього лишень блискавичним стартом, який уже ввімкнув друкарські верстати.

Натомість українцям свого першого літературного Нобеля, схоже, треба буде почекати. Сподіваюся, не так довго, як «Вашингтона з новим і праведним законом». (Хоч я сильно сумніваюся, чи ми насправді вже дочекалися його.) Будь-які українські шанси тануть з черговим розчаруванням світу в наших змінах. Хоч якісь українські шанси можливі лише за умови літературного прориву на Захід. А його — масованого і добре організованого — немає. І перекладів світовими мовами, окрім незначних винятків, як не було, так і немає. Але ми все одно чекаємо, повторюючи час від часу, наче мантру: «Геніальний Шевчук!», «Неперевершена Костенко!». І нам від цього стає легше. От добре хоч Букер нам за визначенням не світить. Його й чекати не будемо. Що ж, залишається радіти успіху Орхана Памука і брати з нього приклад.