Де Бог? Я вам скажу, де: ми Його вбили — ви і я!
Ми всі Його убивці! Але як ми могли таке вчинити?..
Фрідріх Ніцше. Весела наука
Винесені в епіграф слова, що їх, бігаючи з ліхтарем серед білого дня, вигукує божевільний в одній із відомих праць великого німецького філософа, мають своє продовження — страшне і моторошне:
«...як ми могли таке вчинити? Як могли ми випити море? Що ми коїли, розриваючи ланцюги, які прив’язували землю до її сонця? Куди вона тепер рухається? Куди рухаємося ми самі? — геть від усіх сонць? І чи є ще «верх» і «низ»? Чи не блукаємо ми в якомусь «ніщо»? Чи не дихає на нас своїм подихом безконечна порожнеча? Хіба не холодніше стало? Хіба ніч не насувається все ближче і ближче, стаючи дедалі темнішою? Хіба не доводиться засвічувати ліхтар серед білого дня? Хіба ви нічого не чуєте? Хіба не долинає гамір гробарів, які ховають бога? Ви не чуєте запаху тліну божества, що розкладається? — адже й боги розкладаються! Бог помер! І зостанеться мертвим! І вбили Його ми! Убивці з убивць, чим втішимося нині? Найсвятіше й наймогутніше, що мали на цьому світі, стекло кров’ю під нашим ножем! Хто змиє з нас цю кров?..»
Так писав Ніцше понад сто років тому перед лицем «Ніщо» — краху вищих дотеперішніх цінностей, які визначали сенс духовного буття людини і людства. «Нігілізм стоїть за дверима, цей наймоторошніший і найстрашніший з усіх гостей», — приречено констатує Ніцше. (А чи не перегукується ця сентенція з К.Марксом та Ф.Енгельсом, які дещо раніше заманіфестували: «Привид бродить по Європі — привид комунізму»?).
КРИЗА християнської моралі, космологічних цінностей, песимізм як форма, що передувала нігілізмові, ганебне падіння достоїнства, гідності людини в її власних очах, — ось що з особливою силою вражало філософа і що не знаходило адекватної реакції в тодішньому суспільстві. Не знаходить і тепер, обмежуючись схоластичними філософськими побудовами. Скажімо, Шпенглер, Тойнбі та інші сучасні філософи дійшли висновку, що в попередні епохи життя «провідних» народів проходило за законами відособлених цивілізацій, тобто за схемою: народження — розквіт — загибель. І гинули вони внаслідок внутрішнього розкладання, яке, за твердженням того ж Тойнбі, стало причиною загибелі аж сорока цивілізацій. Нинішній світ охоплений жадобою матеріального процвітання на шкоду духовним запитам. На цій основі американський соціолог Пітірим Сорокін поставив американському суспільству такий діагноз: «ракова пухлина».
Не бракує і рецептів та приписів різного роду. Ось один із них: «люди доброї волі» всіх країн земної кулі, озброєні сильними, науково обгрунтованими ідеями вдосконалення суспільства, можуть досягти вирішального перелому в критичній точці і попередити катастрофу. Але це здатна зробити не якась одна «передова» країна, а світова спільнота. Та як цього досягти, коли навіть в одній країні так мало «людей доброї волі»?
Очевидно, порятунку слід шукати в духовному оновленні суспільства, цивілізації. А що нам робити в «окремо взятій країні» — Україні? Бо кого-кого, а нищителів богів нам не бракувало вже відтоді, як ми заходилися валяти статуї Перуна-громовика та інших богів із пантеону князя Володимира. Потім, у новітні часи, нищителі відібрали у нас Великого Бога — православного. Чотири покоління були якщо не безвірними й войовничими атеїстами, то полишеними життєво важливих духовних основ.
І в давніші часи, і донедавна нам перерізувано пуповину, що єднала нас із правірою — багатющими народними звичаями та обрядами, яких не знала жодна цивілізація. Навіть те, що збереглося, і нині подивовує світ.
На зміну дохристиянським і християнським прийшли «компартійні боги», які старшому поколінню ніколи не минуться безслідно. Хтось із нас і досі «відважно» потоптує недавніх ідолів, повержених у прах історії. Мені особисто це нагадує кадри з одного документального фільму, в якому був зафіксований такий промовистий експеримент. Відомо, що мавпи панічно бояться своїх найстрашніших ворогів — леопардів. От експериментатори і виклали на стежці в джунглях опудало леопарда. Серед мавп’ячого племені знявся несосвітенний шарварок. Але оскільки опудало не рухалося, переляк поступово минав, і на зміну йому прийшла відома мавп’яча цікавість і дрібна мстивість. Найбільш «відважні» не тільки наблизилися до опудала, але й почали по ньому стрибати, здійнявши оглушливий гвалт...
Отже, одні стрибають по повержених богах, а інші, «духовні провідники мас», донедавна безпосередні організатори боротьби з «опієм народу», дуже полюбляють перед об’єктивами фото- й телекамер, з благочестивим виглядом, хрестячись дерев’яною рукою, ставити перед Святим Образом свічку, яка чомусь дуже швидко гасне.
Нищителі богів «долучилися» буквально до всіх сфер життя нашого суспільства. Деградує сімейний інститут, ще раніше вражений «кайдашизмом», кількість розлучень немовби прагне стати адекватною кількості шлюбів. Щороку тисячі живих душ стають жертвами штучного припинення вагітності, бо забуваємо слово Христове: «І все, що учинили одному з найменших братів Моїх, Мені учинили» (Матв. 25:40).
А скільки вже говорено про аморальність телебачення, бульварної преси, окремих радіопередач, зокрема на хвилях FM, де нерідко можна почути відверту матючню.
Країною крокує т. з. емансипація, коли, по суті, змінюється духовний генотип жінки, перетворюючи її на якогось агресора. Традиційно цнотлива Україна перетворилася на оптового постачальника «жертв громадського темпераменту» до всіх лапанаріїв (борделів) світу.
У намаганні перетворити чоловіка (першосотворенного Богом!) на вертикального цапа нищителі явно перестарались, породивши цілі отари імпотентів або задурених транквілізаторами субтитутів, для яких любов — мавп’яча забавка.
Хаос у країні починається не з бідності, а з задуреності, викривлення моральних орієнтирів. Перетворити наших національних геніїв і героїв на вурдалаків, в сексуально стурбованих чортиць, кривавих зарізяк, дистанціюватися від минувшини, поставити під сумнів національну ідею, козацтво, макдональдизувати українську культуру, начепити на неї ярлик вторинності — така програма нищителів, які прагнуть створити «нову історичну спільність людей» — «високодостойне дно». Коли бракує власних «кадрів», користуються послугами українофобів з Півночі. Ось один із них і пише в журналі «Москва» (відомо, кому служить цей «орган»):
«Иногда мне кажется, что вся Украина — место нечистое. Не случайно у Гоголя везде черт».
Наскільки успішно діють нищителі богів? Принаймні, я не применшував би їхніх завоювань. Візьмімо, найперше, наше рідне українське слово («Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього». Свята Євангелія від Івана, 1—3).
У нашому «суспільстві» українська мова стає схожою, даруйте, на непристойну хворобу: її «стидаються», від неї ніяковіють. У багатьох чиновних кабінетах її взагалі не почуєш. Зійшовши з трибуни, зайшовши за куліси, відійшовши від мікрофона, квапляться негайно («кабы чего такого не подумали») перейти на «общепонятный». Хто так чинить? Та ви ж знаєте!...
І почалося це не вчора, і навіть не за тоталітарних часів. Як доказ я часто посилаюся на фрагмент з листа Івана Нечуя-Левицького від 13 вересня 1900 (!) року. Цитую за оригіналом:
«Я оце недавно вернувсь з Білої-Церкви, де купавсь в Росі і звідкіль міні не дуже й хотілось посьпішати до Київа і ради чистого повітря і ради чудових околиць по Росі і ради української мови, і ще й через те, що в Білій-Церкві я почував себе, як вдома, бо це місто чисто національне, не вважаючи на 600 душ католиків, чи поляків, як йіх там звуть (хоч вони сливе усі чистого українського роду, бо міщани, а найбільше простіші, навить не вміють балакати польською мовою), не вважаючи навить на жидів, бо усі жиди озиваються до мене широ народньою мовою. Навить деякі й без акценту. Через це я більше вподобав білоцерківських жидів, ніж отих туполобих Киян, з котріх тільки часом дехто і то ненароком обізветься до мене українською мовою. Хоч вони усі чисто знають українську мову і вміють нею балакати, але чомусь не хотять, чи гордують, чи нехтують нею, вже й сам не вгадаю. Не люблю я через те Киян. Люблю тільки Київ за його гори, Дніпро та чудову місцину, чудові вигляди, куди ні кинь оком. Шкода тільки, що на такій місцяні вгніздилось якесь байдужне ще й збите з пантелику залюдніння, котре ще й балакае якимсь жаргоном, як кажуть великоросси, «мішаниною французького з ніжегородським», себ то — по нашому сказавши, мішае горох з капустою, а селян та селянок вже зве «хохлами та хохлушками», чого ще не було в Київі тоді, як я вчився тутечки в школах. Та одначе ви й самі це добре знаєте, бо були в Київі і бачили тих Киян та Киянок. Навіть, коли я проходжу коло літнього театра в садку, де стоїть юрба актьорів та хористів української трупи, збіраючись на репетицію, то чую, що й ці балакають якимсь жаргоном, а не українською мовою. Виходить, що й вони тільки українські штукарі-промисловці, та й годі! З української пісьні, з українського штучництва мають хлібець, ще й добрий, — і нехтують народньою мовою в житті та в щоденній життевій розмові...»
За наступних сто років, особливо останнім часом, процес деукраїнізації набув апокаліптичних масштабів — українська мова опинилася на грані фактичного усунення з обігу.
Отже, доводиться таки справді сподіватися на «людей доброї волі», які відвернуть Україну від темної прірви «ніщо», повернуть справу так, що в нашій державі «силовими» стануть міністерства культури і освіти, що ми здолаємо «нічну смугу» історії і вийдемо до гуманістично-християнської «соціальної демократії» (М.Бердяєв).
І тоді можна буде повторити написане, як переказують, в американському метро: «Бог помер. Ніцше». І нижче: «Ніцше помер. БОГ».