НИНІ ПРІЗВИЩА НАЗИВАТИ МОЖНА

Якби відомий український письменник Василь Петрович Минко дожив до свого 100-річчя, яке відзначається цього року, його вельми здивували б зміни соціального ладу суспільства, досягнення сучасної демократії, можливості говорити відкрито все та про всіх. У часи, коли творив він, про все можна було говорити лише алегорично, робили це сміливі відчайдухи, та й то не називаючи прізвищ. Саме так, «Не називаючи прізвищ», назвав Василь Минко свою найвідомішу комедію, яка принесла йому славу драматурга-сатирика.

Проблеми з драматургією, як з’ясовується, існували в різні часи. У 1952 р. у головній газеті «Правда» було надруковано статтю «Подолати відставання драматургії», в якій обговорювалася, зокрема, так звана теорія безконфліктності. Зі сторінок газети закликали не закривати очі на проблеми, що існують у суспільстві, сміливо відтворювати протиріччя життя. Своєю п’єсою «Не називаючи прізвищ», написаною 1953 року, В.Минко нібито відгукнувся на цей справедливий заклик. Василь Петрович говорив тоді: «Мені хочеться написати таку комедію, щоб носії скверни, виведені в ній, подали на мене до суду за образу». П’єса «Не називаючи прізвищ» здійснила певний переворот у розвитку тодішньої української драматургії. Письменник сміливо й переконливо зобразив суть героїв відверто негативних, показав ситуацію, навмисно загостривши соціальний конфлікт. Звісно, сьогодні ті конфлікти здаються дитячими пустощами порівняно з тим, що ми дізналися й дізнаємося з сьогодення, але не забуватимемо про тодішні часи. Тоді говорити відкрито про несправедливі вчинки можновладців, про прагнення їхніх нащадків до багатого, «красивого» життя було проявом справжньої сміливості. У творчості В.Минка ця сміливість примножувалася талантом драматурга, і п’єса вийшла високохудожнім твором. Свого часу її поставили в ста сорока чотирьох театрах колишнього Союзу. Але якось у Новосибірську спектакль подивився тодішній міністр культури Катерина Фурцева. Вона розпорядилася зняти п’єсу з репертуару всіх театрів. Святкуючи 1987-го свій 85-річний ювілей, Василь Петрович сумно скаржився на те, що ніхто так і не насмілився скасувати це рішення й до п’єси не звертаються. «Адже, — міркував письменник, — ще в 50-ті роки моя п’єса закликала до зміни поглядів, закликала відмовитися від колишніх форм життя, покінчити з бюрократизмом і переродженням. Але бюрократичні сили стали на перешкоді цього й нині вони не відмовилися від своїх моральних і етичних позицій».

Драматургічний талант В.Минка проявився ще більш як у п’ятнадцяти п’єсах. Пригадаймо бодай «На хуторі біля Диканьки» (1957), «Наречений з Аргентини» (1960), «Комедія з двома інфарктами» (1967), «Давайте не будемо» (1968) й інші. Усі ці комедії мали сатиричну спрямованість, задану першим драматургічним досвідом. Змінювалися мішені сатиричного пера письменника, але в усіх творах можна простежити напрям літературного інтересу — мотиви удосконалення природи людини, її моральних якостей, викорінення в ній усілякої «скверни». Усім комедіям В.Минка притаманна винахідливість та виграшність сюжетних ходів, оригінальність ситуацій. Ясна річ, знайомлячись із ними сьогодні, доводиться враховувати соціально-етичну проблематику зображуваного часу.

Василь Петрович прожив цікаве, насичене подіями, яскраве творче життя. Широковідомий він і як письменник-прозаїк. Один з найцікавіших творів — автобіографічна повість «Моя Минківка». Змальовуючи власну долю, письменник розгортає панораму життя цілого народу, дає своєрідний ракурс погляду на історію країни. Можна лише позаздрити літературному оточенню Василя Петровича. Усіх, із ким дружив і зустрічався, він описує в літературних спогадах «Червоний Парнас» і «Гості мого дому». Тут літературні портрети Михайла Шолохова й Остапа Вишні, Жоржа Амаду й Олександра Довженка, Петруся Бровки та Бориса Лавреньова, Павла Тичини, Андрія Малишка, Михайла Ісаковського, Амвросія Бучми, Самеда Вургуна, Назима Хікмета, Сергія Григор’єва й багатьох інших видатних творчих особистостей. У розділі повісті «Червоний Парнас» — «В обіймах Мельпомени» В.Минко згадує про те, що під час перебування в Харкові він неодноразово бачив на сцені Панаса Саксаганського, а в акторській студії, організованій 1921 року при театрі «Муссурі», сам грав у спектаклях. Зі спогадів письменника: «Удень на рабфаці вивчаю агро-біо-матнауки, а ввечері — історію театру, естетику, дикцію, мімодраму та... пластику». Напевно, тоді зароджувалася справжня любов до театру й бажання писати для сцени.

Василь Петрович пішов від нас 1989 року. Його життя і творчість залишилися в минулій епосі, тепер далекій і все-таки нерозривно пов’язаній з нами. Літературна спадщина В.Минка — різноманітна, талановита, щира повертає нас у минуле, дає можливість побачити його очима письменника. Нехай ми дивитимемося на нього з позицій сьогодення й чимало здасться нам вже іншим. Спрацьовує один із законів буття: нинішній час завжди знає про минуле набагато більше. Подивимося ж на це філософськи. Нехай це й минуле, але ж воно наше.