НЕСТРИМНІСТЬ І СПОКІЙ ПЕНЗЛІВ

Твори київської художниці Любові Міненко (акварелі, живопис, аплікації з тканини) прикрашають галереї багатьох країн світу — Великобританії, США, Ірану, Німеччини, Австрії, Канади, Хорватії. Щодо приватних колекцій, то пані Люба вже втратила лік тим країнам, до яких пороз’їжджалися її полотна. Протягом останніх десяти років у Любові Міненко пройшла 21 персональна виставка. Художниця не входить до жодної з «модних» мистецьких тусовок і має славу «абсолютно незалежної мисткині з незламним характером», яка все життя працювала осібно. Нещодавно Любов Міненко відзначила своє 50-річчя. Має талановитого чоловіка, двох дорослих дочок і дев’ятирічну онуку.

Попри грандіозний творчий здобуток, величезний досвід, неймовірну працездатність і міжнародне визнання, Любов Міненко донедавна не була навіть членом Спілки художників України. Так склалося, що маючи всі підстави бути в лавах цього впливового гурту «цехової солідарності» митців, починаючи з академічної освіти — закінчила Київський художній інститут ще 1976 року — Любов Міненко стала членкинею СХУ лише 2000 року. Чому? Либонь тому, що не вписувалась у якісь заяложені трафарети, була аж надто самобутньою й незалежною, до того ж, завжди мала струнку, незвичну до поклонів поставу.

Любов Міненко родом із Канева. Після закінчення середньої школи приїхала у столицю вступати до художнього інституту, не маючи й гадки про карколомні конкурси й безліч умовностей. Із собою мала лише товсту папку з роботами й незламне бажання малювати. Однак у неї навіть документи не прийняли, порадили йти до художньої школи, а через шість років, маючи відповідний документ, спробувати вступати. Усі надії розсипалися враз на дрібні колючі друзки. А ще було дуже соромно перед директором школи Іваном Івановичем Сорокопудом, який першим примітив у дівчині художню обдарованість і завжди вірив у неї. Повертатися додому неможливо, — упевнено волав юнацький максималізм. Юна художниця ледь дошкандибала до Львівської площі, де, усівшись просто на асфальт, проплакала кілька годин. Поруч лежала папка, з якої визирали малюнки. Один із перехожих, відомий на той час архітектор, без слів прочитав цю красномовну сцену і відвів дівчину до своєї приятельки-художниці, яка жила неподалік. Любі запропонували лишатися, а в обмін на уроки малювання допомагати по господарству.

Так почалося київське життя. Утім, помічниця якось дуже швидко перетворилась на наймичку, її дні складались із суцільної біганини й суєти, спати вкладалася далеко за північ. За три місяці такого життя до малювання справа жодного разу так і не дійшла. Рішення було просте: тікати світ за очі. Дівчина залишає «гостинний дім» і влаштовується на роботу натурницею в той же таки омріяний вуз. Це була єдина на той час натурниця, яка не дозволяла малювати себе оголеною — саме на таких умовах наймалася на цю роботу. Зняла квартиру і стала самотужки студіювати живопис і малюнок, нелегально, на «пташиних правах» відвідуючи престижну художню студію. Працювала дуже багато, часто спала лише по дві години на добу. За два роки завзята «нелегалка» з успіхом складає вступні інститутські іспити. Але!.. Знову не все гаразд: дівчині пригадали, що вона все ще не має документа про відповідну підготовку. І тут — увага! — на сцені з’являється постать самої Тетяни Яблонської, яка наполягає, щоб дівчину було зараховано, незважаючи ні на які правила.

Кострубатий незалежний характер Любові Міненко забезпечив їй масу дрібних неприємностей протягом навчання в інституті. Вона завжди мала свій погляд, свою філософію й манеру письма і ніколи не дозволяла викладачам себе «підправляти», за що отримувала красномовні прізвиська: «дикунка», «котовський», «кармелюк». Зі столичними студентами взаємини також складалися неоднозначно — кому ж до вподоби така осібність, самодостатність і неприборканість. Утім, ці ж особливості вдачі подарували пані Любі справжню дружбу з такими непересічними особистостями, як І.Гончар, архітектор Довженко, М.Стороженко.

Після закінчення інституту Любов Міненко два роки працювала художником сцени у Хмельницькому драматичному театрі. Сімейні обставини змусили її повернутися до Києва. І тут почалися справжні випробування. Треба було виховувати двох доньок, вести господарство. До речі, невеличкий цегляний будиночок, в якому й досі мешкає вся чимала родина художниці, вона будувала власними руками.

Творча доля художниці складалася непросто. Зарплатня педагога (аж 90 крб!) забезпечували не життя, а животіння. Годі й казати, що на фарби, мольберти й підрамники можна було стягнутися, лише відмовляючи собі в чомусь більш необхідному. Утім, що для художника може бути необхіднішим, ніж можливість творити?.. І ось, нарешті, 1979 року — перше, але дуже складне замовлення (від якого відмовлялися навіть досвідчені монументалісти): велика монументальна чеканка, площею дев’ять квадратних метрів.

Цілий рік тяжкої фізичної праці (вважається, і цілком слушно, що подібні роботи під силу лише чоловікам), і панно постало перед судом художньої ради, яка оцінила його дуже високо, визнавши за роботою найвищу категорію складності. Чеканка прикрашала фасад центрального міського ЗАГСу, що на Червоноармійській, протягом… трьох днів (!). Нагадаю, що йдеться про 1980 рік. Комусь із райкомівських діячів вона здалася чи то безідейною, чи то навпаки… Чеканку було демонтовано, незважаючи на благання тодішньої директорки цього закладу. Відтак, про отримання грошей не могло бути й мови. Що ж такого вдалося прочитати пильному оку чинуші в зображенні фігур чоловіка, жінки й дитини — досі лишається загадкою.

Після цієї історії, а, точніше, цинічної розправи, художниця злягла. Кілька місяців вона була прикута до ліжка. Оклигала лише за кілька років, але малювати вже не хотілося, не було сил.

Проте з початку 90-х художниця переживає новий творчий розквіт.

Перша велика персональна виставка Любові Міненко відбулася 1992 року в музеї Т.Шевченка і мала неабиякий резонанс. Художниця пригадує, що в передвиставковий період їй працювалося несамовито — за 90 днів вона створила понад 40 (!) полотен. До своїх робіт пані Люба ставиться як до дітей, бо кожна з них — то часточка того дорогоцінного усвідомлення світу, яке народжується з волі Божої, іноді в радості, але частіше в муках.

Ось чому художниця не дозволяє недбалого ставлення до своїх робіт. Під час однієї з виставок жодна з робіт нашої героїні не продалася — буває й таке. Мисткиня не мала змоги сплатити одразу всю суму оренди. Ці кошти, як і видатки на транспортування, художниця сплачує з власної кишені (наївно здивуймося, пригадавши про членство в СХУ). Її роботи було знято зі стін і «затримано» в іншому приміщенні «до сплати боргу». Не будемо коментувати нешляхетне поводження організаторів. Розповідаючи про це, незламна пані Люба не може стримати сліз, — але не тому, що її ображено недовірою, а тому, що її дітища кілька годин лежали розкидані на підлозі абияк, доки вона «змоталася» по місту роздобути гроші.

Творча продуктивність Любові Міненко не може не вражати. Художниця переконана, що почату роботу не можна лишати незакінченою, відкладати на потім — це, на її думку, тортури для тієї сутності, яка вам себе довірила. Тож, у середньому одне полотно — це одна, іноді дві доби праці (скільки ж бо витримаєш без сну).

Відкривши для себе техніку аплікації на тканині, Любов Міненко зуміла створити такі неповторні високохудожні полотна, що невільно започаткувала нову досить популярну нині течію в національному образотворчому мистецтві. Перший же, виконаний у цій техніці, цикл «Лісова пісня» приніс художниці світове визнання. Пані Люба зізнається, що для своїх робіт безжально ріже на шматочки будь-який, навіть дорогий і ошатний одяг. Про це вже добре знають її доньки і ховають вбрання від творчих поривань матусі. Взагалі, ставлення Любові Міненко до одягу неоднозначне. На думку художниці, є речі (і їх дуже мало), які забезпечують комфортне самоусвідомлення, тобто підтримують імідж, решта — це просто потенційний матеріал для картин.

Цікаво, що сама художниця ніколи наперед не знає, що саме буде малювати, даруйте, творити. Просто, відчувши знайоме нуртування в душі, вдивляється в полотно, аркуш паперу чи довго розглядає клаптики тканини. Так з’являються ті незбагненні сутності. Треба лише не лінуватися, бути уважним, уміти їх зустріти і зрозуміти. Вони також уміють бути вдячними.

Зараз мистецтвознавці залюбки пишуть про її полотна кучеряві, насичені метафорами тексти, намагаючись пояснити незбагненну сутність «ритміки ліній» та «колористичної вправності перевтілень». Доля цієї жінки — велика книга, в якій сьогодні ми перегорнули лише кілька сторінок. Відкривши її на іншій сторінці, ми могли б прочитати таке: «Інколи нам здається, що життя несправедливе до нас. Але це не так. Життя випробовує і дає шанс не зрадити себе. Якщо тобі це вдається — доля повертає все вповні», — і підпис: Любов Міненко.

P.S. У невеличкому домі, який збудувала пані Люба, місця вистачає усім. Тут мирно уживається чимала родина, а також четверо собак і розкішний чорний кіт. Одна з вівчарок не має задніх ніг. Її, скривавлену й напівживу (до того ж вона ось-ось мала ощенитися), колись підібрали пані Люба з чоловіком біля залізничної колії. Виходили і цуценят вигодували. Собака виявилась напрочуд розумним і вдячним створінням — завжди брала участь у вирішенні родинних проблем. Не дозволяла в домі ніяких сварок, а господиню взяла під особливу опіку — нікому не давала на неї навіть голос підвищувати. Пані Люба стверджує, що з нею навіть можна розмовляти. Не вірите? Ваша справа. Я вірю.