Пам'ятаю, видавши 1992 року свою книжку й отримавши за неї, що називається, копійки, я не полінувався й підрахував її рентабельність для видавця, яка становила 450 відсотків! Зрозуміло, чому в такий неймовірно прибутковий бізнес ринули тоді всі кому не ліньки. І саме в цій сфері виникла конкуренція раніше, ніж деінде.
Та благословенні часи давно минули, шукачі легкої наживи переметнулися на інші сфери діяльности, шквал банкрутств залишив на ринку найсильніших, і вони (як і раніше) видають книжки.
Кажуть, що фраза "Радянський народ - це народ, який читає найбільше в світі" належить Сталіну. Йому доповідали про людей, які читають у метро, і він, здивувавшись, вимовив її. А може, її вигадав якийсь партійний ідеолог… Важко сказати, хто перший вимовив цю фразу, але те, що в нас дуже давно плутають культуру з грамотністю, очевидно.
А поет Олександр Твардовський у період "відлиги" сказав, що наш народ уміє читати між рядків.
Судити про стан країни можна з виставки досягнень народного господарства, можна зі статистики, можна з газет. А можна з книжок. Я б навіть сказав - з літератури, тим більше що це не те саме.
Уся річ у тому, що книжка, а точніше книжковий ринок, об'єктивніший показник стану суспільства, ніж статистичні дані. Книжка, зрозуміло, не хліб, але продукт доволі ходовий. Вважається, що деморалізоване суспільство не читає книжок, а зубожіле не купує.
Які книжки треба видавати? Відповідь начебто напрошується сама собою: ті, які купує народ. А в народу, виявляється, ставлення до книжки переважно споживацьке: в ціні цікавість, розважальність, а літературні переваги - діло десяте. І все ж таки несправедливо вважають, що час справжньої літератури минув. Ризикну припустити, що він, навпаки, наближається. Переконує в цьому поява авторів, які по-справжньому працюють зі Словом.
Голова Всеукраїнського рейтингу "Книжка року" Костянтин Родик у книжці "Актуальна література" пише, що за роки незалежности в нашого народу книжками, які читають найбільше, стали "Польові дослідження з українського сексу" Оксани Забужко і "Рекреації" Юрія Андруховича.
Усі наступні книжки Ю.Андруховича - "Московіада", "Перверзія", "Таємниця" і "Дванадцять обручів" (роман про кризу середнього віку) прийняла критика, а головне, читачі з великою цікавістю.
Що стосується Забужко, то книжка "Після третього дзвінка вхід до зали забороняється" пережила вже друге видання. Цю малу прозу письменниці переклали вже вісьмома європейськими мовами, а повісті "Інопланетянка" й "Дівчатка" поставлено на європейських сценах. Письменниця запропонувала своєму читачеві книжку - "Музей покинутих секретів". Це - епос сучасної України, який охоплює період з 1940-го по 2004 роки. Ось відгуки зарубіжних критиків: "Книжка ця - по-справжньому велика література і дуже жорстока правда про життя", "Це найліпший роман Східної Європи!"
2017-го вийшов роман іще одного письменника, якого так само охоче читають, - "Троща" Василя Шкляра. А вже цього року - його книжка "Треба спитати в Бога". Це - новели, есе й спогади. Особливо цікава розлога розмова письменника з В'ячеславом Кириленком про українську ідентичність і українську ідею, про історію і культуру…
У книгарнях Києва попитом користується роман-трилер Макса Кидрука "Жорстоке небо". Це розповідь про людину, що потрапила в зону турбулентности. Порадував і роман Володимира Лиса "Століття Якова". Книжка стала переможницею конкурсу "Коронація слова", витримала п'ять перевидань і екранізована. Скажу чесно, історія прадавнього Якова з поліської глибинки виявилася цікавішою, ніж кілограми детективів. Чому століття Якова? Тому що це сто повних років української історії - куди там шекспірівським трагедіям! Прочитав із великим задоволенням.
Придбав також роман Габріеля Теллента "Моя найдорожча". Він про дівчину, яка зазнає витонченого домашнього насильства. Книжка привернула мою увагу винесеними на обкладинку словами знаменитого Стівена Кінга: "Слово "шедевр" здешевили частотою вживання, тож я скажу так: "Моя найдорожча" лише одна".
Української класики на ринку мало. Обійшовши кілька книжкових розвалів, я знайшов-таки книжку Володимира Винниченка. А тим часом йому є що сказати нинішнім читачам, бо Винниченко - найяскравіша постать в українській літературі XX століття. Приміром, 1915 року Ленін, не відриваючись, прочитав роман В.Винниченка "Заповіт батьків". І в листі до І.Арманд написав: "Роман - антискверноє подражание антискверному и ужасному Достоєвскому". Горький, як відомо, дуже цінував творчість Винниченка і планував видати п'ятитомник його творів. Але з 1928 року, коли Горький назвав українську мову "наречием", Винниченко перестав із ним спілкуватися. Повість, яку я придбав, називається "Вона і він". Повість політична, бо її герої - партійці. І все ж не тільки політична! Сексот і сексотка знають, що одне одного неминуче "продадуть" начальству, проте старанно грають свої ролі, ніби не відаючи, хто вони є насправді. І ось між цими двома людьми, втягнутими в жахливе дійство, в діялог брехні з брехнею, виникає підсвідоме, невідворотне, стихійне кохання...
Перекладна книжка. Збулася мрія всіх читаючих божевільних: можна вже купити всі томи Германа Гессе. Правда, коштує це задоволення дорого, але ж ці книжки можуть стати співрозмовником на багато років. Бо письменник уже давно й універсально охарактеризував усе, що ми робимо й думаємо. І діягноз його як і раніше правильний: надворі та ж таки фейлетонна епоха зі звичаями парку юрського періоду.
На ринку - нова книжка Хлої Бенджамін "Шукачі безсмертя" (захоплива історія про жінку, яка передбачає майбутнє). І новий роман-трилер Стівена Кінга "Аутсайдер". Щойно надійшли в продаж два романи Карлоса Кастанеди "Подорож в Ікстлан" і "Окрема реальність".
Наш книжковий ринок буквально завалений усіма книжками Дена Брауна. Після видання й безлічі перевидань "Коду да Вінчі" видано його романи "Янголи і демони", "Втрачений символ", "Цифрова фортеця" і бестселер "Інферно". Гадаю, якби на світі не було України, Ден Браун бідував би. Але ми на місці - і він чемпіон продажів і володар думок!
На прилавках і розкладках - армада під прапором "Ми - не ханжі, ханжі - не ми!". Це старателі розробляють золоту еротичну жилу. Вагомий склад вітчизняних авторів, котрі, як писала одна газета "проходять школу Генрі Міллера в прискореному темпі". Тепер вони не обмежилися однією якоюсь "школою". Є в нас і "Тропік Рака" Г.Міллера, і "Коханець леді Чаттерлей" Д.Лоуренса, і твори інших авторів, які в різні епохи здіймали навколо себе дев'ятий вал обурення громадськости.
Вийшла книжка "Сталін у ліжку з…". Про Сталіна треба писати. Мені треба його зрозуміти. Він занадто велику роль відіграв у моєму житті. Але з ким він спав ночами, щоб одному не так страшно було, мене не обходить.
Мемуари. Cеред мемуарної літератури трапляються гідні книжки. На видноті "Абетка мого життя" М.Дитріх, де акторка, яка стала легендою за життя, говорить відверто й просто про свою роботу, про друзів і коханих.
Ще одне відкриття - книжка Леоніда Ушкалова "Ловитва невловимого птаха: життя Григорія Сковороди", глибокоемоційна праця Івана Дзюби "Тарас Шевченко серед поетів світу" й поетична "Козацька міфологія України: творці та епігони" Петра Кралюка. Є барвисті подарункові видання: збірка історичних документів "Витоки української державности" і книжка нарисів "Видатні постаті України".
Очевидно, і в минулі часи публіка цікавилася особистим життям артистів і письменників. Але інтерес, який виявляє читаючий народ до всіляких пліток, пересудів, версій і мемуарів на інтимні теми, перевершує всі мислимі межі. Не знаю, який наклад серйозних книжок про Нестора Махна, а от книжечки "Махно і жінки" - величезний!
Минає епоха, і відходять її великі актори. Щось особливе було в них, якщо з'являються нові імена, а кумирами залишаються вони. Гадаю, вабить не просто виняткова акторська майстерність, а висота морального рахунку, збережена протягом життя, небачена нині самовідданість у професії. Майже немає розумних і захопливих оповідань про Амвросія Бучму, Наталію Ужвій, Марію Литвиненко-Вольгемут, Леоніда Бикова, Івана Миколайчука, Миколу Гринька… На жаль, надибав лише дві книжки з цієї безмежної серії, які написав мій шановний колега Олег Вергеліс…
Про детективи, трилери, кримінальні й авантюрні романи писати, гадаю, немає сенсу. Жанри настільки популярні, що навряд чи знайдеться читач (зокрема і я), який би в поїзді, в лікарні або ж на сон прийдешній після метушливого дня не розгорнув би такої книжки. І хоча на нашому ринку таких книжок явний перебір, жанр залишається жанром, ні лаяти, ні хвалити його не варто. Єдине, що в цих книжках погано, - романтизація злочинного світу. Не може людина, яка переступила межу щодо іншої, бути об'єктом замилування.
Дуже популярні вправи в жанрі альтернативної історії. Будь-який дилетант, який не має фахової освіти, запросто може спростувати Сковороду або Гузара в дусі чеховського "Листа до вченого сусіда" або потеревенити про Цезаря й Клеопатру ("він її умовляв, умовляв, але вона вирішила подумки віддатися йому лише після прогулянки. Так і зробила"), або вставити перо Ейнштейну, який навернув якусь там теорію. Мовляв, ми ж то зна-а-аємо, простий народ не обдуриш… А як добре продавалася книжка "Принцеса Діана. Її справжня історія". Але нещодавно її автор Е.Мортон зробив сенсаційну заяву. Виявилося, жодних документів і щоденників Діани не було - автор усе вигадав від початку до кінця.
Чудовий і добре виданий збірник "Украинская проза и поэзия на русском языке". А поруч - "Эроники. Сборник иронично-эротической поэзии русскоязычных авторов со всего мира". 99 поетів з 53 міст "у висловлюваннях не соромилися. Якщо ви готові до такої поезії, отже, ви вільні й чуттєві, отже, ця книжка - ваша". Теж барвисте видання.
Авторів у нас багато, та далеко не кожен із них видається. У тому-то й річ! Відомому письменнику, авторові нашумілих свого часу романів, видавець сказав так: "Моральні переживання ваших героїв нікому не потрібні, всілякі "чуйства" залишіть при собі". Що робити автору? Видати щойно завершену книжку за свій рахунок? Так, по-перше, рахунок цей треба мати. А по-друге, таке видання частіше свідчить про фінансові, ніж про творчі здібності автора. І виходить безліч книжок, виданих коштом авторів або їхніх спонсорів. Часто цим авторам (навіть якщо вони вміють писати) бракує одного: писати їм, загалом-то, нема про що. Одні скажуть: це не найголовніше. Інші - найголовніше саме в цьому. Але "котлети без м'яса" увійшли в літературу й потрапили на книжковий ринок. Правда, їх видано такими мізерними накладами (порівняно з основною масою друкованої продукції), що говорити про них усерйоз не доводиться. Є приказка: "Яка книжка для автора найдорожча? - Та, яку видано за його гроші".
І ще. Більшість книжок надруковано на прекрасному папері, з безліччю ілюстрацій, у твердих барвистих обкладинках. Читаю анотації. Навіть про класичну літературу пишеться утилітарно, спрощено, але обов'язково сучасно. Приблизно так: "Мертві душі" Гоголя - це поема з безліччю приколів, яка розповідає про організацію бізнесу в умовах зародження ринкової економіки".
Поради. Таке враження, що ми як і раніше живемо в "країні рад". У тому розумінні, що кожна друга книжка радить, як треба жити. "Як вивчити англійську мову за три місяці", "Як підготувати пуделя до виставки", "Як не дозволити жінкам пошити себе в дурні", "Як любити себе таким, який я є", "Стань сильнішим", "Думай, вчися, процвітай", "Дайте спокій. Щоденна інструкція з вирішення проблем", "Прибуток понад усе!"…
Ось, приміром, книжка Г.Маккея "Як плавати з акулами і залишитися живим". У ній узагальнено досвід автора, що дозволив за короткий час перетворити крихітний цех із виробництва конвертів на компанію, яка коштує 40 мільйонів доларів. Відкриємо навмання сторінку: "Якщо ви маєте ввійти в ділові стосунки з новим партнером, дивіться не тільки на його якості, подивіться на його підлеглих - чи довіряє він їм? Чи може він передати їм значну частину ухвалення рішення? Чи відповідають їхні таланти його масштабу, чи вони просто його "шестірки"? Якщо вони слабкі працівники, у вас будуть проблеми". А наші керівники як і раніше традиційно оточують себе людьми, які за визначенням поступаються їм якщо не в усьому, то багато в чому.
"Учитися треба не на своїх, а на чужих помилках", - це багато хто знає і любить повторювати. Напевно, такі книжки тому й популярні, що, крім порад на всі випадки життя, в них міститься безліч повчальних історій про промахи великих людей.
Книжкові розвали на київській Почайні… Поруч - найкраща книжка К.Паустовського "Золотая роза", видана 1980-го, і видані 2019-го "Тайны жизни Ники Турбиной" О.Ратнера. Першу продають за 3 грн, а другу - за 450 грн. Парадокс!.. Розглядаю книжку О.Ратнера. Обкладинка пристойна, але всередині - сірий газетний папір. Поговорив з обізнаними людьми. Виявилося, книжка ця з'явилася на ринку в Москві в лютому, а вже в березні надрукували десь в Україні її "дублікат". От його й продають. Раніше, до війни, перекупники ввозили з Росії в Україну безліч книжок. Тепер цей канал закрито, ось і придумали вихід… Мій друг Боря Єромицький - великий книголюб, знавець і збирач книжок, каже, що зараз книжковий ринок збіднів, мовляв, хоча й трапляються хороші книжки, але коштують вони дуже й дуже дорого.
Письменник раніше знав п'ять "ні". Ні - націоналізму, ні - пропаганді війни, ні - антирадянщині, ні - порнографії, ні - оспівуванню релігії. Нині всі табу знято. Але часто немає літератури. Грубо кажучи, культуру взагалі й літературу зокрема ніби звільнили від правил дорожнього руху, від світлофорів. Запанувала свобода. Але такою свободою може скористатися хіба що танк.
Раніше письменник був володарем думок. Тепер над думками панують телевізійні коментатори й шоумени. Нещодавно один соціолог сказав, що серед молоді найпрестижнішою сьогодні вважається професія аудитора. Потім ідуть усілякі банкіри, менеджери, адвокати, дантисти. Дипломат стоїть на двадцять якомусь місці після модельєра, візажиста й кухаря в хорошому ресторані. Я запитав: "А письменник на якому?" Він зніяковів: "До письменника я ще не дійшов…"
Можливо, дехто, прочитавши ці нотатки про нинішній зайво розважальний книжковий ринок (море мелодрам, детективів, еротики й фантастики), скаже, що падіння рівня літератури, а отже й попиту на неї, почалося давно, ринок лише добиває те, що було нежиттєздатним. Як би нам зовсім не озвіріти, переносячи закони джунглів у сферу духовного життя.
…Є дивна властивість прочитаної книжки - будити серед ночі благополучну людини і змушувати її передумувати все життя спочатку, начисто, вважаючи минулі роки тільки чернеткою.