НЕПОВЕРНЕННЯ, АБО МОЯ СКОВОРОДИНСЬКА ЕПОПЕЯ

Час минущий для кожного, а от зв’язок між земним і небесним буттям вічний. Невидимими нитками плететься мереживо єдності людського буття — родин, родів, націй в історії та вічності. Там, де пам’ять і могили предків занедбуються, рвуться невидимі нитки і з пекельної безодні сиплеться на людей, села, міста, країни лихо. Суспільство без духовного стрижня, хоч як його реформуй, не в змозі піднятися, приречене на хронічну боротьбу проти себе самого.

Над цим слід було б замислитися представникам влади, які визначають стратегію державного розвитку. Тим, кому буває шкода бюджетних грошей, виділених на культуру, для упорядкування цвинтарів і могил видатних людей, — хоч ніколи їх не замало для штучно вигаданих свят; тим, хто економить на музеях і виданні пізнавально-виховної літератури — проте щедро дістає з кишені держави кошти на подарунки ветеранам детективів під промовистою назвою «Білет на той світ» або видання коштовних довідників про кращих українців з обов’язковим уміщенням своїх портретів серед князів та гетьманів.

Варто було б владі час від часу дивитися на себе в люстро, це по-перше, а по-друге — хоч інколи перед сном читати Григорія Савича Сковороду. Принаймні «Байки Харківські». Там є притча «Олениця і Кабан» з мораллю: свиня —вона і є свиня, хоч в золотому уборі, хоч у царському оточенні. Можливо, це допомогло б нашим кращим українцям зранку бачити себе і під цим кутом зору.

Взагалі, почитати Сковороду є нагода. Як-не-як, у грудні йому виповнюється двісті вісімдесят років. З нагоди ювілею при Кабміні рік тому було створено оргкомітет. Планів складено не на одну сторінку. А ось як вони втілювалися у життя — мені, зокрема, випало спостерігати на прикладі реконструкції музейного комплексу в Сковородинівці. Хоч це, звичайно, мої суб’єктивні враження, які документальних підтверджень не мають, я б хотіла ними поділитися з громадськістю.

Коли у травні 2001 року Є.П.Кушнарьов (це було у с. Високому, де він знайомився з експозицією і проблемами садиби Г.Хоткевича) озвучив новину про надання статусу національного сковородинському музеєві та його реекспозиції, я не просто зраділа, а наче злетіла на сьоме небо. Адже зроблена у радянські часи за всіма правилами марксистсько-ленінської пропаганди настінна агітація у мене як музейного працівника ще тоді викликала сором, і коли хтось із гостей Харкова виявляв бажання вшанувати пам’ять філософа відвіданням Сковородинівки, я намагалася відвертати увагу людей хоча б від читання вульгарно-соціологічних пояснювальних текстів на стендах.

Натомість створення музею ототожнювалося в моїй свідомості не більше не менше, як із поверненням Сковороди на Батьківщину, оскільки наприкінці XVIII століття він таки втік із тенет, у які потрапила Україна на два наступні.

Я й зараз твердо переконана, що Сковорода — духовний покровитель наших слобідських країв і що його творчість передусім нас, слобожан, мала б скерувати на пошук справжньої своєї сутності і призначення. Оскільки наші негаразди, як на мене, спричиняє не те, що ми щось робимо неправильно, а те, що це «щось» не притаманне нам, тобто не випливає з даної нам Богом природи. Місто, село, країна, як і людина, має керуватися Божим промислом. І розвиток залежить передусім від уміння цей промисел осягнути, інакше втрачається логіка будь-яких зусиль.

Для трибу життя Сковороди, його звичок і потреб найбільше відповідала природа Слобожанщини. Стриманість (у нашій природі немає екзотики, здатної викликати в душі романтичний порив), розмаїття краєвидів, яке не втомлює око, і їх врівноваженість відповідали побожному стану, який був потрібен для духовного і творчого зосередження. Про Паніванівку (нині Сковородинівку) він писав: «Маю моєму чернецтву повне заспокоєння… Земелька його (Паніванівка належала А.Ковалевському. — О.Р.) є нагірна.» В іншому місці він розтлумачив слово «нагірна»: «Є земля земляна, а є земля нагірна, заселена, небесна, Господня, духовна».

Із такими думками, маючи намір підготувати концепцію меморіального музею, взявши двотомник творів філософа, я подалася до Сковородинівки. Мене, правда, ніхто цією концепцією займатися не уповноважував. Єдиним моїм стимулом був внутрішній обов’язок перед філософом і десятирічний музейно-експозиційний досвід, базований на ґрунтовному вивченні тем і пошукові формально-образних відповідників літературно-життєвих сюжетів.

Благодать, розлита в повітрі Сковородинівки, просвітлила очі, і від цього читання творів філософа давало ще більшу насолоду. Я блукала його стежками, занурена у символічний сковородинський світ, уявляючи, як колись тут прогулюватимуться справжні філософи, запрошені на черговий міжнародний семінар. Як пощастить комусь зі школярів чи студентів, котрі проходитимуть експозиційними залами, якщо Сковорода їм відкриється і допоможе відчути свою життєву путь.

Знаючи з текстів, наскільки критично ставився філософ до поверхових думок і фактичних подробиць ( наприклад, вчених, які все життя сушили голову над біографічними деталями земного життя Христа, не замислюючись над сутністю його приходу, він називав не інакше як підлотою християнською), я, щоб не перетворитися на підлоту сковородинську, прагнула побудувати концепцію музею передусім на засадах ідей і образів його філософії. А життєвий шлях філософа мав бути експозиційним втіленням процесу його самопізнання.

Наприкінці листопада 2001 р. концепцію в цілому було схвалено і прийнято на розширеній вченій раді літературного музею з участю представників обласного управління культури. Пізніше на неї надійшли схвальні відгуки архієпископа Ігоря, ректора колегії патріарха Мстислава, доцента кафедри української літератури Харківського національного університету; В.Горського, доктора філософських наук, професора кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія»; М.Сулими, доктора філологічних наук, провідного наукового працівника Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.

Здавалося, жодних перешкод у створенні музею не може виникнути. Адже ідеї філософа про «сродну працю» і «спасительне виховання», що на них будувалася музейна концепція, можливо, як ніколи раніше, актуальні і потрібні для втілення їх у модерний український світ. Так здавалося …

Але у цьому слові, певне, міститься більше жаданого від реальності, ніж її самої. Принаймні друзі відразу ж намагалися застерегти мене від зайвих сподівань щодо можливості співпраці з владою. Оскільки моє світобачення жодною гранню не могло б вписатися в офіційну естетику бюджетних установ і творчих організацій, споріднених з обласним управлінням культури. Ця офіційна естетика обмежена каноном, який не дозволяє культурні явища вважати саме такими. Отже, якщо це, наприклад, Шевченко — засадничою має бути теза про соціальне і національне гноблення зі щорічним покладанням квітів до пам’ятника у березні. Якщо Сковорода — етапи життєвого шляху, мандри і прихильність до вбогих з проведенням ярмарку і виступами самодіяльних колективів у Сковородинівці. Щодо музейної справи — це практика меморіально-історичного підходу, що є механічною і, як правило, вкрай банальною фіксацією біографічних фактів на помпезних стендах. Нічого іншого влада сприймати і підтримувати не може, оскільки вона у нас сама по собі механічна і порожня зсередини.

Тому, звичайно, їй і не болить бачити хату, в якій помер Сковорода, осліпленою: в її вічні отвори вставили євроремонтні рами, як у теремах «нових», забиті покривленими гратами. У кімнатах використано штучний матеріал, «несродний» і далекий від епохи та філософії Сковороди. А якби хтось зі справжніх прихильників філософа чув, який мат, наче густий туман, розстилався над садибою, коли її ремонтували!

Хто знає, можливо, це й чутки, що матеріали для покрівлі даху замовляли за кордоном. Подейкують також, що при таких замовленнях значний відсоток грошей там, за кордоном, на банківських рахунках і залишається. Але перевірити це було б варто, хоча б для того, щоб з’ясувати, чому для повноцінної реекспозиції музею грошей так і не вистачило. Цікаво також, хто відповідав і, мабуть-таки, отримав гроші за цей бездарний архітектурно-реставраційний проект і хто приймав брак, який видно неозброєним оком.

Принаймні коли на початку грудня 2001 року на запрошення обласного управління культури ми з Ігорем Остапенком, завідувачем кафедри дизайну Академії живопису і дизайну, з яким планувалося працювати над експозицією, потрапили до Сковородинівки, його зауваження щодо неякісних ремонтних робіт викликали у керівника будівельників роздратування: «Ви сюди що — критикувати приїхали? Скажіть спасибі за те, що є». До того ж на дискусії не було часу. Бо у клубі поруч із садибою на гостей уже чекали святкові столи. Нагода була поважна — день народження Григорія Савича. Але за якихось п’ять хвилин про нього забули, і він плавно перейшов в урочистості на честь посадової особи з району, яка мала щастя народитися чи не того ж самого дня, що й філософ. Це був перший тиждень різдвяного посту. Столи ломилися від їжі і питва. На сцені під портретом Сковороди йшов концерт, присвячений посадовій особі.

Після цього глобального «міроприємства» настало затишшя. Обласне управління культури, очевидно, поставивши галочку у свої плани, вирішило на кілька місяців зробити собі по Сковороді перерву.

У січні 2002 р. неофіційно, через референта, я передала Є.П.Кушнарьову доповідну записку, в якій писала, що часу для збирання експозиційного матеріалу майже не залишається. Оскільки це дуже копітка і довготривала праця по архівах, бібліотеках, музеях не тільки Харкова, а й інших міст України та Росії, щоб знайти справді науково цінні і зовні виразні експонати, без яких неможливо створити науково обґрунтовану структуру експозиції. На відрядження, муляжі, сканування, на створення проектного макета потрібне фінансування. Проте навіть розмов про угоду ні з Літературним музеєм, ні з Академією живопису і дизайну обласне управління культури не вело. Окрім того, я пробувала аргументувати невідповідність сковородинській моделі світу пропонованих проектів на терені заповідника з ярмарками, мармуровими цитатниками на алеях, фольклорною екзотикою, які виникли в чиїхось не зовсім просвітлених архітектурно-проектних головах.

Не знаю, чи Є.П.Кушнарьов прочитав мою записку, але йому взимку було вже не до Сковороди. Мене ж спостереження за виборами і участь у них, майже переконали, що Сковорода ні в Україну, ні, зокрема, на Слобожанщину поки що не повернеться. Це було б просто нелогічно з його боку: втікати зі світу, отруєного брехнею, ненавистю, підступністю наприкінці ХVIII ст., щоб, можливо, ще у гірший світ на початку ХХІ ст. повернутися.

Аргумент, що Сковороду не знають маси, послужив на травневій нараді в обласному управлінні культури, де зібралися культурні авторитети області, причиною, щоб відмовитися від музею філософських ідей на користь традиційного історико-меморіального музею. «Людям Сковорода цікавий, а не його ідеї», — висловлювався, здається, голова або член сковородинського наукового товариства. «Про його філософію нехай у Сан-Франциско виставки роблять, а нам потрібно показати особливості слобідського побуту, серед яких він писав», — зауважила директорка одного з харківських музеїв. «Я був у музеї Байрона в Лондоні — так там навіть поїсти дають те, що поет вживав», — з пафосом підкреслив шевченківський лауреат. «А я був у музеї Хемінгуея, — підхопив голова харківської СПУ, — і там навіть шкури вбитих ним звірів дають помацати…»

Лише двоє з вершків офіційного культурного бомонду підтримали те, що я пропонувала, підкреслюючи, що саме синтез академічного і образно-сценографічного підходів відповідає модерним принципам побудови музейної експозиції.

Їхній захист призвів до ще більш сумного для мене рішення, ніж якби від моєї концепції зовсім відмовилися. Її вирішили поєднати з іншою, написаною в кращих ідеологічних традиціях СРСР працівником сковородинського музею, переконаним комуністом-ленінцем, відомим розповсюджувачем по електричках більшовицьких видань. Я, зрозуміло, виступила з категоричним запереченням щодо використання своєї концепції в таких експериментах.

Після цієї наради, яка позбавила мене останньої надії на створення гідного пам’яті філософа музею на Слобожанщині, я ще попрацювала червень з майстер-класом Ігоря Остапенка (це група студентів, яких маестро вчить від першого до останнього курсу), оскільки вони, щоб не мучило сумління, все ж таки вирішили створити макет музею в об’ємі. Його, звичайно, комісія відхилила, оскільки він не відповідав, за словами її членів, архітектурному рішенню та закупленим будматеріалам. Крім нашого, було ще два проекти, які втілювали протиприродний симбіоз висмикнутих з моєї концепції і буквально сприйнятих образів, втиснених у квадратно-гніздову схему мого опонента. Це вже було порушенням авторських прав, про що я вказала у відкритому листі на ім’я голови облдержадміністрації, зазначаючи: все, що коїться навколо Сковородинівки, нічого спільного з увічненням світлого імені філософа не має.

Ні, я, звичайно, розумію, що 280-ту річницю буде відзначено. На це культурні та освітні установи отримали відповідні вказівки. Нехай тільки спробують не відзначити!

Так! Розрізатимуться стрічки, і проводитимуться урочисті зібрання І, що найголовніше, — буде святковий бенкет, на якому одні чиновники хвалитимуть інших за роботу, проведену на високому ідеологічному рівні…

Щоб це передбачити, треба було просто уважніше читати свого улюбленого Григорія Савича Сковороду!