НЕОПОЗИТИВІСТИ Й АЛХІМІКИ

Даремно ми покладали такі великі надії на початок виставкового сезону, його відкриття не позначено, на жаль, жодними надзвичайними інцидентами. Буденність тече своїм звичаєм, уже опадає листя, і маленькі радощі планового спілкування з прекрасним, як от: вино, бутерброди з ікрою, приємні зустрічі, червона сукня господині салону, свічка і скрипковий супровід (фантазії можуть бути найрізноманітнішими, хто на що здатен) — ваблять публіку на вернісажі, створюючи святковий та світський «мистецький клімат». Клімат важливий і, мабуть, заслуговує пильнішої уваги, — без неї знайомі мистецькі ласощі здаються пріснуватими. Як шкода все-таки, що світські подробиці — не наше завдання...

Наше — куди нудніше, воно полягає в тому, аби розшифрувати формулу-одкровення «...E=mc...живопис», опущену з висот на підлогу галереї «Ательє Карась» у момент облаштування експозиції Василя Бажая, Ейнштейна від живопису. Процитуємо її скромну авторську інтерпретацію: «На основі відкриття взаємозв’язку маси й енергії Ейнштейн створює свою теорію відносності. Кожне тіло має власну енергію, яка коливається, залежно від впливу на нього різних сил. Живопис — не виняток із цього правила. Енергія структури живопису дорівнює відношенню її маси (кількості переробленої художником творчої сутності) до швидкості (яка вказує на характер її впливу на навколишню дійсність)».

Довелося вдатися до цитування класиків, позаяк Бажай виставляв не так живопис, як це «своє» відкриття, що спирається на авторитет видатного колеги — порожня стіна, обклеєна анотуючими текстами, мала вигляд концептуальний і старомодний. Така концептуальність — не від світу цього, її тон був би доречніший у добу великих природничих відкриттів... Що вдієш — у провінціалів свої дивацтва. А стосовно власне живопису, то відкриття «енергетичної відносності» на його якості аж ніяк не відбилося. Хоч як щедро вкладав у неї художник свою творчу сутність, енергетика полотен нікого не збивала з ніг, ні тобі підвищеної радіації, електромагнітних бур чи хоча б бурхливого захоплення, — картини як картини, буває живопис і сугестивніший, і розрахований на більш витончений смак. Фрагменти розчленованих тіл, які Бажай, у нездоланному бажанні розворушити в байдужій, ожирілій душі глядача сильні емоції, дуже натурально «зшивав» на живу нитку просто по полотну, причому шви, схожі на кістки, були ще відразливіші, ніж саме «м’ясо». Не думаю, що поставленої мети — «навантажити» глядача дешевим епатажем спогадів Джека-патрача — вдасться досягнути. Каменем на серце м’ясний ряд Бажая не лягає. Ковзнувши поглядом по «прилавку», подолавши не скаламучений ніякими складними «естетичними» емоціями приплив відрази, глядач іде геть. Чому? Можливо, продукт був не вельми свіжий, а можливо, і живопис поганий. Я схиляюся до останнього. Цей сумнівний експеримент уже вкотре довів: закони фізики ніяк не співвідносяться з мистецтвом, яке ігнорує прямолінійність формул причинно-наслідкових зв’язків, воно цілком належить сфері метафізичного.

Отак — навіть у наші місця, що лежать на бозна-якій периферії світового художнього процесу, долинає відлуння нового буму, який штучно реанімує живопис, колись штучно ж убитий. Відкрита 20 вересня в «Персоні» виставка Анатолія Криволапа стала подією з цієї серії. І якщо Бажай — неопозитивіст, то Криволап, за словами куратора Олесі Авраменко, — алхімік. Анатолій Криволап справді вільно переплавляє вміст психіки в субстанцію кольору. Він обдарований колірною інтуїцією, яка перестала опиратися спокусі пошуку неординарних, не заяложених тривалим ужитком живописних форм.

Навіть не зараховуючи себе до любителів салонного постмодернізму (глибокий реверанс удатного в комерційному плані салону в бік майже або зовсім непродажного сучасного мистецтва, відтак — салон залишається салоном, але з «облагородженим» іміджем), можна віддати належне «райському» проектові Влади Ралко («Ра», 15.09—06.10). Влада відшукала свій «Рай» у просторі народжуваних на самоті «голлівудських» фантазій, у переливчастості глянсової насиченої-перенасиченої рожевості тіл. Ідея популярна й загальнодоступна — ніяка реальність не є достовірною, крім внутрішньої, психічної, проте в цьому її розвитку щось є... Хисткість, яка ставить під сумнів навіть достовірне. Чим відрізняються від тих, які щоденно мерехтять на екрані, мальовничі версії любовних сцен крупним планом, що автоматично ставлять глядача в позицію вуайєриста, кому приємне, а кому — ні? Тим, що оголеність акторів не оголює сенсу подій. Вони грають у «масках», як у давньогрецькому театрі, стандартний вищир однаково може прочитуватися і як гримаса страху, і як вираз насолоди, не розкриваючи душевного стану акторів хоча б мінімально. Таким чином, глядач, допущений у внутрішній простір автора, змушений підігравати йому в ролі не тільки пасивного спостерігача, а й співучасника фантазування, що завершує розпочату love story.

Поширену думку, що професійному художникові ніколи не стати «наївним», легко спростувати. Лев Скоп, реставратор, іконописець, мистецтвознавець, який живе і працює в Дрогобичі, бентежить відвідувачів галереї «Тадзіо» своєю наївністю, яка доходить до рівня святої простоти (15.09—5.10). Ап- ріорі можна вважати такий погляд на світ «підробкою», дивацтвом оригіналу. Бо істинно примітивний «магічний» погляд насправді примітивним не був. Він рятував світ від постійної загрози хаосу, заклинав, фіксував його в стані стабільності... А коли так — бути йому актуальним завжди, сьогодні мистецтво робить ту саму безнадійну справу — шукає, зупиняє, привласнює вислизаючу реальність. Попри те, що знайти, зупинити, а тим паче привласнити її неможливо. Найбільш визначальне в «первісному», далеко не ідилічному баченні Льва Скопа — тривога, надрив. З потоку примарних бачень шабашу (відьми пролітають частенько) виловлено найреальніше — птахоголові люди, олюднені птахи, «світові» дерева, сонце й місяць. Усе це «заклинається», віднаходить буття в похмурих картинках, написаних темперою на грубо розпиляних обрубках дерева.

«Життєрадісна» інтонація, навіяна враженнями від останньої виставки, у яку непомітно скочується моя розповідь, підказує: час прощатися з мистецтвом. Але тільки до наступного місяця, певна річ.