НЕМОЖЛИВІСТЬ ДІАЛОГУ

Центр театрального мистецтва «Дах» уже кілька років є експериментальною театральною лабораторією, де зі змінним успіхом вирощують авангардні постановки. Нинішня прем’єра «Достоєвський — Честертон. Парадокси злочину, або Самотні вершники Апокаліпсису» (режисер-постановник Владислав Троїцький) за п’єсою московського драматурга Клима (Володимира Клименка)— ще один лабораторний експеримент з усіма його достоїнствами й вадами. Лабораторність спектаклю визначив передусім вибір п’єси, яку, власне кажучи, і п’єсою важко назвати.

Опус Клима — розтягнута, хоч і не бездарна, суміш із творів Достоєвського й Честертона, практично позбавлена дії, зате багата на персонажі класичних текстів, усілякі там Сонечки Мармеладови та Свидригайлови. Климівське аранжування «глушить» численні уривки зі «Злочину та покарання», що видаються трохи дивними на тлі постмодерних текстуальних ігор московського драматурга.

Дахівська постановка загалом цікава, принаймні в її «достоєвській» частині, але надмірно розтягнута й надміру монологічна, тримається в основному на двох акторах — Олександрі Прищепі та Анатолії Черкові. До речі, і Прищепа, і Черков виконують ролі Свидригайлова й Мармеладова і навіть виголошують ті самі монологи, начебто режисер має намір відкрити портретну галерею персонажів Достоєвського, зображених у гротескній, а іноді й відверто кічевій манері.

Так, Родіон Романович Раскольніков (Віктор Охонько) у дахівському спектаклі взутий у блискучі червоні чоботи, яким позаздрив би відомий Поліграф Поліграфович Шаріков, і в жахливу червону сорочку. Важко уявити, щоб бідний персонаж Достоєвського зважився на такий несмак. Але в авангардних спектаклях з героями класичних текстів ще й не таке виробляють. Справді, навіщо з ними церемонитися! Адже сам Достоєвський казав, що широка російська людина, отже, і в блискучі чоботи, на кшталт шаріковських черевиків, узутися може.

У дахівській постановці діалоги персонажів доведені до логічного абсурду — мабуть, аби показати потенційну неможливість діалогу. Людина самотня безмежно, вона — «самотній вершник Апокаліпсису», а отже, і поговорити ні з ким як слід не може. А якщо й розмовляє, все одно не чує співрозмовника. Аби підкреслити цю катастрофічну самотність і неможливість діалогу, Клим нацькував героїв Достоєвського на героїв Честертона, і вийшло натуральне безглуздя.

Справді, про що персонажам розмовляти, якщо вони з різних текстів?! А оскільки герої лише вдають, що розмовляють, спектакль здається млявим і розтягнутим. Окремі місця, на кшталт монологу про самотніх вершників Апокаліпсису чи гротескно-стьобових похорон Мармеладова, жваві і яскраві, але ефектні шматки не склеєні між собою, бо дії у п’єсі просто немає. Ну, зустрілися, ну, поговорили, але, позаяк одне одного не почули, ані конфлікту, ані взаєморозуміння не вийшло. Кожен ув’язнений у клітці самого себе і з клітки цієї виходити не збирається.

Вигук «Що? Сенс?!» цілком можна було назвати лейтмотивом спектаклю, присвяченого аналізу нісенітності як феномена. Актори висловлювалися виключно парадоксами, перевертали фрази догори ногами, жонглювали абсурдністю розмов і ситуацій. Проте це жонглювання абсурдом лише посилювало несценічність п’єси, де не було ні зав’язки, ні кульмінації, ні розв’язки. До того ж випадкові персонажі цілком недоречно втручалися в перебіг дії й уповільнювали плин подій, які й без того рухалися ледь-ледь. Іноді спектакль скидався на прохідний двір, куди може забрести кожен випадковий перехожий, а заодно й промову штовхнути самому собі чи стінам. І забрідали різноманітні юні леді з випадковими репліками, після чого п’єсу начебто починали грати наново. Проте дійство тримала на собі талановита гра кількох акторів (передусім Черкова та Прищепи) й окремі неординарні ходи режисера, на кшталт веселуна-небіжчика, тобто роздушеного екіпажем Мармеладова.

На жаль, ми вже починаємо звикати до того, що авангардні й експериментальні постановки ставлять за розтягнутими та малосценічними п’єсами. Чому б не ставити Достоєвського й Честертона, не вдаючись до послуг Клима? Навіщо за всяку ціну осучаснювати тексти, які ніякого осучаснення не потребують? Сучасність тексту визначається його якістю, а в цьому сенсі в класиків усе в порядку.