«Немовби я і є — і мов мене немає…» Нотатки про літературну критику

В інтерв’ю Катерини Паньо з керівником проекту «Книжка року» Костянтином Родиком («Дзеркало тижня» від 15 березня 2008 р.) зачеплене — серед інших — болюче питання про те, чи є в Україні літературна критика і наскільки повнокровно вона функціонує. Власне, в тому, що критика існує як факт культурного життя, засумнівалася кореспондент. Що ж до К.Родика, то він із цією сумною констатацією не погодився, висловивши при цьому чимало слушних думок стосовно стану справ у царині «рухомої естетики».

Отож — пацієнт радше живий, аніж мертвий?

Щоб з’ясувати істину, слід передусім кинути погляд на періодичні видання. Спочатку — на ті, яким сам Бог велів опікуватися осмисленням літературного процесу («сучукрліту», як люблять висловлюватися наші іроністи, забуваючи, що жарт добрий тільки у першому вжитку, а далі від нього починає нудити). Таких видань в Україні небагато: газети «Літературна Україна», «Друг читача», часописи «Слово і час», «Критика». Є ще «товсті» літературні журнали, які, втім, виходять мізерними тиражами (столичні «Вітчизна», «Дніпро», «Ки­їв», «Київська Русь», криворізький «Кур’єр Кривбасу», харківський «Березіль», львівський «Дзвін»).

«Немовби я і є, і мов мене немає…», — такий висновок, пригадавши рядок В.Сосюри, можна зробити після знайомства з названими виданнями. Як системного, повноцінного явища літературної критики в нас не існує. Про це свідчить уже те, що в «сонному» стані перебувають цілі жанри. Не пригадаю, коли востаннє доводилося читати літературний огляд. У «старі» часи виходив збірник «Літературна панорама», автори якого з різних боків аналізували літературний рік, і, гортаючи його, можна було скласти достатньо повне уявлення про те, що відбувається з новелістикою, яким був торішній ужинок романістів, що нового з’явилося у перекладі українською мовою…

Так тривало ледве не двадцять років. На початку 1990-х ситуація змінилися. Стало не до літературно-критичних щорічників. І хоч більшість періодичних видань, які я назвав вище, в обставинах гострої, часом навіть жорстокої, скрути зуміла вистояти, все ж критика з їхніх сторінок майже зникла, звузивши свій спектр переважно до жанру «при­ятельської» рецензії. Активні критики перейшли в академічне літературознавство. Далеко не останню роль відіграло те, що їх робота перестала оплачуватися. Дивний і печальний це феномен — безгонорарні видання! Щоб написати рецензію на книжку обсягом 300 сторінок, треба витратити не менш як тиждень життя (це коли ти нічим іншим у цей час не заклопотаний). Тож якими в такому разі мають бути мотиви до цілком безкоштовної роботи? Щось може написатися й на ентузіазмі, проте, зрештою, від власного ентузіазму також можна втомитися.

Критика — ледь жевріє. І це особливо помітно на тлі дуже серйозних здобутків українського літературознавства останнього 20-ліття. Візьміть бодай наукову інтерпретацію нашої класики: з’явилися цікаві дослідження творчості Т.Шевченка (І.Дзюба, Г.Грабович, В.Пахаренко), П.Ку­ліша (Є.Нахлік), І.Франка (Т.Гундорова, В.Корнійчук, Я.Грицак, М.Ткачук), Лесі Українки (В.Агєєва, Н.Зборовська, О.Забужко), О.Кобилянської (Т.Гундорова).
А ось із осмисленням сучасної української літератури — набагато складніше.

Літературно-критичні автор­ські книжки можна полічити на пальцях. Що ж до періодики… У журналі «Слово і час» переважає «дисертаційний» ухил. У часописі «Критика» після того, як звідти пішов М.Рябчук, власне літературної критики відчутно поменшало, до того ж — цьому виданню заважає корпоративний герметизм, «кастовість». «Літератур­ній Україні» бракує авторів. «Товсті» журнали зазвичай видають «на-гора» щось спорадично-випадкове. Певне пожвавлення вносить молодь, яка тягнеться до нових видань, проте в неї, як на мене, забагато «стьобу», ковзання по поверхні. Вона, молодь, швидко зациклюється на писаннях ровесників і замикається в рамки якоїсь із «тусівок»...

До системності у висвітленості літературного процесу прагнув «Книжник-ревю», на сторінках якого можна було знайти чимало інформації про новинки, результати їх (новинок) експертного рейтингування. Інша річ, що з інформуванням виходило краще, ніж із критичною інтерпретацією сучасної літератури.

Отож річ не тільки в безгонорарності. Змінилися самі функції літератури. Вона «розвантажилися» від невластивих їй позаестетичних ролей, звільнилася від цензурних лещат, — і опинилася віч-на-віч із тим, що слід було б назвати слово «ринок», якби він, цей книжковий ринок, у нас був.

Отут я і підійшов до головного. Для того щоб з’явилася повноцінна літературна критика, потрібен нормальний книжковий ринок. Бо що ми маємо нині? Химеру, а не ринок.

Візьму для прикладу найбільш успішний сегмент цієї «химери» — дитячу літературу. За даними Книжкової палати, загальний річний тираж книжок для дітей рекордним був ще в далекому 1990 році — 58,8 млн. примірників. А далі почалося те, про що всі добре знають. Критич­ними виявилися 1991-1999 роки (нижня точка — 1994-й). В остан­ні ж роки намітилася тенденція до різкого збільшення кількості дитячих книжок за назвами і до незначного зростання їх сукупно­го тиражу. Ось показники, що сто­суються україномовних видань:

2006 рік: 598 назв, 2 720 000 примірників;

2007 рік: 837 назв, 3 282 000 примірників.

Як бачимо, всі ці показники дуже далекі від рекорду 1990 року.

Російськомовна дитяча література в Україні видається в меншій кількості, проте темпи зростання її вищі, ніж у випадку з виданнями українською мовою:

2006 р.: 177 назв, 770 000 примірників;

2007 р.: 327 назв, 1 725 300 примірників.

Втішатися, отож, особливо нічим: маючи таку незначну кількість книжок, можна говорити хіба що про «базарчик», а не про ринок. До того ж багато які з цих книжок виходять не за рахунок прибутків самих видавництв, а за «випрохані» кошти, — тож про яку тут можна говорити конкуренцію? Конкуренція якщо й є, то стосується вона отримання («вибивання»!) коштів, а не змагання комерційних ідей та продукції. А до всього додається страшна проблема реалізації, яка за умов не-існування книготорговельної мережі стає фатумом, що дуже серйозно гальмує розвиток книжкового ринку.

Про причини такого стану речей уже багато сказано, і я не додам нічого нового. Всі знають все: держава не зуміла (чи не хотіла) сформувати політику, яка сприяла б книговиданню. Все, що було досі, — не більше, ніж паліативи, або ж імітація. Недавнє звернення президента України до уряду з проханням відшукати 100 млн. гривень для потреб видавництв, які випускають україномовну книжкову продукцію, також не викликає оптимізму. Бо йдеться про вливання коштів у діру. На практиці це означатиме новий виток конкурентної боротьби за гроші — і не більше. Адже порятувати ситуацію можуть не разові вливання, а вироблені державою правила, які б стимулювали розвиток ринку і давали нове дихання українській книжці, що виходить на конкурентне поле.

Тільки розвинений книжковий ринок може зробити запит щодо літературної критики. І тоді редакції великих впливових газет самі почнуть шукати критиків, котрі вели б відповідні колонки, рубрики, сторінки. Їх авторитетні судження мали б впливати на смаки, на загальні уявлення про добре і погане, зрештою — на «розкручування» імені чи твору.

Втім, газети вже й тепер могли б у цьому напрямі робити більше, ніж досі.

Вже тепер вони самі могли б стати важливим чинником формування того ж таки книжкового ринку, оскільки йдеться про процес, що передбачає взаємодію складових. Для цього потрібні лише бажання і розумні, фахові автори.

Є ще одна можливість вплинути на стан справ. Я маю на увазі інтернет-видання. Можу — як головний редактор — послатися на перший досвід сайту «ЛітАкцент», більшість рубрик якого орієнтовані на «світ сучасної літератури», переважно — української (хоча, за задумом, не тільки української). Ніша ця, із зрозумілих причин, молодіжна. Наші матеріали читає студентство, в студентському колі нерідко є й автори, — але своє завдання ми бачимо в тому, щоб межа між літературними поколіннями перестала нагадувати китайську стіну. Через те поряд із рецензіями дебютантів вміщуються матеріали таких досвідчених авторів, як Тетяна Мейзерська, Кость Москалець, Володимир Моренець, Дмитро Наливайко, Ярослав Поліщук, Ростислав Семків, Марк Соколянський… За чотири місяці в поле критичного осмислення потрапило близько сотні книжок — факт сам по собі відрадний. І є ще не менше десятка інтерв’ю з письменниками, є дискусійні статті. За підсумками року побачать світ два дайджест-збірники…

І все ж, і все ж: поки що дуже непросто замовити статтю портретного, оглядового чи проблемного характеру. Дуже нелегко залучити до інтернет-видання тих, хто звик вважати себе «книжниками» і продовжує писати для друкованих (хай і безгонорарних!) видань. Психологічно їм важко перелаштувати свою «оптику». Непросто вийти за рамки української літератури. Молодим авторам не дуже хочеться перевести погляд за межі того, що видають їх ровесники. Для них Дмитро Павличко, Борис Олійник, Юрій Мушкетик чи Роман Іваничук — то далека літературна епоха…

Але можливість, повторюю, існує, і, очевидно, сайти з літературно-критичним наповненням мають непогану перспективу. Тим паче що одне зі згаданих вище «проклятих питань» — реалізація — для них не є актуальним. Розширення аудиторії — так, але то вже справа якості сайта і його «розкрутки».

Підсумовуючи ж, хотілося б ще раз наголосити: потрібен нормальний книжковий ринок. Із конкуренцією видавництв та їхньої продукції, із мережею книгарень, із належною увагою засобів масової інформації до того, чим живе національна література. Саме в тому контексті й можлива повноцінна літературна критика.