НЕБО В ДІЄЗАХ

Десь років за двадцять уся ця, ще нині молода, шпана гордо промовлятиме: «Усі ми вийшли з Іздрикового «Четверга». Це я про сьогоднішніх гарних двадцяти-, тридцятирічних кажу. Не знаю, чи має Іздрик шинель. Мабуть, не має. Навіщо йому шинель, якщо в нього є «Четвер»? Точніше, він сам і є «Четвергом». Людиножурнал (чи журналолюдина?), Іздрик уже відкрив принаймні три прозові одиниці молодого покоління, які вже визначають обличчя актуальної української літератури. Це Любко Дереш, Ірена Карпа та Світлана Поваляєва. Якраз роман «Замість крові» Світлани Поваляєвої, що недавно з’явився друком у бібліотеці журналу «Четвер» (вид-во «Кальварія»), особисто для мене став певною віхою якісного стрибка, висловлюючись патетично, «четвергового» ґрона прозаїків.

Так не пишуть, так не розмовляють, так не кохають і не живуть… Саме такі враження залишив у мене роман «Замість крові». І все-таки, попри всі «не», текст живе своїм життям. Точніше, читач, тобто я, живе цим текстом. Здавалося б, ну, написали ще один молодіжний субкультурний роман (цього разу з життя київських хіпі-наркоманів), ще один культовий «Культ» із претензією на літературу. Найбільший секрет цього твору — разюча невідповідність авторського стилю і, умовно кажучи, предмету оповіді. Одне слово, формалістичне очуднення досягається шляхом зіткнення та взаємодії речей несумісних. А стиль у Поваляєвої і справді незвичайний. Поетичне кіно та й годі. «Осінь накрила малих комах. Хробак повзе крізь яблуко у ритмі блюзу. З неба сипляться повні Місяці, крізь віконце сипле сніг, ялини шкрябають гори, сліпнуть птахи в хуртовині». І такого коцюбинсько-кавабатівського «дзену», такого «неба в дієзах» — на півкниги.

І не лише ця неадекватність вражає. Замість бруду, сукровиці і сперми — відчуття ніжної чистоти, замість декларативної скандальності та цинізму — глибока рефлексійність і тонкий психологізм, замість кондової хіпівської безнадії — щемка пристрасть, замість оповідача-жінки — оповідач-чоловік… У Поваляєвої дуже багато різних «замість». І це добре. Авторка майстерно ламає читацькі очікування, розставляє солодкі й несподівані стилістичні пастки, змішуючи реальне з ірреальним, світле з темним, марихуану з ефедрином, Леонарда Коена з Юрком Позаяком.

А ще — місто, конкретно-абстрактний Київ, відчутний на дотик. Київ, у якому живуть щасливі молоді аутсайдери, слухаючи музику (книга сплетена з музичних цитат, які свідчать самі за себе), кохаючись і, ніде правди діти, вживаючи наркотики. Поваляєва створює своє місто, по-прустівському пригадуючи смак ранньої молодості. Українська література отримує нове переживання Києва, новий київський текстоміф. Не Булґаковим же ж єдиним і не Підмогильним… Кожен із них любив або не любив Київ по-своєму. Поваляєва ж — просто «звідси». Вона не може любити чи не любити це місто. Вона його творить із себе, не дистанціюючись від цього «переораного Міста». Київ Поваляєвої — прекрасний якоюсь брутально-ніжною красою. І взагалі, «Замість крови» — це якби раптом Ірвіна Велша засмажити на Сергії Параджанові, додати дещицю Сей Сьонаґон, повільно перемішуючи Іздриковим «Воццеком».

Але я не про літературні впливи. Хоч їх у тексті насправді аж ніяк не менше у вигляді прямих і прихованих цитат, ніж музичних. Однак акцентувати на них не хочеться. Хочеться просто отримувати задоволення від цієї смачної, пряної книги, написаної уважною і ніжною людиною з плоті і крові. Хоч нібито в назві і сказано, що замість крові в принципі має бути щось інше. Що саме? Кожен з’ясує для себе сам. Особисто для мене замість крові — Любов… Бо що в людини замість крові, як не Любов? Ота, з великої літери Любов, з якою завжди по-дешевому римувалася «кров», якою любиш свою молодість, своїх друзів-спільників, своє місто у період першої вікової кризи. З одного боку, це нібито порахунки з минулим, а з другого — ніжна подяка розшарпаним і напівголодним дев’яностим, цьому гігантському зависанню, у якому багатьом нам довелося формуватися. Ця книга — свічка за молодістю, свічка «на платівці, що крутиться безгучно…»