НЕ ЙДІТЬ, ДІВЧАТКА, У «ХВЕМІНІСТКИ»!

Бо вас деякі «мужчини», що й досі сповідують сексизм у всіх його проявах, одразу ж обплюють, а то й почнуть блювати на презентаціях «ґендерних студій». Вам це треба? Отож сидіть собі, як мишки під мітлою, у стерильних кухоньках, варіть чоловікам борщі, вишивайте хрестиком (можна гладдю, це вже залежить від здібностей) серветки на Великдень або Різдво і не потикайтеся до політики.

Принаймні не оголошуйте своїх симпатій до «хвемін», які в цій політиці щось можуть. Тим більше, борони вас Боже від спроб ґендерних студій, що останнім часом роблять несміливу (і саме тому агресивну!) спробу внести свіжий струмінь у дослідження рідного письменства. Про те, що фемінізм — лише один із методів літературної критики, більшість «мужчин» не мають зеленого поняття. Відтак трактують фемінізм як намагання жінки піти проти природи і повстати проти чоловіцтва, прагнучи утвердити на українських землях якусь подобу матріархату. Це ще одна засторога для дівчаток-студенток, котрі вирішили зробити собі ім’я в науці за рахунок фемінізму. А, власне, навіщо такий розлогий вступ до книжки Леоніда Кононовича «Феміністка»? Хто має очі, той побачить, хто має вуха, той почує. Спробуємо описати те, що почули наші вуха й побачили наші очі.

Назагал я люблю Леоніда Кононовича. У сенсі літературному: мені надзвичайно імпонує його цикл пародійних детективів з наскрізним героєм — аґентом для особливих доручень Оскаром з аґенції «Тартар». У сучасній українській літературі Кононовичеві в жанрі «екшн» важко знайти конкурентів. Здавалося б, «Феміністка» — продовження серії про пригоди детектива Оскара. Але то лише здається. З попередніми романами циклу «Феміністку» пов’язує лише наявність головних героїв — детектива для особливих доручень Оскара та його придуркуватого напарника Барабаша. Втім, діють тут (епізодично, щоправда) й секретарка «Тартара» Цуцичок, і полковник Урилов, і шеф аґенції Мурат. У всьому іншому «Феміністка», починаючи від автоепіграфу («Феміністка — це жінка, яка ненавидить чоловіків. Мов голодні вовчиці, збираються феміністки у зграї, щоб творити свої чорні справи...») до глибокодумного умовиводу про те, що фемінізм веде до ґендерних студій, ці студії — до лесбійства, лесбійство, відповідно, — до наркоманії, жодної критики не витримує. Можна було б не зважати на подібні розмисли євнуха про плотське кохання, якби «Феміністка» була пародійним твором. Але, як видається, автор переслідує мету майже глобальну: застерегти світ від навали чуми на ім’я «фемінізм».

Починається цей роман із класичної інтриги: на офіс фонду «Україночка» здійснено напад, і його провідниця пані Леся наймає детектива Оскара, аби той влаштував засідку й довідався, хто і що саме хоче викрасти з її сейфу. Наш славний детектив у момент появи грабіжника не може з ним упоратися, а згодом на обрії з’являється така собі шантажована невідомою особою героїня, яку Оскар вербує, давши псевдо «Мацюцька» (бідна Олена Мацюцька з «плюсів»!). Після провальної засідки Оскара жорстоко б’ють якісь дівки, котрі явно перевершують усі його каратистські вміння. До слова, Кононович володіє всіма прийомами карате, і коли вже дівки побили героя, авторові віриш. Але річ не в тім. А в тім (закарбуйте собі, дівчата-феміністки!), що для «мужчин» найліпшими подругами та джерелами інформації є не порядні дівчатка «Мацюцькі», які ховають гранати в колготках, а колишні й сучасні повії. Саме колишня повія на прізвисько Мандела втаємничує Оскара в секрети фемінізму, розповідаючи колишньому клієнтові про всі особливості «україночок» (бачте, пані Леся — голова однойменного фонду — її постійна клієнтка). Після цієї лекції з основ фемінізму Мандела робить йому такий масаж, що дівчаткам з борделів Таїланду не снилося (хоч Мандела проходила «курс молодого бійця» у Швеції, куди була вийшла заміж).

Цей процес у «Феміністці» описано так докладно, що від нього аж верне. У хорошому сенсі слова. Бо Кононович чи не єдиний український письменник, котрий, пишучи про секс, спромагається на адекватні слова. Себто описує «процес» не як спів хор-ланки чи голу фізіологію з уживанням кореспондуючих прутнів та інших назв чоловічих або жіночих геніталій, а як чоловік, який прагне принести задоволення жінці. Втім, це стосується лише його героя, що, зрештою, дістається до найпотаємніших глибин «аґента Мацюцької». Всі інші жінки, проти яких аґентеса «Мацюцька» і працює, становлять загрозу не лише для українства, а й для людства в цілому. Однак, як з’ясовується в кінці операції, директорка фонду «Україночка» з ненависті до чоловіків має підстави організувати банду озвірілих дівок: коли вона була заміжньою за африканцем, її використовували всі чоловіки роду. «Білі колготки» (загін снайперок) на чолі з Вірою Агафоновою теж є зграєю збоченок.

Отож, дівчатка, не подавайтеся у «хвеміністки», якщо вас не мали по 250 разів на добу, як нещасну Лесю. І не ставайте снайперками з «Білих колготок». Ліпше вже на панель!