На початку позаминулого століття опирі їздили в таксі

На моєму примірнику роману «Мертва кров» Михайлини Омели Світлана Короненко написала: «Не бійся!» Доречніше було би написати — «Не смійся». Бо ґотичний роман «Мертва кров» направду дуже смішний, хоча всіляких страхіть і чортівні напхано туди достобіса. Щодо жанрових ознак, то «Мертва кров» цілком їм відповідає. Адже написано його в традиціях готичного роману європейських літератур. Тут вам і похмурі підземелля, і майже середньовічні замки в центрі столиці Російської імперії, і трупи на кожній сторінці, і загадкові вбивства… Але головне — життя Єлизавети, жінки, яка завагітніла від опиря й після спроби самогубства сама стала опирицею. Пригоди її мали би вселяти жах, проте, як уже було сказано, викликають чомусь гомеричний регіт. Чому? Та тому, що на початку ХХ століття, а саме в 1900-х роках, у Москві чи в Петербурзі публіка їздила переважно в кінних екіпажах, а телефони були штукою рідкісною. Не кожен міг собі дозволити телефонний апарат, та ще й із паралеллю. Тим часом персонажі «Мертвої крові» всі поспіль призначають побачення телефоном, а пересуваються вулицями виключно у таксі.

Ще більше розчулює оперативність судово-медичних експертиз після кожної загадкової смерті. Тут тобі й дактилоскопія, й визначення групи крові, і навіть… аналіз слини (!). Якщо не помиляюся, всі ці досягнення криміналістики стали загальнодоступними десь набагато пізніше. Єдина втіха — добре, що авторка не дала мобільників у руки героїв! Бо мали б узагалі комедію абсурду.

Наскільки собі пригадую, Світлана Короненко хвалилася, що в романі «Мертва кров» зірвала флер геніальності та богообраності з російських поетів Срібного віку. А опирі, мовляв, це і є розвінчання російських геніїв. Видається, що надзавдання роману все-таки не виконане: опирі сприймаються цілковито окремо від літературної, кажучи «по-модньому», тусовки. Себто описами популярного в ті часи в богемному середовищі гомосексуалізму когось здивувати важко. Так само не може претендувати на сенсацію те, що багато російських літераторів входили до «історії літератури» через ліжко впливової дами, чий чоловік тримав власне видавництво. Як слушно зауважив колись потенційний видавець роману, якби шановна авторка вивела серед головних персонажів свого тексту червонощокого українця, з якого кляті москалі п’ють кров, — спроба розвінчання шовіністичних російських поетів, можливо, і вдалася б. А в результаті маємо просто цікавий роман, без жодної політичної заангажованості. І, на моє глибоке переконання, це набагато краще, ніж будь-які політичні памфлети. Принаймні стежити за пригодами опирів — заняття надзвичайно захопливе.

Слід віддати належне авторці: вона, вочевидь, дуже старанно опрацьовувала літературу про звички й особливості поведінки опирів, багато що знає про правильні й неправильні пентаграми, магічні дзеркала та способи боротьби з опирями. Тож достеменність такої інформації сумнівів не викликає. І це примушує ставитися до містифікації Світлани Короненко з повагою. А про те, що «Мертва кров» — містифікація, свідчить передмова. Можливо, вона трохи наївна (ну, хто повірить у знайдену десь у підвалі стару скриню з моторошним рукописом!) Але, попри цю наївну спробу ввести читача в оману, маємо добротний ґотичний роман. З чим і привітаємо і автора, і читачів.