Не останній акорд, бібліотечна справа та хор хлопчиків...

Скільки було суперечок, галасу, хвилювань, коли український парламент вирішував, повертати чи не повертати Німеччині т.зв. архів Баха, що потрапив у Київ у роки Великої Вітчизняної війни! Віддали.

У нас стало тихо. Зате здійнявся галас на батьківщині великих німецьких музикантів. Але це був шум тріумфування.

Спочатку в берлінській філармонії зібралися фахівці-музикознавці, музиканти, преса, аби обговорити, як використовувати повернуті раритети та привітати онука того знаменитого директора Академії співу (Sing Academie zu Berlin) Цельтера, котрий першим склав каталог цих творів. Саме й лише завдяки йому змогли уявити, що входило в утрачений під час Другої світової архів Баха, і шукати знамениту колекцію на чолі з ентузіастом, директором Лейпцизького музею Баха, професором Гарвардського університету Крістофером Вольфом.

Другий сплеск радості в німців із приводу повернутого багатства вилився в акт офіційного торжества в Берліні, де виступали міністр закордонних справ Й.Фішер, міністр культури ФРН Ю.Ніда-Рюмелін і Надзвичайний і Повноважний Посол України у ФРН А.Пономаренко. Запросили з України співробітників МЗС і ЦДАМЛІ (які разом із консерваторцями зберегли німецькі раритети в чудовому стані). Зарубіжні спеціалісти недарма писали, що перед ними «потрібно зняти капелюха» — архів у нас у важких повоєнних умовах міг би просто загинути. Але орден за врятовані реліквії отримав від ФРН німець Крістофер Вольф. А либонь нагороди від ФРН і від своєї країни заслужили передусім наші скромні музейники, професіонали високої проби, котрі десятиліттями опікувалися чужими раритетами, розуміючи їхню цінність для культури всіх народів.

Відомо, як багато пану Вольфу допомагали в непростій проблемі реституції керівники Держкомархіву України. І тому неприємно вразили публічні скарги К.Вольфа на те, що йому в нас перешкоджали. Це було так несправедливо, що відразу зі спростуваннями виступив також німець і також учасник процесів реституції не лише в Україні (а й у Росії, Білорусі etc.), співробітник берлінської міської бібліотеки (т.зв. прусської) Олаф Хаманн. Він заявив, що, навпаки, умови передачі матеріалів були найсприятливішими. А навіть, якби хтось і перешкоджав у чомусь, то по-людськи й це цілком можна було б зрозуміти — адже Україна й Білорусь неймовірно постраждали від фашистів у роки війни.

Це говорив працівник бібліотеки, куди саме на настійну вимогу української сторони потрапив бахівський архів (а не в свою початкову «колиску» — Академію співу, куди доступ був би обмежений). А в найбільшій бібліотеці Берліна з ним може ознайомитися широка публіка. Керівництво Держкомархіву України домоглося також, аби німецька сторона мікрофільмувала для України всю колекцію і залишила їй слов’янську частину архіву, на базі чого відразу виник Центр дослідження цієї спадщини для спільної українсько-німецької роботи.

Бібліотека, куди потрапив архів Баха, незвичайна. Це берлінська державна бібліотека при Прусському культурному фонді, яку підтримує товариство друзів цієї бібліотеки.

Знайомство з бібліотекою не лише відкрило цікаві сторінки історії, а й дозволило провести паралелі з нашими реаліями бібліотечного життя у нових умовах і поговорити про наболіле. Адже в Україні до незалежності в 1991-му було 24000 бібліотек, через два роки — 18000, а нині — 16000...

Історія цієї бібліотеки має коріння у 1661 р., коли вона належала великому курфюрсту Бранденбурзької землі Фрідріху ІІІ і Пруссія не входила до складу німецької держави. І хоча Пруссія не мала права на короля, Фрідріх сам себе ним зробив. Від 1701 р. бібліотека почала називатися королівською, а 1918-го у Веймарській республіці — знову прусською. До 1939 р. вона була відома в світі як найбільша універсальна бібліотека, котру порівнювали з найбільшими книгосховищами світу — у Вашингтоні, Лондоні, Парижі й Москві. У її фонді налічувалося 3 млн. томів, 70 тис. рукописів, 500 тис. автографів.

Бібліотека стала провідною у країні, у ній розробили багато правил ведення бібліотечної справи, т.зв. прусські інструкції, зокрема алфавітну каталогізацію (існувала аж до 80-х років
XX ст.).

Під час Другої світової війни фонди бібліотеки евакуювали в 30 різних місць Німеччини, до Польщі, Чехії. Згодом її зібрання опинилися у різноманітних окупаційних зонах Німеччини. Союзні війська ліквідували т.зв. прусську державу, джерело мілітаризму. Тому не можна було відновити бібліотеку як пруську. Радянська військова адміністрація розпорядилася зібрати всі фонди бібліотеки, що опинилися в радянській зоні, у Берліні, а в 1945 р. генерал-полковник Горбатов видав наказ-дозвіл про поновлення діяльності прусської державної бібліотеки. Але аж до 1954 р. вона називалася «Публічна наукова бібліотека», потім (до об’єднання Німеччини) — «Німецька державна бібліотека». Будинок на Унтер-ден-Лінден під час війни дуже постраждав від бомбувань, і спочатку, у
45-му, працював лише один читальний зал.

Фонди були розкидані по всій країні, архів Баха вважався назавжди втраченим. У Ягеллонській бібліотеці в Кракові й досі знаходяться понад 1400 середньовічних і сучасних рукописів, понад 210 тис. автографів тощо, Восьма симфонія Бетховена — у Берліні (1, 2, 4 ч.) і в Польщі (3 частина)... Те, що виявилося на території ФРН, було об’єднано фондом прусської культурної спадщини, на території НДР — у науковій публічній бібліотеці. 40 років дві частини колишнього фонду існували в двох німецьких державах при двох політичних системах. Після падіння Стіни все об’єднали в рамках «прусського» фонду. А пошуки втраченого тривають. Польські «верхи» передають окремі томи й обіцяють інші. Фахівці взагалі повертати нічого не хочуть. Ми ж віддали все, хоча спочатку збиралися передати 8—10% наявного у нас. Проте українські колеги визнали чільним принцип цілісності. Та й самі німці-архівісти кажуть: «Гаразд, не віддавайте. Хоч скажіть, де що знаходиться, аби можна було використовувати для культури всіх народів».

Крім такої специфічної бібліотеки, як прусська, у Німеччині книжки зібрані при університетах, інститутах — для викладачів і студентів. Є наукові публічні (загальнодоступні) земельні (Німеччина складається із земель із власними законами). Існують великі заводські бібліотеки. Приміром, у Сіменса, де спеціалізуються в галузі технічної інформації, патентознавства, видають спеціальні журнали. Є приватні (закриті) бібліотеки з обмеженим доступом, академічні, де зібрано академічні видання і публікації членів академії. Таких, як у нас «профільних» бібліотек — історичних, іноземної літератури, музичних, — у Німеччині немає.

Розповів пан Хаманн і про свої труднощі, про непросту проблему фінансування прусської бібліотеки й інших книжкових «закладів».

Фонд друзів прусської міської бібліотеки фінансує її на 75%, інші 25% надходять від усіх федеральних земель ФРН, і дотації її розглядають як загальнонімецьку проблему, адже й вони несталі в зв’язку із зростанням цін. Щороку витрати бібліотеки збільшуються на 10% (на придбання фондів, передплату, реставрування книг тощо). І вони виходять із становища не лише за рахунок дотацій, які, до речі, не встигають за зростанням цін, а й за рахунок економії коштів. П’ять років тому тут запровадили плату за користування бібліотекою (за день, тиждень, рік); за роботу в читальному залі, каталогах і за те, що беруть книжки додому. Але навряд чи це прийнятно для нашого читача.

Кажучи про постановку бібліотечної справи, пан Хаманн повідомив багато корисного й навіть несподіваного. У прусській бібліотеці міжбібліотечний абонемент існує в рамках електронно-зведених каталогів. Є загальнонаціональний електронний каталог, за який відповідає Die Deutches bibliothek, у якої два відділення (у Франкуфурті-на-Майні й Лейпцигу). Вони мають у своєму розпорядженні архів німецьких публікацій, за що відповідає федеральний уряд.

У прусській бібліотеці далеко не все комп’ютеризовано. Інтернет тут вважається лише додатковим джерелом, переважно для природничих наук, але ще не став стійким «арбітром» для суспільних та історичних наук.

І все-таки головне — книжка. Диски її не замінять. Сайти — поняття тимчасове. Диски не довговічні: те, що на них записано, років через 10 загине. Працівники берлінського музичного архіву, Лейпцизької бібліотеки переконуються, що записи на CD уже зараз втрачають інформацію і повторити їх неможливо...

У інших бібліотек також багато проблем. Бібліотеку університету ім. Гумбольдта в Берліні фінансують держава, земля, сам університет, їй допомагають благодійні фонди. Проте останнім часом становище погіршилося. Студенти-русисти свого часу навіть написали Б.Єльцину, що їм бракує підручників. Із Росії у відповідь надіслали подарунок — книжки. Недавно керівництво Сіменса пообіцяло на потреби студентів виділити мільйон євро. Нам би таке!

Колега з ЦДАМЛІ м. Києва задоволена тим, у які умови потрапила ця колекція. Зате берлінські колеги перелякані: німецькі музикознавці, та й інші зацікавлені особи, буквально накинулися на раритети, копіюють їх самостійно, аби включити в репертуар. Узагалі-то право на публікації і використання — в Академії співу Берліна, але в прусській бібліотеці широкий доступ до колекції, і працівники серйозно побоюються за її цілість...

Розумом я давно вже усвідомила, що значить для культурного німця повернення на батьківщину музики Йоганна Себастьяна Баха, його талановитих синів, Телемана й інших. А потрапивши в Лейпциг, у знамениту Томаскірху (св. Фоми), де довгий час музикував і плекав ангельські голоси великий Бах, я побачила біля вівтаря місце його останнього спочинку, цю чавунну плиту з його ім’ям і свіжі квіти на ній. І лише в цей момент відчула, як багато значить для німців повернення додому великої німецької музики. Водночас у всій величі постав переді мною, можна сказати, і подвиг київських фахівців, котрі зберегли ці раритети для нащадків.

Лунала небесна музика й ангельські голоси хлопчиків знаменитого хору (Thomanerchor), котрий існує в Лейпцизі, починаючи з XVII століття... Їх знають у всьому світі. Співочого мистецтва юних навчають у спеціальній школі. Вона відкрита для всіх бажаючих із Німеччини й інших країн. Діти живуть в інтернаті в хороших умовах. Навчаються співу, знайомляться із музичними документами. Опановують загальні шкільні знання. Займаються у бібліотеці й у спеціальному залі спортом. Умови життя і навчання там традиційно суворі, вимоги високі, але як же інакше навчити такого високого мистецтва, як не терпінням, старанням і любов’ю до справи? Вихованці регулярно співають під час служб, церковних святкувань у кірсі св. Фоми й концертують по всьому світу. У їхньому репертуарі релігійна та світська музика німецьких класиків і молодих композиторів, твори з усього світу.

У керівництва хору хлопчиків також багато проблем. Фінансові їм допомагають розв’язати держава, земля, товариство їхньої підтримки (Stiftung Thomanercho), меценати, жертводавці, котрі можуть направити гроші на спеціальний рахунок у банку хору хлопчиків. Є також товариство Forderkreis Thomanerchor Leipzig e.v., яке існує з 1992 р. для підтримки й розвитку музичних і християнських традицій хору, а також створення найкращих умов для навчання, роботи й перебування в інтернаті хлопчиків із Thomanerchor.

Слухаючи цих дітей, я згадувала: якось у Потсдамі в найбільшому його соборі виступали їхні однолітки з Києва, із колишнього Жовтневого палацу, а нині Міжнародного центру культури. Вони успішно співали в ряді міст, а на прохання міської влади Потсдама посольство України організувало тут концерт юних київських співаків. У залі було багато німців. Вечір відкрив пастор.

Собор чудовий, багато світла, а на балюстраді вгорі, ніби оточуючи весь зал, — ангелочки. Наші діти виконували рідну музику, німецьку класику, релігійні композиції. Це був чудовий спів. Німці плакали. Це правда. Наприкінці виступив пастор і сказав: «Вони співали так, начебто ці ангели спустилися до нас».

P. S. Бажаючим співати в Лейпцизькому хорі хлопчиків шлях туди відкрито. Нехай спробують (www.thomanerchor.de).