НЕ НУДНО МАЛЮВАТИ ГРАТИ

7 березня у Французькому культурному центрі відкрилася виставка графічних робіт Ж.-П. Плендра, оригінального графіка, архітектора за освітою, котрий свого часу працював для Студії графіки компанії Apple Computer, ілюстратора відомих сучасних французьких письменників, серед яких — один із яскравих представників «нового роману» Мішель Бютор. Художник має красиву «виставкову біографію» — численні виставки у Франції, зокрема в Парижі, в Італії, на Тайвані. Зусиллями трьох співорганізаторів — Анн-Марі Паллад, Бенуа Вітца (директор Французького культурного центру) та Євгена Солоніна, які мають уже досить багатий досвід виставкової роботи, український глядач має змогу познайомитися з працями оригінального французького митця. Відкриттю виставки передувала прес-конференція, де журналісти, мистецтвознавці, організатори й сам художник могли обговорити не лише цю виставку, а також проблеми висвітлення таких заходів в українській пресі й інших ЗМІ. Практично одностайно учасники прес-конференції дійшли висновку про бідність традиції висвітлення «малих» художніх явищ у культурному житті Києва. А це справді було б вельми бажано, оскільки сприяло б створенню нового художнього середовища в Україні. Водночас було висловлено думку про те, що зусиллями лише критиків мистецтва й журналістів «малі» художні явища, напевне, приречені проходити непомітно. До оцінки й висвітлення подій сучасного мистецтва й життя слід підключати філософів, культурологів, психологів. Тож перша така спроба, зроблена Французьким культурним центром — спроба вільного міждисциплінарного обговорення явищ сучасного мистецтва в майбутньому обіцяє дати свої плоди.

Виставка представляє графічні роботи, у граничних абстракціях яких кожен глядач побачить те, що схоче побачити — тонку роботу з лініями та крапками, простором, світлом і тінню, рухом зникнення й появи, просто плетива — грати, що нагадують погляд із внутрішньої в’язниці, або один із варіантів сучасних артистичних геометричних ігор із простором і фігуративністю. Виставка незвичайна, я навіть сказала б шокуюча. Виставка, на яку варто піти хоча б для того, аби сказати: «це — не моє». Праці митця настільки дивовижні, що навіть якщо ви розчаруєтеся, то однак певний час не зможете забути плетиво чорно-сіро-білих геометричних внутрішніх подорожей, якими мандрує підсвідоме… «Чим більше ми пізнаємо незвичайне, тим більше ми пізнаємо Бога», — говорив Спіноза. Сучасне мистецтво, яке часто маніфестує «бідність» і «простоту», дедалі більше переконує глядача в глибині таких простих і невід’ємних характеристик людського існування, як уміння Бачити, Чути, Говорити, Пересуватися, Мислити, Уявляти, Згадувати, Любити. Усе те, що чудовий французький філософ початку ХХ століття М.Блондель називав «дією», яка інтегрує в собі всю повноту людської особистості й життя.

Праці Ж.-П.Плендра гранично особистісні, хоча він працює винятково з універсальними матеріалами — папером, чорнилом, пером, певне, ножицями. Усе дуже просто й дуже складно. Глядачеві, на відміну від професіонала, гадаю, принципово не хочеться ні порівнювати його з кимось, ні відносити до якоїсь течії мистецтвотворної думки та дії. Ну яке це має значення — «вийшов» він із конструктивізму чи з пуантилізму? Він вийшов сам із себе. І лише цим може зацікавити сучасного глядача, який утомився від «ізмізації» мистецтва й життя і бажає побачити скоріше Іншу Живу Людину, аніж Інше Бачення Світу, подане у вигляді картинки. Мене цікавлять особистісні джерела творчості живописця. З його дозволу я спробую прояснити їх. Принаймні це не моє, а його бажання говорити про себе та своє мистецтво. «Коли я був зовсім маленьким, — розповідає маляр, — мама ставила мою коляску в саду під сливове дерево. Для того, щоб можливе падіння слив не зашкодило мені, вона завішувала мою коляску марлею. Можливо, саме тому мені ніколи не нудно малювати грати, лінії, що перехрещуються, геометризовану гру світлотіней? Можливо, тому гра зникнень-стирань і появ-прокреслювань така близька мені? Можливо, тому нудне розглядання одних і тих самих мотивів у клітинку для мене перетворюється на безмежне задоволення й потяг до протилежних значень світу-світла — від темного до світлого, від квадратного до круглого, від опуклого до ввігнутого. Можливо, саме ця мамина марля та гра сливово-марлевої світлотіні стала тією особисто мені близькою мовою-образом, на який врешті-решт перетворюється для мене весь світ? Покажіть мені мистецтвознавця, котрий відповість на це запитання.»

І ще. Коли ви несподівано прокинулися вночі й дивитеся в абсолютно чорну нічну пітьму. Невже вам у дитинстві (а деякому поталанило відчувати це й у більш зрілому віці) не здавалося, що міріади надзвичайно яскравих іскорок летять вам назустріч із темряви? Або ще. Коли ви в дитинстві довго дивилися на сонце — правда, у вас потім було чорно в очах? Отже, сонце — джерело пітьми, а темрява сповнена світла? Та й загалом, хто сказав, що ці перші наївні дитячі досліди зі світом згодом забуваються? Або що вони менше важливі, ніж подальше університетське вивчення діалектики світла в ученні Псевдо-Діонісія Ареопагіта чи вивчення прийомів гри зі світлотінню в Рембрандта? Покажіть мені мистецтвознавця, що відповість на це запитання.

А от філософ відповість. У чудового французького філософа Е.Левінаса, переклад книжки якого «Тотальність і нескінченність» має вийти у видавництві «Port-Royal», є чудове поняття — «лілі-я». Воно означає «буттєвість» (від фр. «L’il y a» — «мається» філософ утворив ім’я іменник «наявне» ). Лілі-я, пояснює філософ, це коли дитина прокидається раннього ранку в будинку, коли всі дорослі ще сплять, і в тиші ранку чує та бачить коливання штори. Ще ранок не почався, ще в будинку тиша, але штора, що рухається, уже є: від «є», «мається», «тиші» ранку, що не почався, втекти не можна і сховатися теж. Темрява під ковдрою теж «є», темрява заплющених очей теж «є». Від «є» не можна піти, до нього можна йти усе своє життя, прориваючись через павутиння ілюзій і чужих думок. Праці Ж.-П.Плендра — це і спогади про мамину марлю, яка рятує від падіння слив, але й закриває природну картину світу, про батьківський будинок-в’язницю (є невипадкова фонетична конотація в словах «maison» — будинок і «prison» — в’язниця) і про нескінченно заплутаний шлях людини до дорослої істини l’il y a — лілі-я — ніщо, лілі-я — буття.

Р.Барт у своєму есе «Критика й істина» згадує слова Малларме про Морок Чорнильниці, у якому закладено вже усі твори, усі стилі, усі слова — усе, що може бути сказаним (чи намальованим, міг би доповнити
Ж.-П.Плендр). «Коли мене запитують, у чому сенс того, що я роблю, — говорить художник, — я не знаходжу відповіді. Я переконаний лише в одному: я досить одноманітно проводжу час, тож мені хотілося б, аби за розгляданням моїх малюнків відчувався час. Чим більше заповнений білий аркуш паперу, тим більше я звільняюся від тривожної думки про те, що є інші невідкладні справи». Нудьга, один із засобів убити (і цим перемогти) час і бажання відкласти невідкладні справи — це, як на мене, гідні сучасної людини й художника несвідомі мотиви творчості, непрощенна розкіш, яку не кожен може собі дозволити. Не кожен спроможний у цьому зізнаватися й так глибоко про це сказати. Вбраному в традиційне чорно-біле вродливому митцеві, котрий уміє жартувати й цінувати красу незнайомого йому міста —
Ж.-П.Плендру — це блискуче вдається.

Одна з перших відвідувачок виставки кинула «Chacun a son truc» — «у кожного свої примхи». Яке чудове слово «примха». Примха вбивства-витіюватості часу, примха світлотіні, примха появи-зникнення — примха перетворення своєї нудьги на твір мистецтва...