НАВІЩО НАМ «СОБАКА-БАРАБАКА»?

Я не знаю, хто запустив гуляти по світу постулат про творчу перевагу голодного художника над ситим. Але переконаний, що до такого абсурду жоден митець додуматися не здатен. Невже благополучний Рубенс менш цінний для людства, ніж нещасний Модільяні? Гадаю, що авторство належить білямистецьким посередникам. Монолог одного із представників цієї нечисельної поки що в наших краях касти мені вдалося почути на посиденьках в одній богемній компанії. Механізм сприяння мистецтву став зрозумілим, як комуністичний маніфест, — дешево купити в бідного, дорого продати багатому, а за додаткову вартість купити собі замок у Франції. Якби то була лише теорія. Я знаю вправних акварелістів, котрі в київських «хрущовках», мов на конвеєрі, штампують картинки Венеції чи Флоренції, копіюючи їх із фотографій в туристичних буклетах. А «добрі» люди оберемками переправляють їх в Італію, заробляючи на американських та німецьких туристах свій відсоток процвітання. Автори ж цих майстерних фальшивок, можливо, так ніколи й не побувають біля витоків ренесансу…

Зачароване коло. Але сенс роботи будь-якого митця — рватись угору. Може, скористатися з порад мудрого гуманіста-мізантропа Джонатана Свіфта, який рекомендує для тих, хто прагне вивищитись над натовпом, три методи чи, точніше, три дерев’яних механізми: кафедра, шибениця та сцена балагану. Ну, амвони та трибуни, напевно, варто залишити проповідникам і політикам, шибениця дає для споглядання свого тріумфу лише кілька секунд. Отже, митець змушений виповзати зі своїх пропахлих фарбами та глиною майстерень, спинатися на котурни і витанцьовувати перед нечисельною позіхаючою публікою па, суть яких: «Полюбіть моє мистецтво!». Власне, для цього й існують балагани під назвою вернісажі, конкурси, фестивалі, бієнале, трієнале та ін. Що ж поробиш — без реклами немає процвітання. Закон джунглів.

Виставка Оксани Мас у галереї «Совіарт» абсолютно щиро розрахована на людей, у котрих є явний надлишок грошей, специфічні смаки та великі порожні стіни для розвішування мистецтва. Широкі, густо лаковані рами, всередині рам теж покриті прозорою поливою полотна, багато фарби, бронзової та алюмінієвої пудри, в назвах творів багато музичних термінів — ноктюрн, стакато, симфонія, домішки східної екзотики з пустелями та скелями. Але я чомусь не хочу в Італію, адже найвидатніше на площі святого Петра — чорні неакуратні тіні. І небо Тібету мене не вабить, та й гори там якісь паралелепіпедні. Жаль, що здібна художниця витрачає свій хист, розраховуючи на смаки споживачів, котрі не куплять собі в офіс «Джоконду», — адже вона така маленька, всього кілька квадратних дециметрів.

Проект Тамари Бабак «Острови». Її плетиво з лози та живопис у згаданій вже галереї «Совіарт» припали мені до душі набагато більше. Живопис схожий на мереживо з лози. Лозоплетіння пластичне й виразне, як класичний живопис.

Враження від спілкування з мистецтвом — річ вельми суб’єктивна. Навіть цілком грамотний Максим Горький бурчав на творчість Михайла Врубеля: «Не понимаю, не нравится, однако». Але декаданс Врубеля виявився здоровішим за соцреалізм Пєшкова.

Гаяне Атаян. Галерея «Тадзіо». Місто крізь марево танучого снігу, відблиски вечора на далеких стінах, жовті вікна за плетивом гілок. Роботи, що висять поруч, часто повторюють один і той самий краєвид із вікна майстерні, лише нюанси різнять їх. Виставка цілісна, побудована на півтонах, некриклива, некартата. Добре, що існує справжнє мистецтво, яке несе спокій, а не гепає обухом межи очі.

«Галерея, 36» Живопис Бориса Єгізаряна. Яскраво, але гармонійно. Художник не приховує своєї любові до жінки, дитини, дерева, квітки, гір, озера, до Батьківщини. Біблійні мотиви трактовані нетрадиційно, але жодного відчуття загравання з настроями публіки. Тому, власне, й цікаво спілкуватися з його мистецтвом. Художник нічого не приховує у закутках своєї душі. Його роботи — це він сам.

Втім, епатаж чи намагання шокувати глядача — не таке вже й регресивне явище. А якщо воно спирається на майстерність, то видає інколи пречудові результати. В галереї «Ательє Карась» «Трансформації-2» Ігоря Яновича. Здається, ну що ж тут такого хитрого — сірі мазки, закручені на сірому тлі. Але сказати, що ці витвори не гармонійні, ніяк не можна. Чергова загадка для розкладачів мистецтва на полички справжнього і несправжнього, нетривкого та вічного. От спробуй розберися із творчістю Івана Семесюка-Данішевського, який експонує свою скульптуру та живопис у галереї «Ірена». Здається, це справжнісінький авангард, що прямує до повної безпредметності. Але ні — його скульптури живі й теплі. Метал і дерево поєднуються в них у симбіозі, який існував ще на початку цивілізації, коли все людство було юним і вірило в безмежний і вічний світ. Можливо, ці лелеки, північні олені, аквазаври, собаки-барабаки саме такими були на світанку Землі.

Попри оксамитовий сезон, у який і митці люблять дати спокій своїм пензлям та різцям, центральний виставочний зал Спілки художників України все ж не впадає у повну сплячку. Проект Віталія Хоми «Face to face» відверто епатажний, як мені видається, свідомо іронізує над сучасною молодіжною субкультурою татуювання, пірсингу, цигарок, лонгерів та чупа-чупсів. Досить майстерне поєднання реалістичного солодкого стилю великих рекламних плакатів індійських фільмів із порізаною на шматки, мов пазл, різнобарвною палітрою. Те, що художник сміється, відчувається навіть у назвах полотен. Наприклад «Мальчик, дай подкурить! На, девочка! Спасибо!»

Аркадій Насонов у галереї Марата Гельмана теж працює в стилі заповітів великого Свіфта — його виставка «Бессонник-Насонова» виконана в канонах балагану. Вичленувавши зі свого прізвища частку «сон», художник видав серію напівлубочних картинок «Ватт-сон», «Паркін-сон», «Тай-сон», «Мус-сон», «Сам-сон» і т.д. і т.п. У принципі, цю серію можна продовжувати до нескінченності: «гар-сон», «каль-сон-и». Є ідея опрацювати частку «Мак» — по-гельськи це так само означає «син», та й снотворним попахує. Мак-Інтош, Мак-Дональд, Мак-Огон, Мак-Арони…