НАТИСНИ НА КНОПКУ!

Наприкінці минулого року під егідою Верховної Ради України відбулися слухання з питань захисту суспільної моралі. На цих слуханнях було оголошено дані моніторингу, який провела у травні—червні 2002 року робоча група, створена Державним комітетом інформаційної політики.

Минуло вже кілька місяців, однак якихось істотних результатів цього моніторингу й «моральних» слухань поки що не помітно. Є сумнів? Увімкніть телевізор у рейтинговий час — із 17 по 24. Який фільм ви там побачили? Не те що дітям показати, самому дивитися страшно. Розтерзані жертви режисерів-садистів скоро почнуть вивалюватися з екрана прямо на килими наших квартир. Так багато їх нагромадилося в телевізорі. Та й малеча на дитячих майданчиках бавиться уже не в квача і не в схованки, а в найсправжнісіньких вампірів.

Проте зв’язок агресивної поведінки в житті з насильством і непристойністю на екрані доведений уже давно. Вперше питання негативного впливу кіно на дитячу психіку було порушено у США в 1920 роках. З’ясували, що кіно для дитини —важливе джерело інформації про життя та поведінку серед людей. У 1950—1960 рр. експерименти Верковиця і Бандура довели, що антисоціальної поведінки найчастіше вчаться в екранних героїв. Це підтвердили й опитування ув’язнених в американських в’язницях. 63% засуджених заявили, що порушили закон, беручи приклад із телевізійних персонажів, 22% навчилися техніки злочину завдяки ТБ. Довелося повністю відмовитися від побутуючої думки, що перегляд таких сцен по телевізору допомагає зняти напругу й позбутися накопиченої агресії. Масові безладдя 1960-х привели до того, що в Америці було сформовано Національну комісію з дослідження причин виникнення та запобігання насильствам. Очолив комісію Мілтон Ейзенхауер.

У 1970—1980 рр. вивчення цього питання сягнуло апогею. Чотири найбільші американські телекомпанії стали спонсорами масштабних досліджень. В одному з експериментів двом групам дітей пропонувалося переглянути два різних фільми: один зі сценами бійки, пострілами й ножовими сутичками. Другий — тихий і мирний. Після перегляду їм показали кімнату, в якій бавилися інші діти. Натисканням кнопки на спеціальному пульті діти могли допомогти чи перешкодити гравцям. Кнопку «перешкодити» набагато частіше натискали ті, хто подивився «злий» фільм. Зрештою, переважною більшістю експериментів, опитувань та інших видів досліджень підтверджено, що насильство у ЗМІ стимулює агресивну поведінку в житті. Так утвердилася теорія «стимуляції».

Річ у тому, що люди, які часто спостерігають сцени насильства на екрані, менше переживають за наслідки такої поведінки в житті. Вони звикають до неї. Відбувається те, що вчені назвали десенситизацією, а якщо говорити нормальною мовою — нечутливістю. Можливість стимулюючого ефекту зростає, якщо людина побачила сцену насильства вперше або зіштовхнулася з реальними обставинами, які нагадують у цьому сенсі щойно побачене.

Санкції проти еротики та порнографії, як виявилося, теж не можна вважати ханжеським пережитком. По-перше, нікуди не подітися від простого життєвого аргументу: чоловік і жінка, які поважають одне одного, не пов’язані інтимними стосунками, — не можуть разом дивитися такі речі. Їм дискомфортно й зле. По-друге, і це набагато важливіше, чоловіки, які часто дивляться такі фільми і картинки, більше за інших схильні сприймати жінку як об’єкт. Вони менше співчувають їй, коли вона стає жертвою насильства та згвалтування. Як поводитимуться ці чоловіки з реальними жінками в реальному житті, нам залишається лише здогадуватися.

До чого привели результати досліджень? У 1980-х роках дві третини американців виступали проти телевізійного насильства. Проте через десять років по тому аналогічні сцени на американському ТБ становили 8 епізодів на годину. Найвищий відсоток показу таких сцен був у дитячих мультфільмах. Вимоги громадян, судячи з усього, проігнорували. Інтереси споживача зіштовхнулися з грошовими інтересами рекламодавців. На їхню думку, насильство й непристойності найкраще привертають увагу глядачів. Як тут не процитувати слова Н.Керролла: «Жах розцвів як основне джерело масового естетичного збудження».

Та все-таки певний ефект громадська думка, підкріплена науковими висновками, мала. Приміром, у Франції та ряді інших країн Вища рада з радіовізуальних ЗМІ зобов’язала телекомпанії давати спеціальний візуальний сигнал, що повідомляє глядачів про небезпечний характер програми, яка розпочинається. Зелене коло означає, що неповнолітні мають попросити в батьків дозволу дивитися цей фільм. Жовтий трикутник — заборона для дітей до 12 років. Червоний квадрат — до 16. Крім цих обмежень, існують і обмеження на час трансляції: не раніше 22 або 22.30 (слід враховувати, що на Заході робочий день розпочинається на годину раніше за наш, тобто о 8.00, і, отже, закінчується теж раніше). У низці випадків для показу фільмів та програм виділяється спеціальний кодований канал.

А тепер повернімося до ситуації в Україні. Ухвалений 1993 року «Закон України про телебачення і радіомовлення» містив статтю 41 «Захист прав неповнолітніх телеглядачів і радіослухачів». Там було зазначено: «Передачі і фільми, які можуть зашкодити фізичному, моральному розвитку неповнолітніх, забороняються». Це дуже жорсткий варіант. Спочатку стаття формулювалася з уточненням: «забороняються раніше 24.00». Та на обговоренні закону в далекому 1993 році депутати виступили з пропозицією тотальної заборони. В.Черненко, приміром, заявив: «Ми знаємо, що можуть показувати й хто дивитиметься. Тато з мамою на роботі або сплять, а дітки дивитимуться. Ми й так уже наше суспільство підготували невідомо до чого, а може, і відомо до чого». Проте вже 2001 року в цьому ж таки законі було записано: «Ефірний час демонстрування фільмів з обмеженою глядацькою аудиторією та умови їх демонстрування визначаються відповідно до державного свідоцтва на право поширення і демонстрування фільмів». Дмитро Назаренко з юридичного відділу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення сказав, що межа, після якої дозволено демонстрування фільмів для «обмеженої» аудиторії, є час 22.00.

Закон, отже, у нас є. А тепер пройдемося по програмі телебачення на неділю, 9 лютого цього року, із 19.00 по 22.00. Більшість родин у повному складі зібралися перед екраном. Ось що вони змогли подивитися: «Мисливці на привиди» і «Полтергейст» (про самозаймання людей) на НК, «Війна Логаїна» на «1+1», «Око за око» на «Тонісі», «Викрадений у Ріо» (з анонсу: «...смерть і жорстокість тут теж святкують свою перемогу...») на IVK, «Пітон» (з анонсу: «кривавий слід серійного вбивці...») на ICTV. Тут явно щось не так: чи то з державними свідоцтвами, чи то з часом демонстрації. Зате нині цілком зрозуміло, чому режисерів-класиків, як правило, можна побачити лише після 11 вечора. Ніхто не сперечатиметься, що їхні фільми мають кількісно «обмежену» аудиторію.

Стурбовані запитаннями «Як же так і чому?», ми надіслали запит голові Державного комітету з телебачення і радіомовлення Івану Сергійовичу Чижу й отримали на нього офіційну відповідь. Вона перед вами. Її люб’язно прокоментував і роз’яснив у приватній розмові заступник І.Чижа, член Спілки журналістів і академік Української екологічної академії, у минулому — голова Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Віктор Михайлович Петренко.

«Створення Національної експертної комісії з питань захисту моральності та утвердження здорового способу життя передбачається указом Президента України від 15 березня 2002 року № 258 «Про невідкладні заходи зі зміцнення моральності в суспільстві та утвердження здорового способу життя». Комісія досі не почала працювати через відсутність механізмів її створення.

На жаль, розробку такого механізму не було закріплено за Кабінетом міністрів України. Одночасно Держкомінформ запропонував, як тимчасовий захід, створити робочу групу, яка протягом травня-червня проводила моніторинг ефіру <...> Моніторинги виявляють факти показу сцен насильства, жорстокості, відвертих еротичних сцен, визначають ліцензійність чи неліцензійність телевізійного продукту, відстежують час виходу фільмів в ефір.

Моніторинг фільмів здійснює також експертна комісія при Міністерстві культури України, яка видає прокатні свідоцтва на фільми. Об’єктивні дані свідчать, що не всі фільми, трансльовані каналами телебачення, мають такі свідоцтва. Саме в цьому й проблема.

Проте, відповідно до чинного законодавства, ні Мінкультури, ні Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, ні Держкомінформ не мають права рішуче впливати на програмну політику каналів, які, транслюючи фільми не найкращої якості, керуються насамперед бізнес-інтересами.

Чинне міжнародне й вітчизняне законодавство визнає постулат, що певне обмеження свободи творчості на телебаченні може бути в інтересах захисту громадянських прав та моралі. Європейські експерти і так вважають український телеекран одним із «найбрудніших» у Європі, отож наразі зовсім не йдеться про обмеження свободи слова».

Отже, важелі впливу на комерційні телеканали має Національна рада — такий собі гібрид, придуманий ще першим нашим Президентом, що складається з восьми чоловік: четверо від Верховної Ради, четверо — призначених Президентом. Один із пунктів закону про цю Раду, до речі, гласить, що його члени не мають права брати якісь гроші в телеканалів. Чомусь законотворці побоювалися, що набере чинності принцип «що не заборонено, те дозволено». Ці вісім чоловік у разі якихось порушень із боку власника ліцензії шляхом голосування можуть накласти на «пустуна» певні санкції: призупинити дію ліцензії, стягнути штраф, зрештою — передати справу в суд. Постановка питання розчулює. Виходить, що вони можуть і не проголосувати, навіть якщо порушення є. І нічого їм за це не буде. Буде лише у тому випадку, якщо вони покарають, а покараний потім через суд свою провину спростує. Як повідомив Д.Назаренко з юридичного відділу, є вже два прецеденти (2001 і 2002 рр.), коли Національна рада наклала штрафні санкції на деякі телеканали, а вони потім відстояли свою правоту в суді. Пов’язано це з «відсутністю чітко виписаної процедури накладення санкцій». Така нечіткість і дозволяє «штрафникам» оскаржувати рішення Національної ради через суд. Ось ця відповідальна вісімка й не голосує. Так у контрольно-аналітичному відділі ради й сказали. Мовляв, результати моніторингу опрацьовуються. Порушень виявлено багато. Та багато й неточностей у законі. Поки що Національна рада обмежилася тим, що розіслала телеканалам, які допустилися порушень, рекомендаційні листи з проханнями «звернути увагу » і «взяти до відома». А чи проголосує вона за прийняття якихось каральних заходів — невідомо.

З огляду на розмитість понять «моральність» та «насильство» і непостійність межі між епізодом любовним, еротичним та порнографічним, воно, звісно, голосувати ризиковано. За великим рахунком, найбільш насичений сценами насильства фільм — це наш улюблений «Ну, постривай!» Та й «Біле сонце пустелі» містить убивства. І хто доведе, що сцена страти через повішання у фільмі «Та, що танцює в темряві» може травмувати не лише дитячу психіку? Однак він визнаний мало не класикою кінематографу.

А тому чи не слід панам чиновникам і депутатам залучити до роботи фахівців? Телеканали знали б, що їхня доля в руках професіоналів, і не боялися б переслідувань за «Ну, постривай!». Фахівці б і роз’яснили, що порнографія — це суто функціональний жанр, у якому секс повністю відокремлений від почуття любові та репродуктивних завдань. Що «Біле сонце пустелі» тому не мало руйнівного впливу на нашу свідомість, що вся агресія впевненою рукою радянських «керманичів» спрямовувалася в одне річище — проти ворогів соціалізму загалом та СРСР зокрема. Цей чіткий поділ свідомості на «чужих» і «своїх» давав змогу, побачивши чиїсь страждання, співпереживати, а не лякатися. Як у житті: якщо страждає рідна людина — ми співчуваємо, а не боїмося. Ну, а якщо жертвою виявлявся ворог, то всім було зрозуміло, що «свій» герой-переможець робив усе можливе, аби уникнути насильства. І якщо воно все-таки сталося, то так треба було для «перемоги». Свідомість сьогоднішнього українського глядача дезорієнтована. Він уже не розуміє, хто свій, а хто чужий. Особливо якщо дивиться фільм не спочатку. Відрізнити позитивного героя від негативного інколи практично неможливо. Навіть колись «фашистська» Німеччина для нашої людини втрачає свій страхітливий образ. Там приймають емігрантів-євреїв, виплачують гроші нашим старим, виступають проти війни в Іраку й роблять фільм про інспектора Дерріка, для якого найголовніше — не покарати вбивцю, а змусити його покаятися. Ми не знаємо, кому співчувати, а для кого вимагати покарання. Будь-яке насильство тепер здається безглуздим. Це просто вияв тваринної агресії, а не перегини боротьби за перемогу ідеалів. Тому воно пригнічує. Не випадково телефанати бояться реального життя. Вони завищують можливість небезпеки. Якщо розглядати пропорції, у телевізійному житті насильства й злочинців набагато більше, ніж у реальному. А це шлях до формування віктимної особистості — потенційної жертви.

Західний варіант із можливістю вибору програми (за червоними квадратиками та трикутниками), обмеженнями в часі й кодуванням каналів теж не вихід. Від агресії, викликаної теленасиллям, більше потерпає не сам агресор, а його оточення, яке взагалі, може, не вмикало телевізор.

То що ж робити, якщо Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, що існує вже 10 років, проти всього цього не голосує або ж голосує рідко?! Якщо наші закони завжди чомусь мають якусь прогалину, через яку вислизають винні? Якщо телеканали продовжують «це» показувати, тому що рекламодавцю потрібен фільм із високим рейтингом перегляду й емоційно збуджений споживач? Не буде глядача — не буде рейтингу. Не буде рейтингу — не буде рекламодавця, а разом із ним і грошей. А кому треба показувати фільми, якщо за них не платять? Нам залишається стати свідомими й проголосувати самим. Кнопкою на пультах дистанційного керування.