НАШЕ УКРАЇНСЬКЕ ЩАСТЯ

Поки вітчизняні інтелектуали в бурхливому режимі переймаються можливістю першого українського нобеліанта з літератури, вишукуючи, як би це якнайліпше ознайомити шведських академіків з творчістю геніальних «ім’яреків» — Л.К. чи В.Ш., а, може, й М.В. чи якогось Є.П. — наш український аналог Нобеля, як діти в школу, щороку пече своїх лауреатів. Не хочу видатися таким собі штатним критиканом найрезонанснішої національної відзнаки (і без того «доброзичливців» не бракує), однак несила змовчати: цьогорічний вердикт Шевченківського комітету перетворився просто-таки на апогей літературоцентризму.

Не написати про цю подію — просто злочин для оглядача. Одразу два літератори удостоїлися суми з чотирма нулями в нацвалюті та проїзним квитком у класики. Що ж, доводиться й мені крізь сльози радіти за найбільшого українського лірика Василя Герасим’юка та його «Поета у повітрі», і за цікавого прозаїка В’ячеслава Медвідя (хоч із ним у мене, на жаль, якось не складаються читацькі стосунки). Радіти, бо вони насправді достойні літератори, бо вони прагнули цього (хоч і не зізнавалися), бо, на щастя, Шевченківський комітет не без добрих, сиріч притомних, людей, які вже кілька років поспіль виявляють непоганий літературний смак. Принаймні саме ці три «бо» якось трохи реабілітують цю національну нагороду в умовах стаґнації, реакції, деґрадації і глобалізації. Маємо те, що маємо, і те, що маємо, приймаємо. З рук у руки, з року в рік.

Совок помер, але справа його живе. На жаль, література приречена залишатися заручницею цих державних ритуалів, а дао українського митця — і далі брати на себе тягар цієї премії, тримаючи вічну дулю в кишені. Бо ж ніхто з тих, кому останніми роками довелося пережити цей досвід, публічно не радів, не пишався і не дякував, а приймав це як даність, як вериги офіційного визнання, перепустку з двокімнатної квартири у трикімнатну (саме на це вистачає шевченківки). Про це завжди дуже важко писати, бо проблема ця людська, занадто людська, а тому — занадто побутова... Ніхто не заборонить поетові покращити свій побут за рахунок держави, якій лише раз на рік «не плювати» на поета. Але краще б вона щороку обходила його своєю увагою. Нехай ліпше відзначає на офіційному рівні ювілеї Щербицького чи Кагановича (після урочистостей з нагоди уродин першого, логічно було б і другому «достойникові» скласти пошану), влаштовує концертні несмаки «для двох сердець» і перебудовує Майдан Незалежності на Зиндан Незалежності.

Це в неї виходить дуже природно і вдало. На це вона, як то кажуть, училася: протирала батькові штані у ВПШ, просувалася по партійній лінії, віддавала дітей у російські школи, гноїла дисидентів по таборах. І не кажіть, що в умовах незалежності щось змінилося. Змінилися гасла і декорації, а на брамах військових училищ і досі під тризубами рельєфно виступає «серп і молот». А що вже казати про свідомість і тонші матерії!

Літературу давно варто залишити у спокої, вона сама здатна подбати про себе, виживаючи без державних підтримок і «доленосних» законів про скасування ПДВ. Вона без держави здатна сформувати власний контекст і з кров’ю вибороти свого читача. Але не про нашу державу ця розмова. Не з нашим українським щастям.

Про цьогорічну шевченківку я, мабуть, передчасно «рефлексую», бо ж до офіційного вручення ще залишається якийсь тиждень, і ще можна, стиснувши зуби й кулаки, відмовитися. Та й сам комітет може переглянути рішення. Але ні — все буде, як завжди. 9-го березня народ обов’язково зустрінеться на вулицях із представниками держави (нарядами в бронежилетах), а поети підуть отримувати премію з рук головного представника держави, а, можливо, потім і приєднаються до народу на вулицях. Оце і є українська карма. Як у тій трагікомічній історії про одного українського номінанта премії Дарвіна 2002 року. Її посмертно присуджують людям, котрі «зробили послугу людству, пішовши з життя у найтупіший спосіб». Місцевий політик дрібного пошибу гуляв собі з псом містом Луганськом і зустрів місцевого міліціонера, який зробив зауваження собаколюбові, мовляв, той не одягнув на чотириногого друга намордник. На що ображений «дарвін» відреагував кинутою ручною гранатою РГД-5. Але собака вирішив, що хазяїн надумав погратися і поквапився принести її назад... І не подумайте, що я на щось таке натякаю... От тільки пса шкода.