Народ проти! Що об’єднує Кіркорова і бабу Параску

Днями на одному з телеканалів — на одному з тих самих ток-шоу «про вічне» (тобто політичне) — зібрався великий хурал... З представників місцевого «попу», «топу» і «бізу». І дві години вони пнулися-тужилися: «Як би нам об’єднати країну?!»

Так, на манежі — ті ж самі. Фанерні павичі передвиборних перегонів. І спустошувачі партійних скарбниць.

— Ох ви ж, зубочистки корпоративні! Ох ви, перевертні бісові! Чи не ви ж цю країну провокували-морочили, навіжено горлаючи під прапорами різноманітної орієнтації — зовсім не «безплатно»? І чи не ви собі жир наростили на політичних харчах? І чи не ви людей пересварили через свої продажні «громадянські позиції»? А тепер, виходить, «виключно в білому»? І знову йдете до нас?

Повідав зі злості все це перед «ящиком». Тільки той промовчав.

Утім, хіба відповідь невідома?.. Метастази глобального «опопсіння» проникли вже в усі клітини політнапівтрупу країни! Чого вартий хоча б недавній поп-політфокус, пов’язаний з одіозним почесним званням. Так, друзі, мене образили особисто, зробивши фанерно відому примару — Ф.Б.Кіркорова — «народним України». Адже я теж, хоч який, а народ! Його ж «молекула», його колосок, його голосок. Ось тому і лютую: а народ проти!

Уже й дев’ять днів минуло з моменту нагородної показової акції. Вже й сорок — на обрії. А в культсоціумі — тиша гробова!

Де листи протесту, на яких поставлю і свою закарлюку?

Де філіппіки на цю трагікомічну тему з вуст О.Забужко (а вона б могла припечатати)?

Де парламентська реакція О.Герасим’юк чи В.Ар’єва, які перейнялися витівками в зв’язку з Ярославом, але прогавили сумнівну справу з фількіною грамотою, коли порушені процедури і монастиря, і статуту?

«Воїни світла» із ратних спілок (композиторів і т.ін.) — і ви в рота води? Невже згодні? Невже немає більш гідних — вже у вашому художньому цеху?

А Рада з культури при Банковій — я їй співчуваю — певне, вже просто втомилася від марних порад...

А жаль.

Утім, саме цю подію «державної ваги» у культсередовищі бурхливо коментують у кулуарах — причому з мінами глибокодумного всерозуміння. Мовляв, а чого ще очікувати від «цих»? Реакція перша: «ха-ха!» Реакція друга: відомий жест вказівним пальцем (біля скроні), що зображує електродрель. «Жорстока любов», одначе.

Безсумнівно, вже сто разів про ці звання писано-переписано. Багатьох навіть нудить від натяку на тему — та вже потерпіть! Бо ж бачте, на жаль, тут поки що не Європа, а лише «постскриптум совка». І всі наші звання наразі ніхто не скасував. А натомість їм і дати нічого. І примара нібито державної статусності все ще літає над носіями різноманітних звань-почестей.

Скажу більше. Саме цього фатального 2008-го минає 85 років із моменту, коли звання Народної артистки України першою в країні була удостоєна Марія Заньковецька. Геній сцени, велика актриса. Видатна жінка, яка поклала життя на утвердження, вибачте за пафос, ідеалів національного мистецтва. Яка випила не одну гірку чашу на своєму важкому віку. Яка зіграла десятки голов­них ролей у класичній українській драматургії. Яка втягувала в гіпнотичний транс будь-яку аудиторію, хоч би де грала б. Яка схилила до своїх ніг Толстого і Стасова, котрі впали перед нею, а потім написали: «Безсмертній від смертних».

…І ось — через багато-багато років — у «народному» статусі вже «зайка»... у пір’ї. Чи в лосинах? Чи то в балахоні (із плеча Алли Борисівни)? Чи в обіймах з якоюсь транс-марою? Чи в компанії з Б.Мойсєєвим, С.Звєрєвим, В.Сердючкою, «Новими російськими бабками»...

Господи Боже, невже й до них колись добереться цей нагородний вказівний перст? Не дожити б.

Щоправда, є версія-підозра, ніби все це не примха високопоставлених меломанів, а справжня спецоперація РНБО. І мета її — «багатовекторна», як сказав би незабутній «Данилич».

З одного боку: гробовим цвяхом добити репутацію всіх цих звань (як пережитків) — уже під самий плінтус! Щоб надалі в нас уже ніхто не козирився, перебуваючи в одному «народному» синонімічному ряду — поблизу з ФіКі (так українського «героя» називають у російських ЗМІ).

А з другого боку: вже так зміцнити божевільну «дружбу народів», щоб вона сконала остаточно. Недарма Тимошенко хихикала. Адже не Ганну Нетребко нагородили, не Уляну Лопаткіну — представниць високого і мереживниць вічного. А «делегата» від самого «низу» розважального ярмарку — із підворіття «попу», звідки не в кожний пристойний дім запросять.

Та хіба нам не байдуже, що під його примітивні пісеньки мліє, скажімо, С.Медведєва — дружина найдрібнішого політдіяча (на мій погляд) епохи А.Пугачової — адже з її смаком удома ніхто не сперечається. Але ж тут чого розтанули і розгорнули обійми?

Однією рукою, виходить, обрізають кабель пристойному російському телеканалу «Культура», а другою рукою до небес підносять уособлення низькопробної російської попси. Саме в цьому принципи новітньої «культурної політики»?

І все-таки не випадково метою-засобом зміцнення «дружби» обраний саме цей... Персонаж, із репутацією якого треба було б розібратися в дурдомі, а не в кабінетах, де вирішують стратегічні питання.

Чи все досьє на новоявленого «героя», котрий уже завтра може з задоволенням засідати на зльоті української інтелігенції в Нацопері (і матиме на це законне право!), попередньо вивчили на Банковій? Чи всі довідки про нього знайшли? По одну «довідку» далеко бігати не треба — прямо в Мінкульт. Там персональний прес-секретар міністра культури поділиться особистими спогадами, як на одному з міжнародних форумів тоді ще не «народний артист України» матюкав, аж гай гудів, українську пресу, використовуючи найжирніші перли зі словника док­тора Ставицької. От нехай ліва рука міністра культури В.Вовкуна й розповість про його «любов до України». Нехай знайдуть ще й газетні підшивки — на цю тему. Чи Інтернет прозондують.

Чи згадають, як нещодавно — все тим самим лексичним «вибухом» — цей хам принизив скромну вірменську дівчину (про це теж багато говорили-писали).

І от цікаво: чому ж хамство, зведене в абсолют, музикознавці з секретаріату упритул не помічають? А бачать лише попсову піну, яку можна злизувати в піар-інтересах — під тріскотіння камер і фотоспалахів.

Ні, безперечно, якщо впадати не в маразм, а в нюанси, то і ви, і я — ми обидва (по-своєму) праві...

Ось депутат Ян Табачник визнає «народного» фрик-персонажа за... «великого артиста і шоу-бізнесмена». Будь ласка! Має повне право.

А от Булат Окуд­жава, смак якого не викликав застережень, свого часу називав цього ж співака влучно та жорстко — «одиниця непристойності». І я схильний вірити саме йому.

Безперечно, у кожного жанру є світлі та темні медалі. І в даному питанні немає жодних заперечень супроти жанру естради. Там є справді великі імена та події. Однак тут, у нас, треба хоча б ретельніше фільтрувати для «увічнення» бодай деяких представників із цього середовища. А то волосся, якось піднявшись дибки, уже ніколи не стане зачіскою.

Та що там, власне, трапилося на зльоті в Белграді, коли раптом у нас такий галас? На мій погляд, саме у Сербії і був цілковитий продюсерський провал — із боку України! Навіть у сукнях, в яких самопризначений «продюсер» дуже великий фахівець, і то не змогли розібратися. І замовили нашій конкурсантці майже точну копію вбрання її найближчої конкурентки. А може, нав­мисно?

Що вже казати про невибагливу пісеньку, котру як почуєш, так і забудеш, — через хвилину. Адже не Пол Маккартні творив.

У сухому залишку на сербському поп-бойовищі і перемогла виключно чарівність, а також вокальна майстерність красивої української артистки. Та ще шафа від грецької фірми допомогла. От і все!

Тож з якого дива спекулятивний піар на нашій з вами країні повинен нагороджуватися — на найвищому рівні? Ця людина — на схилі кар’єри — шукає нішу, де б могла приклеїтися перед пенсією. Сама Хазяйка вже давно кинула «зайку». Тож не до Болгарії повертатися? Коли слава минає — ставку роблять неодмінно на піар (будь-якого гатунку). А тут, дивись, ще й вшановують на весь світ підступи чужого марнославства.

Так, каюся: грішний, суб’єктивний і щиро терпіти не можу... конкретного — цього — представника розважального жанру. Однак проблема ж не в моєму смаку! Що він зробив для батьківщини нашої багатостраждальної, аби «муміфікувати» його в національних масштабах?

Може, дитбудинку допоміг?

Може, старим у якомусь притулку?

Може, дав сто безкоштовних концертів для виноградарів Криму?

Може, депутат Заєць не стрибав залою та не таврував ганьбою за те, що «мільйони вивозить з України»?

То у чому ж ви — витончені естети з вулиці Банкової — так сильно перевершили уподобання того самого «злочинного Кучми», який, немов Василина Премудра, зі свого рукава розсипав звання-цяцки — ліворуч-праворуч... Поза залежністю від виборів чи результатами Євро... І що ж, тепер справді погодитися з популярними написами на парканах — «Прости, Данилыч!»?

Хто й кому, врешті, тут додасть якусь клепку, аби зрозуміти і усвідомити: є мистецтво, а є посміховисько, кітч. Є творчість, а є пародійне наслідування і вульгарна попса. Є культурна пам’ять про ці звання в зв’язку з великими іменами в історії нашої країни, а є та сама «фількіна грамота», яка особисто мене спонукає взяти таксі, приїхати на Байкове, схопити алебастр і негайно замазати слова «народний»-«народна» на багатьох могилах... Щоб принижені митці не переверталися в своїх трунах.

Якщо цей — улюбленець верхів — «одиниця непристойності» за Окуджавою, то кого ж тоді виберемо як «одиницю адекватності»? Чи багато їх знайдеться для цієї системи виміру?

Не думаю... Тому що саме останній обурливий випадок із оскаженілої «культурної революції» вже остаточно добив півкраїни гіркотою неминучих висновків...

Певне, й в майбутньому в дер­жавних «героях» у нас будуть лише «другі».

Певне, й надалі якийсь непозбутній комплекс «вторинності» спонукатиме до подібних екстравагантних учинків, офіційно утверджуючи процес остаточного «опопсіння» влади, яка забула дорогу до опери, а от кіркорових дуже цінує.

Певне, і справді, щоб бути «почутим», тут потрібно не «співати», а лише «підспівувати»... Як ФіКі. Чи баба Параска — часів розпалу Майдану (начебто і не солісткою була, а дивишся — вже «лауреат»!).

Щоправда, всі ці пісні — у час веселощів і мракобісся — давно вже стогоном звуться. Коли ж антракт? А може запитати у пагорбів і небес: чи скоро й передові бджоломатки будуть визнані гідними почесних державних звань? Адже скільки тих вуликів...