«Наново не зіграєш...» Піаніст Олексій Ботвінов вніс і свою ноту на «Оскар»

У Колонному залі імені Лисенка Національної філармонії виступив один із найславетніших вітчизняних піаністів (із міжнародною пропискою) Олексій Ботвінов. До Києва він приїхав після семирічних «канікул». І ніби на знак свого повернення виконав тут не дуже відомий навіть досвідченим музикантам Концерт № 4 для фортепіано з оркестром соль мінор Сергія Рахманінова (у супроводі Національного симфонічного оркестру під керуванням Володимира Сіренка). Друге відділення концерту Ботвінова — оркестрова версія Моріса Равеля «Картинок із виставки» Модеста Мусоргського.

«Те, що мені вдалося пробитися на Заході, — велика дивовижа», — зізнався «ДТ» після концерту пан Ботвінов, який виявився єдиним українським піаністом, котрого взяло під своє крило найвпливовіше європейське агентство «Ханс Адлер».

— Олексію, наскільки важко чи легко сьогодні проявити себе українському музикантові на Заході? Як сприймає вас, наприклад, західна музична преса, продюсери?

— Якщо чесно, то не все так просто. Там працюють багато своїх хороших музикантів. І, зрозуміло, це середовище не дуже хоче бачити нові обличчя — конкуренція.... Ще якось приймають музикантів із Росії. Тому що це інерція музичного іміджу. А Україна... все-таки на другому місці. І те, що мені вдалося пробитися, напевно, велика дивовижа... Ось уже 12 років більшу частину часу я проводжу у Швейцарії. Мені, до речі, пощастило, що я потрапив до одного з найбільших музичних агентств — «Ханс Адлер». Але, знову-таки, це сталося тільки два роки тому. З ними працює від сили десять піаністів. Зокрема й Баренбойм...

Це агентство мене включило в абонемент Берлінської філармонії. А там в афіші імена Плетньова, Бренделя. Тобто найрейтинговіші постаті в музичному світі.

— Ну а хто, на ваш погляд, сьогодні входить у чарт найкращих піаністів?

— На мій погляд, це Плетньов, Баренбойм, Циммерман... Є ще 20—30 професіоналів. Світ уже побоюється геніальних вундеркіндів. Тому що багато хто з них неприродний. Тепер люди чекають, коли музикант «виросте», а молоді беруть переважно технікою — і це вже не так цікаво. На технічній майстерності взагалі нікуди не заїдеш, особливо на Заході — у Франції, Німеччині, Англії. Треба привносити щось самобутнє, звертаючись до публіки як через інтелект, так і через почуття.

— Хто в піаністичному світі для вас якщо не кумир, то хоча б — планка, до якої хочеться дотягтися?

— Сергій Рахманінов. І як піаніст, і як диригент, і як людина. Побутує думка, що видатні музиканти або художники мають бути якимись екстравагантними і неординарними. Вважаю, це зовсім неправильно. Рахманінов був і людяний, і скромний, і делікатний у побуті. Хоча знаю деяких сучасних «геніїв», які так псують нерви своїм менеджерам, що ті вже й не знають, куди їх послати.

— І все-таки, чому ваші репертуарні пріоритети — Бах і Рахманінов?

— Чому такі контрастні композитори? Тому що я бачу в них чимало спільного. Хоча це два антиподи. Як небо і земля. Ось Рахманінов перед концертом завжди розігрувався Бахом... Рахманінов, до речі, найполіфонічніший із російських композиторів.

— Тоді чим або ким у вашому сприйнятті є Ріхтер?

— Ріхтер — світова величина. Та я сказав би, що в нас трохи недооцінено школу Еміля Гілельса. Тут Ріхтер завжди був першим, а Гілельс другим. А якщо брати західну школу, то вони практично однакові. Гадаю, тут працює філософський феномен. Тому що гра Ріхтера, хоч як це парадоксально, більше пасувала комуністичним реаліям. Він таку надлюдську силу випромінював, що коли Ріхтер, Ойстрах і Ростропович грали в тріо, Святослав Теофілович подавляв їх відразу. Хоча в тріо має бути єдність. А манера гри Гілельса все-таки тонша, із людяним звуком. Я це тому кажу, що вітчизняну школу картають саме за гіпертрофоване поняття ріхтерівського стилю. Коли молоді музиканти намагаються взяти силовою манерою, а виходить нахраписте виконання, самовипинання. На Заході ж цінується тонше музикування. Так, Ріхтер — найсильніший представник нашої музшколи, але його не можна й не потрібно повторювати. Ось я дуже люблю Баха і зіграв на сцені приблизно вже двісті разів його «Гольдберг-варіації». І коли мене запитують, як я ставлюся до Глена Гульду (це найзнаменитіший запис варіацій), то кажу, що я його просто обожнюю. Але при цьому в мене з ним триває здорова полеміка. Вважаю, що треба завжди розвивати власне бачення, а жодна імітація не прикрашає.

— Як далеко ви можете зайти, інтерпретуючи відомих композиторів?

— Можу багато чого дозволити собі... Однак кожен виступ неповторний. Адже наново не зіграєш той свій стан, який був на попередньому концерті. Ще в мене є одна концепція: Бах — це пророк, який передбачав майбутнє музики. У його творчості я бачу і Шопена, і Рахманінова. І ніби намагаюся це показати. Звідси й виходить зовсім не бахівський стиль, а, швидше, мультимедійний. Намагаюся грати нестандартно. Наприклад, мій запис бахівських варіацій був у класичному хіт-параді на першому місці, причому досить тривалий час.

— Чому з усіх творів Баха ви віддали перевагу саме «Гольдберг-варіаціям»?

— Знаєте, наступного року в мене у зв’язку з «Гольдберг-варіаціями» буде ювілей — «Ботвінов двісті разів на сцені». Це ніби моя фішка. Навіть Гленн Гульд, найголовніший фахівець із Баха, зауважив, що якби він опинився на безлюдному острові, то взяв би тільки «Гольдберг-варіації». Тому що це дуже ємний твір Баха. В основі його створення — легенда про вельможу, який страждав на безсоння і перед сном хотів слухати хорошу музику. Звідси й тридцять варіацій — щоб у кожен день місяця була різна музика. Але Бах уклав туди весь космос. Він зробив неймовірне. Нещодавно у Швейцарії зняли фільм під назвою «Вітус». Картина про хлопчика-вундеркінда — як у музиці, так і в математиці, в якого, природно, виникають проблеми з навколишнім світом. Він вирішує для себе стати звичайним і полишає не тільки математику, а й музику. Далі за сценарієм він іде в магазин із продажу компакт-дисків, дивиться їх, вибирає один, і очевидно, що це «Гольдберг-варіації» Ботвінова. Він купує платівку, приходить додому, слухає дві варіації, а потім сідає й починає награвати. Мораль така: цей запис його окрилив, і згодом герой стає великим музикантом.

— Сподіваюся, це не рекламна кампанія?

— Ні, у жодному разі! Просто цей режисер — великий знавець музики. І він хотів, щоб був не абстрактний запис, а виконання конкретного музиканта. Цей фільм уже отримав багато призів, його номінували також на майбутній «Оскар».

— Якою мірою вас загартували конкурси? Які уроки дала вам ця школа життя?

— Найтяжчий конкурс — звісно ж, перший. Це І Всесоюзний конкурс піаністів ім. Рахманінова. Мені тоді було 19 років, я навчався на третьому курсі Одеської консерваторії. Отримав третю премію, тому що у фіналі сталася осічка, коли я виступав дуже застудженим. Тоді Всесоюзний конкурс відбувався один раз на 4—5 років. І виконавський рівень був просто неймовірний. Вище за будь-який міжнародний! Тепер такі змагання вже втратили своє значення. Навіть якщо на Заході прийти в агентство і сказати, що ти посів перше місце на якомусь конкурсі, цього вже ніхто не оцінить. Ще в мене був конкурс імені Баха в Лейпцигу, а потім конкурс ім. Клари Шуман у Дюссельдорфі.

У нас узагалі вся сім’я музична. Мама — піаністка, батько — ректор консерваторії, композитор, а вітчим — тенор. Досі співає. Що стосується мене, все йшло спочатку автоматично. А потім я потрапив в клас до Серафими Могилевської, матері піаніста Євгена Могилевського. Це пряма лінія від Генріха Нейгауза. У мене всі педагоги з нейгаузовської лінії. Звідси вийшли і Ріхтер, і Гілельс. Виходить, що це найбільш творча лінія.

— Якщо конкурси вже небагато значать для кар’єри музиканта, то на що звертають увагу, укладаючи контракти, великі західноєвропейські агентства?

— Звертають увагу на рекомендацію диригента чи відомого музиканта. Треба так зробити, щоб тебе якимось чином послухали. Повторюю, тепер стільки конкурсів, що ця система сама себе з’їла. І серйозні кар’єри робляться незрозуміло як. Найголовніше — потрапити в серйозне агентство. Хоча точного рецепту немає. Вони там навіть не проводять жодних прослуховувань. Отож це можливо тільки через знаменитих музикантів. Уявіть, щоб мене просто послухали, довелося чекати аж десять років. У мене це вийшло через одного диригента, який випадково почув Баха в моєму виконанні й порекомендував мене представникам агентства.

— А що б вам хотілося зробити в самій Україні?

— Звичайно, добре про це говорити, живучи у Швейцарії... Досі я намагався щось зробити в Одесі, щоб рідне місто не забувало. По-перше, хочеться знайти значного мецената, щоб проводити великі акції, запрошувати музикантів, які тут ще не були і які насправді перші у своєму ремеслі. Адже певне коло осіб до нас не доїжджає взагалі. І їх тут не знають. Вважаю, що наша українська публіка — найкраща у світі, тому що вона і розуміє, і знає музику, і дуже емоційна.

Думаю, що Українська держава виділяє недостатньо коштів на культурну сферу. На Заході і держава набагато більше фінансує культуру, і без спонсорів там не обходиться. А в Україні немає ні того, ні іншого. Але музосвіта в Україні на високому рівні. Ось у Швейцарії своїх музикантів не дуже багато, але вони постійно когось запрошують, концерти відбуваються щодня. І люди там досить щирі, дуже відкриті, порівняно з німцями. Майже всі жителі знають чотири мови — французьку, німецьку, ретроманську й англійську.

· Одесит Ботвінов, закінчивши Одеську консерваторію та аспірантуру в Москві, став лауреатом кількох європейських конкурсів. Більше десяти років він тісно співпрацює з балетною трупою Цюріхської опери. Тому по півроку він проводить у Швейцарії, лише чверть — в Одесі, а останню чверть року гастролює світом.

· Піаніст працював солістом Одеської філармонії і викладачем консерваторії. У 1987—1989 рр. — асистент-стажист Московської державної консерваторії імені П. Чайковського (клас професора В.Горностаєвої).

· О.Ботвінов виступав більш ніж у 20 країнах світу, на багатьох міжнародних музичних фестивалях, у тому числі Шопенівському фестивалі в Польщі, Фестшпіле в Цюріху, XV Міжнародному фестивалі в Муртене (Швейцарія) та інших.

· 5 квітня 2005 року він дебютував у знаменитому лондонському залі «Вігмор-хол», а в березні 2006 року — у Берлінській філармонії в концерті абонемента «Майстри світового піанізму». Нинішнього року він виконував концерти Моцарта та Шостаковича з Цюріхським камерним оркестром на гастролях у Китаї, а нещодавно з великим успіхом виконав Концерт № 2 Рахманінова з Королівським оркестром Фландрії в залі Кельнської філармонії в Німеччині.

· Вважають, що Олексій Ботвінов — найкращий у світі виконавець «Гольдберг-варіацій». Це один із «найхитромудріших» творів у світовій музичній спадщині Йоганна Себастьяна Баха. Узявши за основу народну пісеньку «Коли буваєш ти зі мною», Бах зробив із неї арію в дусі сумної сарабанди і придумав до неї 30 варіацій, де використовував усі відомі на той час жанри.

· Компакт-диск Олексія Ботвінова Botvinov plays Rachmaninov став переможцем акції «найкращий новий CD» мережі престижних швейцарських магазинів Music Hug. У диск увійшли Друга соната, сім прелюдій, «Елегія», транскрипції романсів. Такі конкурси проводять раз на два місяці, а потім влаштовується презентація найкращого компакт-диска.

· Ботвінов брав участь у роботі фонду «Рояль—Одессе». Він продовжив справу відомого у Швейцарії мецената Тетяни Шиндлер і допоміг зібрати 2/3 суми (рояль найкращої марки Stainway коштує близько 150 тис. дол.), давши концерт у знаменитому залі Цюріха Semper-Aula. Всі кошти від концерту пішли у фонд рояля для Одеської консерваторії. Решту суми вдалося зібрати завдяки виступу відомих музикантів Нойми Шиндлер і Рустема Сайткулова.