Намальовано на проїжджій частині

Вони всього лише хотіли повеселитися, як діти, що граються на проїжджій частині. Один за одним їх душило, калічило, вбивало — на очах у всіх, — але вони продовжували гратися. Ми були дуже щасливі — не працюючи, і просто клеячи дурня, — але такий короткий час, такий кошмарно короткий час! А розплата виявилася неймовірно жорстокою; навіть коли ми бачили її, то не могли повірити.

Філіп Дік, «Помутніння»

Фільм режисера Річарда Лінклейтера «Помутніння» не вийде на широкий екран. Незважаючи на безліч підстав, які гарантували б йому глядацький інтерес. На участь кінозірок, насамперед — особливо авторитетного «кіберпанківця» Кіану Рівза. А крім нього — Вайнони Райдер, Роберта Дауні-молодшого, Вуді Харельсона. А ще хвацько закручений сюжет (Дік усе-таки). І надзвичайний саунд від Radiohead. І «модна» наркоманська тематика — побут «торчків», описаний зі смаком і знанням справи. Нарешті, те, що прорисований у дусі поліцейського коміксу фільм — винятково стильне видовище, яке оцінять як любителі кіношного кумару, так і кіногурмани.

З перших кадрів фільму Річарда Лінклейтера Scanner darkly (у російському перекладі, вслід за літературним першоджерелом, теж «Помутніння») глядач, ще не встигнувши підготуватися, відразу з головою занурюється у специфічну атмосферу роману Діка — психоделічного, непослідовного, цинічного, сповненого смертельної втоми і чорного гумору. Герой Р.Дауні-молодшого розпочинає безнадійну війну з незліченним полчищем моторних жуків, які можуть улізти куди завгодно, навіть у легені, — жуків спаленого наркотою мозку. Знайомтеся, це комічний герой. Його образ позбавлений гальм, і режисер із якимось особливим задоволенням розгортає перед глядачем картинки його марень. Аж до відходу на той світ, що в нього теж виходить смішно: «торчок» випиває чудового, дорогого вина, від чого й помирає. Ха-ха.

«Помутніння» Лінклейтера — фантасмагоричне дійство в кислотних тонах, приправлене саундом від Radiohead, у центрі якого відбувається поступовий і болісний розпад особистості головного героя. Це наркоман Боб Арктор, який відіграє певну роль у системі розповсюдження супернаркотика «речовини С» («С» означає «смерть», в іншому варіанті перекладу «субстанція Д» — від англійського death). Він також поліцейський агент Фред, який працює під прикриттям, щоб знайти і зруйнувати основні ланки цієї мережі. Втім, є в нього й надзавдання, про яке він сам не знає. Ось і добре, що не знає, — інакше нічого б у них із цього не вийшло.

Фільму пощастило з літературною першоосновою. В сучасній літературі складно знайти річ, яка б глибше, реалістичніше і страшніше проживала з читачем коротке наркоманське життя, ніж «Помутніння» Філіпа К. Діка. Що й не дивно — недаремно ж Дік присвятив цю книжку своїм друзям, неповний список яких наведений у кінці книжки і збережений режисером у фільмі. Але, як відомо, хороша книжка далеко не завжди перетворюється на добре кіно. Останнім часом дедалі частіше доводиться розчаровуватися, бачачи, як режисер, щосили намагаючись зберегти якнайбільше від книжки, втрачає щось найголовніше. Ось і Дік уже неодноразово постраждав від Голлівуда. Що залишилося від нього в «Згадати все», «Час розплати», «Особлива думка»? Досі найкращою екранізацією Діка залишався «Той, що біжить по лезу» (Bladerunner) Рідлі Скотта, але і його трохи зіпсувала спокуса «зняти касу».

Напевно, любителі фантастичних блокбастерів із нами не погодяться. Але «Помутніння» не заангажованого Голлівудом Лінклейтера заслуговує звання найкращої екранізації роману Філіпа Діка. Просто тому, що, не соромлячись «втратити» величезні шматки роману, не вдаючись до прямого і нав’язливого цитування, режисер зумів зберегти і передати головне.

Найімовірніше, допомогла йому в цьому незвичайна техніка, в якій виконано фільм. Зняте на плівку традиційним способом зображення було оцифроване й оброблене програмними засобами та художниками-аніматорами. Вийшло щось на кшталт «гіперреалістичного мультфільму». «Мультяшний» ефект не лише створює ілюзію спотвореного світу, якогось «неймовірленду», в якому реальні географічні точки здаються вигаданими, а й знеособлює персонажів. Через цю замальовку, як через закопчене скельце, прориваються знайомі риси акторів — ми їх начебто знаємо, але якісь вони... Взагалі, нормальні такі хлопці, прикольні. Ну, з привітом, — але з ким не буває. Адже наркомани не стають монстрами. Ні, просто ненависть, підозрілість, дріб’язковість, які виникають раптово, без видимої причини. Спотворена логіка, з якої й проростають специфічні приколи, — на кшталт класичних діалогів про незачинені двері або кількість передач у велосипеда. Смішно — спасу нема...

Ось що справді страшно — це безвихідь. Бо ніхто не зацікавлений змінити це. Та й що, власне, «це»? Чи є альтернатива? Прекрасне буржуазне життя-буття — сім’я, будиночок, дітлахи, поп-корн і дороге вино у свято? Ах, краса. Тільки від усього цього чомусь починає нудити, і в певний момент ти зриваєшся, тебе несе, і не минає й кількох років, як облич власних дітей уже не пригадати, а колись затишне сімейне гніздечко перетворилося на наркоманське кубло. І тільки гойдалка й коник на подвір’ї нагадують про те, що колись це було будинком.

«Помутніння» — це не «кіно про наркоманів і копів», як можна прочитати в анотації і навіть у деяких рецензіях. Це кіно про спотворення і розпад. Костюм-балакун (до речі, чудово переданий у фільмі, хоч і витрачено на нього було чимало сил, часу та коштів) — не просто «маскхалат» поліцейського, який ховає його від усіх-усіх, тому що нікому не можна довіряти. Це знак відсутності конкретної людини, порожня функція, Х, під який можна підставити кого завгодно. Ця атмосфера загальної параної і відсутності визначеності у відповіді навіть на запитання «хто я?» пронизує весь фільм, як і книжку. Героя фільму доводять до саморуйнування всі — і «свої», і «чужі», хоча у його світі немає чітких меж між першими та другими . Чітких меж немає взагалі. Все як у житті, де «всі всіх знають» і лукавлять. Де лукавство зведене у принцип. Де найбезкомпромісніший борець із наркоманією виявляється монопольним постачальником сировини для виробництва наркотику всіх часів і народів. Але, загалом, не варто дивуватися, що «Помутніння» не вийде на широкий екран. Хоча фільм міг би й окупитися — не такі вже й великі були витрати. Це не те кіно, реклама якого б’є глядача під дих величиною бюджету. Бюджет сам порівняно невеликий. Причому заощадили навіть на гонорарах. Кіану Рівз, Вайнона Райдер грали за смішні для себе гроші виключно з любові до книжки Діка і небайдужості до теми. Заощаджували також на декораціях, костюмах, гримі — все це «домалювали» пізніше художники-аніматори. Ось на цю роботу і пішли в основному гроші, техзасоби та багато-пребагато часу й нервів. Лінклейтер зізнавався в інтерв’ю, що з якогось моменту зайнявся іншими проектами, а в роботу над «Помутнінням» і носа не потикав, щоб не збожеволіти — так це все було довго і на проміжних стадіях далеке від досконалості. Загалом, «рекламних історій» для попереднього галасу можна було скласти чимало. Чого вартий лише «детектив» зі звільненням групи аніматорів на чолі з Б.Сабінсоном, який розробив програму ротоскопіювання для більш раннього досвіду Лінклейтера в кіноанімації «Пробудження життя» і скорегував її для «Помутніння».

Але фільм мандрує переважно фестивалями і зрідка пробивається на арт-хаусні майданчики. Це його судьба і наш соціальний діагноз. Адже з-поза «літературного вимислу» під назвою «Новий шлях» стирчать зовсім не міфічні вуха. Мимоволі пригадуються інші профільні НДО, з їхніми безнадійними «просвітительськими проектами» і безсилою соціальною рекламою, політичні діячі, чиновники та просто борці за моральність, які «з болем у серці відзначають», «конструктивно пропонують», а потім спокійно йдуть додому повз аптеку, де трамадол продають усім бажаючим відразу з водичкою в одноразовому посуді. Вони граються на тротуарі. Їм нічого боятися.

А фільму, який міг би зробити для розуміння наркоманії і страху перед нею більше, ніж усе згадане, наші глядачі не побачать. Він не дасть достатньо великої каси, щоб був сенс найняти зал і амортизувати апаратуру. Не побачать його не лише більшість кіногурманів — не побачать ті, кому варто було б, ті, хто саме зараз вирішує — «спробувати» чи «не варто». «Книжка позбавлена повчання», — пише автор. Фільм, на щастя, теж його позбавлений. Але що робити з потоком асоціацій?