Павук — комаха всюдисуща і, здається, своєю генетичною пам’яттю тримає «враження», певно, ще від первісних історичних часів і до сьогодні й увічнює їх вузликовим письмом на своїх павутинних мереживах. Недарма за народною прикметою його вважають вісником. Мабуть, саме тому автор визнав цю комаху гідною глибоких і значущих алегорій. Це чіпке створіння своїм дивним поглядом бачить без будь-яких прикрас позачасову, позапросторову суть буття, яку, власне, й уособлює.
Павук супроводжує дійових осіб твору від початку й до кінця, з’являючись у напружені, найбільш відповідальні моменти: над малюванням друкаря Брови, коли під олівцем проступав портрет коханої; над плакатами із сатирою на радянських загарбників; над зображенням офіцера у павучій подобі, який заганяє переляканих селян до колгоспу. Павук виникає перед очима ще одного героя повісті — Гарбаря, який пробрався у колишній сховок Брови, аби потайки забрати малюнки, а можливо, й золото. Павук присутній і тоді, коли гине в автокатастрофі інший персонаж — Мирон.
Образна система повісті — будучи взаємозумовленим поєднанням символів — виходить далеко за антуражні рамки. Речі, комахи, тварини, події що з ними відбуваються, сповнені афористичної символіки, уречевлюючи собою ідейно-смислові твердження автора, який занурюється в болісну для українців морально-етичну проблематику, тісно поєднану із суспільними викликами. Тему колаборантства, гірку і дражливу не тільки для українських митців, Віктор Мазаний осмислив з усією прямотою, однак із делікатністю людини, що переживає за кровне.
Автор не ділить дійових осіб повісті на героїв та антигероїв, які до того ж усі є головними і доносять читачеві певну життєву позицію, ідею, яка підтверджує чи спростовує суворе правило особистісного виживання та національного життєствердження.
Каліцтво Брови робить його прототипом відомого підпільника-графіка Ніла Хасевича. Гарбар теж став кульгавим. Тому вони з Бровою є однаково психологічно ущербними в умовах воєнного катаклізму… Проте кожен сам обирає життєвий шлях і творить свою долю.
У повісті змальовано галерею образів пристосуванців — Особихи, що однаково годила своїм квартирантам Фрицу-денщику та Гарбарю; Мишка Зубатого, що став уособленням розбрату та самознищення в середовищі руху Опору. Колоритно, індивідуалізовано, з допомогою деталей та локальних порівнянь окреслено натуру та фізичну постать Гарбаря, його поплічників Халдейчука та Бажова — вони якраз і чинили власними руками каїнову роботу, не переймаючись високим і сокровенним. Залишається без відповіді запитання, чому так траплялося? Але в будь-якому разі, переконує автор, персонажі повісті, вважай нація, зазнають від поведінки цих людей значної моральної шкоди. Моральні злочини, як ті западини в ґрунті, що апокаліптично утворюються на рівній місцині на околиці Чемерного, затягують у прірву винних і невинних, учасників подій і їхніх нащадків, набуваючи в декораціях української історії особливо зловісних барв та відтінків. Украй цинічною обставиною видається те, що Гарбар вистежує місця переховувань під землею з допомогою давнього інструмента майстрів-водошукачів, які завдяки своєму особливому дару знаходили цілющі джерела. Людолов цим осучасненим інструментом у вигляді сталевого прутика несе смерть і страждання. Але в цьому і його кара, бо таким чином мусив завоювати право на життя перед новими господарями, які ставили йому в провину те, що попереднім окупантам — німцям показував, де бурити свердловини з чистою водою.
У такому спотвореному світі нормальні людські почуття просто приречені. Кохання Збислави та Брови можливе лише в підземеллі, де в примарному світлі свічки під безстороннім поглядом павучка усвідомлюється неповторність кожної зустрічі закоханих, коли кожна мить має гострий присмак небезпеки, яка чатує на поверхні. А там, в іншому вимірі життя, дівчина змушена засвідчувати симпатію Гарбареві, бо мала таке завдання від хлопців з лісу. «Збислава — страдниця є. То їй припис такий — приставлятися, бо на вивідках вона. І мусе бути нібито приступною… Заради таких, як я», — так Брова мириться з двозначністю. Дівчина навіть матері не може відкритися, вона зумисне вдягається так, щоб бути невпізнаною, вдаючи при зустрічах з нею в рідному домі німу.
Прагнення існувати і готовність умерти — мотиви, які то акордно звучать, то чергуються в поліфонічній мелодиці повісті. Апофеозом став епізод роздумів героя про те, яким способом заподіяти собі смерть, аби не здатися живим, і про те, що залишиться в покинутому ним прекрасному світі, з якого в муках уже пішли один по одному побратими-борці.
У сюжеті є низка епізодів, співзвучних з Еклезіастом, художньо-смислове насичення яких детонує експресію повісті, творить її колорит. Не можна не відмітити динаміки повісті в побудові сюжету, у чергуванні подій і рефлексій на барвистому тлі недавно минулої та нинішньої епох. Тонка ліричність, філігранність та яскравість художньої деталі, своєрідна мова ставлять твір у ряд художньо вартісних і самобутніх. Діапазон виражальних засобів дозволяє сягнути мети — змалювати в другій частині повісті картину сучасного суспільства, закоріненого в минулому.
Думка кармічної зумовленості доль наскрізно проходить через увесь твір. Не випадково Мирон — син Кулини і Гарбаря — мешкає далеко від рідних країв під зміненим прізвищем Гарбат, не признаючись до свого роду-племені. Паралізована донька — жертва карми, яку дід Гарбар своїми вчинками зробив згубною для нащадків. І зцілити її може лише рідна земля. Мирон володіє родовим спадком — умінням знаходити воду. На запрошення Янки Корінь він приїздить до рідних країв, аби відвести біду, що останнім часом загрожує людям, — у землі з’явилися глибокі вирви-западини, в які провалюється все живе. Загроза нависла і над новозбудованим мікрорайоном. Підземні води ось-ось вирвуться на поверхню, аби очистити землю від скверни. У космогонічній цілісній системі екологічна проблема стала породженням моральних злочинів — усе в цьому житті взаємообумовлене й переплетене. За вчинки батьків розплачуються діти й онуки — закон біблійний, підтверджений реаліями. І тому видається закономірною смерть Мирона, котрий не спроможний втримати кохану, допомогти доньці, урешті — рідній землі. Очевидцем, нотарем трагічної розв’язки, коли падав у прірву зі своєю автівкою Мирон, був усюдисущий павучок.
Інший персонаж твору — Янка Корінь, інтернатівська вихованка, колишня Миронова кохана. Вона не може байдуже спостерігати, як легковажно, нехтуючи небезпеку, не переймаючись Мироновими попередженнями, жителі Чемерного споруджують житла на вм’ятинах у грунті. Янка, дитина війни, яка перейняла від своїх предків високий духовний імператив і моральний острах за життя інших, хоче зарадити лиху. Отже, у неї своя борня і місце в строю. Вона покладається на Мирона, який зголосився їй допомогти. Проте не допоможе, тому що взятий від батька дар відчувати підземну стихію, був спаплюжений батьковими провинами, заплямований чужою кров’ю.
Автор не дає відповіді на питання, як урятувати людей, містечко. Можливо, усім нам до сьомого коліна варто по-християнськи покаятися за минуле (та й за теперішнє), переосмислити його за прикладом самого автора. Розібратися в усьому, як це робить Янка, що «…добралася до суті, а суть ця щемка». Основне — жінка відчула в собі волю до пошуків своїх батьків, до витоків своєї особистості. У кадебістських архівах віднайшлися документи про загиблого батька Брову, про померлу у магаданському таборі маму Збиславу.
Минуле не тільки наздоганяє прийдешніх кармічним болем, а й дає ліки від нього. Потрібно лише захотіти їх відшукати, як це робить Янка. І тоді знайдеш не тільки заспокоєння, а й скарб, надбаний предками. Тому сумка з малюнками Брови, як і мало бути, потрапила нарешті до рук його доньки, випавши з побитої Миронової машини. Логіка твору спонукає нас до ще одного висновку — про потребу в такому психоаналізі усього українського суспільства. Воістину, нічого в житті не минає безслідно, минуле своїм добром і злом супроводжуватиме нас і наших дітей на дорогах майбутнього. Віктор Мазаний зумів це сказати без менторства й зайвого дидактизму в кращих традиціях світової літератури.