«На фоне Пушкина снимается семейство». Старша донька великого поета отримала пенсію… лише в день своєї смерті

На недавньому Севастопольському міжнародному кінофорумі в рамках телевізійних і документальних проектів було представлено відразу п’ять фільмів, присвячених Олександру Сергійовичу Пушкіну. Ідейний натхненник кінопушкініани — Сергій Некрасов, директор Всеросійського музею ім.О.С.Пушкіна. Ця людина — без перебільшення, справжнє джерело історій про таємниці пушкінської родини. В інтерв’ю «ДТ» пан Некрасов перегорнув деякі сторінки доль нащадків великого поета.

Нащадки класика поріднилися з престолом

— Сергію Михайловичу, пушкінське сімейне древо, як відомо, дуже розлоге. І в деяких ваших фільмах досить докладно досліджуються ці гілки...

— Три з п’ятьох фільмів, які ми привезли в Севастополь, було зроблено ще на кіностудії «Лентелефільм», яка донедавна існувала на санкт-петербурзькому телебаченні. Там ми і створили три одногодинні фільми, які розповідають про нащадків Олександра Сергійовича. Перший фільм називається «Машка, Сашка, Гришка, Наташка». Фільм присвячений дітям Пушкіна, їхній долі. Відомо, що в поета було два сина і дві доньки. І доля кожного (кожної) з них по-своєму цікава. Його діти народилися у 30-х роках XIX століття, а йшли із життя вже на початку ХХ століття.

Наприклад, його старший, любимий син — рудий Сашко — був хоробрим офіцером, героєм Балканської війни 1877—1878 років. Якось, вийшовши до обіду 1 серпня 1914 року, він дізнався про початок війни з Німеччиною. Олександр Олександрович так засмутився, що навіть відмовився обідати, пішов до себе в кабінет і... того ж дня помер.

А Марія Олександрівна — старша донька Пушкіна — пережила не лише свого брата, а й дуже багато бурхливих подій початку ХХ століття. Померла вона вже після Жовтневої революції в 1919 році у Москві. Доля в неї була тяжка, тому що вона виявилася цілком не підготовленою до життя при новому ладі. Так вийшло, що навіть любима обслуга її обікрала, і вона залишилася без засобів до існування. Тоді Марія Олександрівна звернулася до Луначарського з проханням надати їй допомогу. Питання це вирішувалося дуже довго, і в результаті першу пенсію їй принесли... у день її смерті. Тому всі гроші пішли на похорон...

— Якщо ваш перший фільм про дітей, то другий — про внуків Олександра Сергійовича...

— Другий фільм присвячується не лише внукам, а й правнукам Пушкіна; стрічка називається «Бог в помощь вам, друзья мои». У цьому фільмі знімалися правнуки поета — Наталя Сергіївна Шепелева і Григорій Григорович Пушкін. Окрім того, що Наталя Сергіївна — правнучка поета, її хрещеним батьком був її ж дідусь, тобто син Олександра Сергійовича. Вона зовсім недавно померла. І це була єдина людина з наших сучасників, котра пам’ятала і добре знала всіх дітей Пушкіна. Наталя Сергіївна неодноразово дарувала нашому музею цінні речі. Наприклад, знаменитий кораловий браслет, що його батько Пушкіна — Сергій Львович — подарував Наталі Миколаївні в день її народження. Коли я запропонував їй взяти участь у нашій картині, їй було вже 94 роки. І вона тоді категорично відмовилася. Але тут сталася одна подія — в Росію приїхала пані Клотильда фон Рінтелен. Вона — ні більше ні менше — правнука Олександра Сергійовича, живе в Німеччині. Згодом у Москві ми зняли їхню першу зустріч, жінки швидко знайшли спільну мову, обидві були задоволені знайомством. Клотильда після цієї зустрічі посилала пані Шепелевій посилки і дбала про неї до самої смерті. Кілька разів навіть зупинялася в її маленькій двокімнатній квартирці! Ось така історія... Саме про це наш другий фільм — як у всій цій круговерті першої половини ХХ століття вижили нащадки Пушкіна.

— Але ви привезли трилогію. Кого ще вам пощастило знайти?

— Ми планували зробити один фільм, але під час зйомок у нас набралося дуже багато матеріалу, який ми знімали і в Росії, і в Англії, і у Франції, і в Бельгії... Третя серія проекту присвячується нашим сучасникам і називається: «Мій прапрадід Пушкін».

Взагалі, вийшла цікава історія. Відомо, що молодша донька Пушкіна — Наталя Олександрівна — усупереч волі матері, в 17 років вийшла заміж за Михайла Дубельта — сина полковника, який у 1837 році розбирав папери поета після його загибелі. Шлюб цей виявився невдалим, незважаючи на те, що в них народилося троє дітей. Дубельт був гравцем, залазив у великі картярські борги, а Наталя Олександрівна була жінкою дуже ефектною і мала успіх на світських прийомах. Він же її дуже ревнував, інколи доходило навіть до бійок. Тому вони вирішили розлучитися. І вона опинилася в досить складному становищі: без чоловіка, без засобів до існування — з трьома дітьми на руках. Її — мати Наталя Миколаївна — дуже засмучувалася, що в доньки не складалася доля; казала, що вона, мовляв, чекає принца.

Однак вона й справді дочекалася! Бо під час коронаційних торжеств у Москві з приводу сходження на престол Олександра II з нею познайомився принц Ніколас фон Нассау. Між ними спалахнула сильна пристрасть, і в результаті вони побралися. Та, оскільки Наталя Олександрівна не була королівської крові, старший брат чоловіка подарував їй титул графині фон Меренберг (за назвою одного з маєтків у Німеччині). У них з’явилися діти — внуки Пушкіна. І уявіть — вони поріднилися з представниками царської династії Романових! Внучка Пушкіна, дочка Наталі Олександрівни — Софія Миколаївна — вийшла заміж за великого князя Михайла Михайловича, онука імператора Миколи I. А син Наталі Олександрівни, внук Пушкіна — Георг фон Меренберг — одружився з донькою імператора Олександра II. Але імператор Олександр III не визнав цього шлюбу. Вони вирішили поїхати жити в Англію. І досі їхній нащадок живе там. А інша лінія — фон Меренберг — пов’язана вже з Німеччиною. Звичайно, не можна сказати, що всі ці люди опинилися на олімпі, але, безперечно, вони дуже яскраві й цікаві особистості. Тому не зняти про них фільм було просто неможливо.

«Родом я нижайший из Африки»

— Хто замовляє і фінансує ці пушкінські проекти? Чи все тримається на особистих ініціативі й ентузіазмі...

— Коли ще існувало об’єднання «Лентелефільм», то режисером і натхненником усіх фільмів про Пушкіна був Костянтин Артюхов. А потім при Всеросійському музеї Пушкіна ми вирішили створити свою відеостудію «Аріон», на якій зняли кілька фільмів за гроші, роздобуті дуже різними, інколи навіть екзотичними способами.

— Напевно, ці, як ви кажете, «екзотичні способи» і були в основі створення фільму «Странная жизнь Аннибала»?

— Так, ви маєте рацію. Цей фільм присвячується прадідові Олександра Сергійовича Пушкіна — Аврааму Петровичу Ганнібалу. Річ у тому, що в середині 90-х у Парижі професор Сорбонни африканського походження Гнамманку видав книжку — «Абрам Каннібал, чорний прадід Пушкіна». І вона була надзвичайно цікава, оскільки в ній зібрано захоплюючий матеріал, який доводить, що прадід Пушкіна Авраам Петрович Ганнібал написав: «Родом я нижайший из Африки, тамошнего знатного дворянства, из города Лагона, под которым у отца моего было еще три города на реке Лагонь». Все. У якій країні він народився — незрозуміло. Тільки ясно, що в Африці. І дуже довго єдиною версією походження Ганнібала була ефіопська версія, хоча жодних документів і доказів немає.

Колись письменник Воло­димир Набоков, уже перебуваючи в еміграції, працював над цією темою. Він узяв карту Африки кінця VII — початку XIII століття, подивився, як проходять кордони держав, і побачив, що Ефіопія — це не та маленька дер­жава, яка є сьогодні на карті, а гігантська країна, котра займає півконтиненту і сягає берегів Атлантичного океану. І там, де лежить Атлантичний океан, було написано — Ефіопське море. І ось він побачив, що в Ефіопське море впадає річка Лагонь, і є місто Лагона неподалік озера Чад. Але далі письменник, на жаль, не пішов. А Гнамманку почав цю тему розкручувати і навів ряд доказів, із яких випливає, що вся ця історія відбувалася саме на території Північного Камеруну. Я написав сценарій під назвою «У пошуках землі Аннібала». Я вирушив у посольство Камеруну, а це був переддень 1999 року, і Москву прикрашали плакати із зображенням Пушкіна. Коли прийшов до посла, то почав говорити про традиційну культуру, про великого поета Пушкін, про те, що він причетний до їхньої країни. Посол викликав аташе з культури, і той їхньою мовою хутенько розповів йому, хто такий Пушкін. Вони подумали і... погодилися профінансувати африканську експедицію.

А тут я опинився в Парижі, і серед інших знайомих зустрів і князя Бориса Володимировича Голіцина — нібито праправнука «Пікової дами», про яку писав Пушкін. Він запросив мене пообідати, я почав розповідати йому цю історію, і він трохи на місці не під­стрибнув. Виявляється, що його єдина донька познайомилася з археологом із Камеруну, вийшла за нього заміж і переїхала жити в Африку. Ми вирішили, що пройдемо по всіх місцях Ганнібала. Це Африка і Франція, де він навчався. Але нам треба було знайти ще якихось партнерів. І ось у Парижі ми знайшли фірму, яка фінансує стрічки, що розповідають про долю діячів Європи з африканським корінням. Вони погодилися внести у цю справу свою лепту. Так, за стислий термін, побувавши в Естонії, Африці, Франції, де жив Ганнібал, ми і зняли всі ці місця. Африканська частина фільму знімалася на кошти посольства Камеруну, французька — за рахунок компанії. Так нам вдалося зробити фільм на 52 хвилини «Странная жизнь Аннибала» (це фраза з Пушкіна). За три тижні африканських зйомок ми отримали унікальний матеріал. Наприклад, інтерв’ю із султаном і всіма його дружинами. А в нього від кожної області має бути дружина. Це було досить екзотично: коли всі вони приходили — спочатку йшли на повний зріст, а потім частину шляху мали буквально прорачкувати, щоб наблизитися до султана. Так вийшло, що, поряд із основною версією, ми значно розширили колорит…

Як Гоголь із Пушкіним поріднилися

— Його прем’єра відбулася саме в Севастополі. Так вийшло, що в 1993-му у Парижі я познайомився з останнім із живих ліцеїстом. Він закінчив ліцей 1917 року. Йому було вже за 90, проте ми випили на двох пляшку вина, піднімали тост і «за ліцей», і «за успіхи ліцеїстів». Насамкінець він дістав аркушик паперу, на якому були написані вірші ліцеїстів в еміграції до 19 жовтня, і навіть дозволив зробити копію цих віршів. Хоч як дивно, вони ніколи й ніде не друкувалися. Усі знають, що ліцей було відкрито 1811 року, і Пушкін був одним із перших його учнів. А в 1917 році ліцей як елітна установа дворянської Росії став нікому не потрібним. Понад 600 ліцеїстів тоді змушені були емігрувати. За сто років існування ліцею з його стін вийшло багато відомих людей. І не лише письменники, а й чотири міністри закордонних справ, навіть прем’єр-міністр... Згодом найбільше ліцеїстів опинилося у Франції. Але були і в Бельгії, Італії, Америці. І щороку 19 жовтня вони зустрічалися і святкували день ліцею, писали вірші. Вони їх ніде не друкували, а берегли вдома. І коли все це опинилося в моїх руках, я вирішив написати книжку. Це була моя 13-та книжка. Проте вона виявилася щасливою, я її назвав «Ліцей після ліцею». А потім подумав: чому б не зробити про це фільм? Ми об’єднали наші зусилля зі студією «Леннаукфільм» і Всеросійським музеєм Пушкіна. Картина починається з монологу Катерини Іллівни Василіної, батько якої закінчив ліцей у 1899 році, тобто в рік століття Пушкіна. Їй тепер 90 років.

— А Україна якимось чином відбита у вашій кінопушкініані?

— У вас є чудовий музей Пушкіна і Чайковського в Кам’янці. А музей у Гурзуфі цінний самим будинком — це будинок Рішельє, у якому зупинявся поет. Наступний наш фільм називатиметься «Як поріднилися Пушкін із Гоголем» (або щось у цьому дусі). Хотіли знімати в Янівщині під Полтавою. Виявляється, Олександр Сергійович Пушкін і Микола Васильович Гоголь в особі їхніх найближчих нащадків невдовзі стали родичами! Племінник Гоголя, син сестри Єлизавети Василівни Микола Васильович Куликов, одружився з онукою Олександра Сергійовича. Вони оселилися в Янівщині і жили там до початку ХХ століття. Їхні нащадки Данилевські зберегли дуже рідкісні речі Пушкіна. Зокрема його знаменитий золотий годинник, який йому подарувала імператриця Марія Федорівна. У 1837 році Василь Жуковський зупинив його стрілки на 14:45 — час смерті поета. Цей годинник він узяв на пам’ять про Пушкіна, а перебуваючи в Німеччині подарував його Гоголю. Микола Васильович, повернувшись до себе в маєток, у свою чергу подарував їх своїй сестрі Єлизаветі Василівні. А вона — своєму синові, який одружився з онукою Пушкіна. Таким чином годинник повернувся у родину — вже пушкінсько-гоголівську. Їхня донька — Софія Миколаївна Данилевська — подарувала годинник музею. Через два роки відзначатиметься 200-річчя від дня народження Гоголя, тому ми вже розпочали роботу.