НА ДIДЬКА БIСОВОГО ТРАЧУ...

Вiд п’ятнадцяти чи принаймнi сiмнадцяти рокiв — вiдколи я всерйоз пишу якiсь тексти — я не маю жодного сумнiву щодо свого покликання, себто — що я є людиною слова, пера, друкарської машинки, портативного комп’ютера. Водночас я й сьогоднi не маю цiлковитої певностi щодо сутi цього «покликання». Я нiколи не кажу незнайомим людям, що я письменник — лише журналiст, i стараюсь не називати себе полiтологом чи культурологом — лише критиком та публiцистом. Власне, й у тих двох книжках, що отримали щонайпрестижнiшу i щонайпочеснiшу для мене нагороду Антоновичiв, як i в тiй третiй, котра щойно побачила свiт у видавництвi «Критика», ви легко знайдете на останнiй сторiнцi примiтку «Науково-популярне видання». «Популярне» — не в тому сенсi, що призначене геть для всiх, для популосу, а в тому, що популяризує в дещо ширшому колi певнi науковi iдеї, так чи так опрацьованi в колi вужчому. Для цього я намагаюся говорити якомога зрозумiлiшою для кожної бiльш-менш освiченої людини мовою, послуговуватися якомога наочнiшими прикладами i якомога логiчнiшими та переконливiшими арґументами. Як колишнiй письменник, я стараюсь не бути нудним; як колишнiй випускник полiтехнiки з певним математичним вишколом, я стараюсь не бути розхристаним, кучерявим i патетичним. Суто академiчнi тексти менi найкраще пишуться iноземною мовою — польською чи, частiше, англiйською, — де мiй словниковий запас обмежений, стилiстичнi можливостi теж, i де я просто фiзично змушений будувати текст, як математичну задачу.

Водночас, попри цю усвiдомлену настанову на «популярнiсть», мушу зiзнатися, що нiколи у своєму життi не писав для «народу» — нi в широкому, суто технiчному значеннi «всього населення», нi у вужчому, символiчному значеннi його «кращої», «нацiонально свiдомої» та «репрезентативної» частини. Свої першi лiтературнi спроби, наскiльки пригадую, я робив, бо менi це було цiкаво, менi це подобалось. Потiм, трохи пiзнiше, я писав ще й тому, що це подобалось моїм друзям. Безумовно, це було марнославство. Але коло читачiв самвидаву було досить вузьким, i мене це, здається, цiлком влаштовувало. Моє марнославство було снобiстичним — воно втiшалося якiстю (можливо, уявною) i зневажало кiлькiсть (можливо, несправедливо). Та все ж принаймнi пiд одним оглядом самвидав був доброю школою: вiн змушував писати цiкаво. Нецiкавi тексти просто не витримували природного — щонайприроднiшого, як на мене, — рукописно-машинописного добору.

Згодом, зайнявшись лiтературною критикою, а потiм i полiтичною публiцистикою, я iстотно розширив свою авдиторiю — з кiлькох десяткiв або сотень читачiв до кiлькох тисяч або й десяткiв тисяч. Втiм, не знаю, чи таке розширення у 50-мiльйоннiй країнi можна вважати справдi iстотним. У кожнiм разi, я нiколи не вважав кiлькiснi параметри «популярностi» справдi важливими: для їх розширення зовсiм не конче писати якiсь книжки, досить помаячити кiлька хвилин на телекранi у прайм-таймі. І, до речi, я переконаний, що публiчним iнтелектуалам аж нiяк не варто цуратися цього заняття — якщо вже вони наважилися стати публiчними.

Але, як бачите, я весь час ухиляюся вiд прямої вiдповiдi на головне запитання: для кого я пишу й для чого. Наскiльки пригадую, нашi класики теж задавалися цим питанням i теж ухилялися вiд прямої вiдповiдi. Можливо, вони її справдi не знали, а можливо, просто боялися сформулювати. Шевченко, який вигукував: «на дiдька бiсового трачу i час, i пера, i папiр?!» i який побивався, що з приводу його вiршiв «нiхто не гавкне, не лайне», здається, був першим, хто вiдчув катастрофiчну розрiдженiсть українського культурного, iнтелектуального, духовного, чи як там його ще назвати, простору. Сьогоднi ми називаємо цю розрiдженiсть дисфункцiональнiстю — українська культура, як проникливо написав кiльканадцять рокiв тому Іван Дзюба, не функцiонує як цiлiснiсть. Вона iснує як сума явищ, iнодi надзвичайно цiкавих, але не функцiонує як повноцiнна система, що мала б охоплювати рiзними своїми рiвнями, жанрами i субкультурами все населення i, вiдповiдно, пiдживлюватись вiд усiх цих рiвнiв, жанрiв та субкультур. Великою мiрою вона схожа на культуру дiаспори чи, коли хочете, нацiональної меншини — адже майже в усiх великих мiстах україномовнi українцi є меншиною, причому у своїй переважнiй бiльшостi — соцiально упослiдженою, марґiнальною.

Едґар По зауважив якось, що загальнонацiональне визнання поета визначається зовсiм не тим, що його всi читають i розумiють, а тим, що ті кiлька сот або тисяч людей, якi його справдi читають i розумiють, мають достатнiй авторитет серед решти населення, аби воно могло безоглядно покластись на їхню думку — повiрити їм на слово, що поет NN — генiй. У цьому плані кожна культура iєрархiчна чи, коли хочете, сеґментована. Але цiлiсна культура вiдрiзняється вiд нецiлiсної саме тим, що у нiй мiж сеґментами, iєрархiями та мiкрорiвнями немає нездоланних перегородок. Кожен рiвень, сеґмент, субкультура на рiзнi лади, видимо i невидимо, прямо й опосередковано взаємодiє з iншими, витворюючи певну тканину, певну мережу взаємозв’язкiв, взаємовпливiв, взаємопосилань. Саме таку динамiчну систему мав на увазi Т.С.Елiот, коли стверджував, що великий поет певним чином впливає на всiх носiїв тiєї самої мови, навiть тих, котрi нiколи його не читали i нiколи про нього не чули.

В Українi, як самi знаєте, коло активних носiїв української мови є досить обмежене — воно не охоплює величезних мас росiйськомовного мiського населення i, що ще гiрше, майже не охоплює так званих елiт — за винятком невеликого й маловпливового прошарку гуманiтарiїв та ще тоншого прошарку професiйних полiтикiв i бюрократiв переважно сiльського або захiдноукраїнського (тобто здебiльшого теж сiльського) походження. Майже всi нашi нацiональнi, чи, краще сказати, державнi, чи, ще точнiше, «мєстниє» авторитети — полiтичнi i бiзнесовi, податковi i полiцiйнi, кримiнальнi й спортивнi, одне слово — кримiнально-полiтично-бiзнесово-податково-полiцiйнi, — ставляться до української мови й культури, у кращому разi, байдуже, в гiршому — зневажливо або й вороже.

Тому я не довiряю авторам, котрi стверджують, буцiмто пишуть для «народу». Той «народ», для якого вони нiбито пишуть, треба насправдi ще витворити. У Францiї, Нiмеччинi та Італiї його витворила для себе державна бюрократiя. В Галичинi, за браком держави, творенням українцiв iз мiсцевих селян мусили зайнятися греко-католицькi священики та свiтська iнтелiґенцiя. Натомiсть у Надднiпрянщинi iмперськi бюрократи успiшно перетворили мiсцевих селян на «руських», а згодом «совєтських». (...)

Безумовно, мої симпатiї на боцi тих, хто намагається витворити модерну українську нацiю, а не тих, хто намагається, за бiлоруським зразком, законсервувати тут домодерного гомо совєтiкуса як соцiальну й електоральну базу свого полiтичного, економiчного та культурного домiнування. Було б, однак, спрощенням стверджувати, що я пишу свої «полiтологiчнi» тексти саме для них, українських «нацiєтворцiв». (...)

За великим рахунком, я пишу для всiх, кому це цiкаво; звiсна рiч, що насамперед це мусить бути цiкаво менi самому. Навiть коли я берусь за «чужу», себто «замовлену» тему, я стараюся знайти в нiй цiкавий iнтелектуальний сюжет, незвичний ракурс, незвичайну арґументацiю. У певному сенсi, я ставлюся до писання як до розв’язування математичних задач: менi приємно похвалитися цiкавими розв’язками, але я радий також, коли хтось знаходить розв’язок цiкавiший, i вдячний, коли хтось вказує менi на допущену помилку. Звичайно, полiтичний аналiз, на вiдмiну вiд математики, має певний суспiльний, себто людський, себто моральний аспект. Полiтичнi процеси не зводяться до абстрактних формул, а їх дослiдження — до гри чистого розуму. За кожною полiтичною перипетiєю стоять живi люди, долi, життя. Стоять незнанi у математицi категорiї правди й брехнi, чесностi i шахрайства, справедливостi i несправедливостi, свободи i гнiту.

В цьому контекстi моя давня вiра, що треба писати насамперед для самого себе, для свого власного задоволення, може видатись дещо дивною. Але я в нiй i далi перебуваю. Я переконаний iндивiдуалiст i не люблю колективiстiв. Колективiсти, за моїми спостереженнями, погано працюють, постiйно пиячать, не мiняють шкарпеток, не чистять зубiв, але за кожної нагоди люблять потеревенити про чоловiчу дружбу, слов’янську духовнiсть, українську самобутнiсть та вселюдське щастя. Я вважав i вважаю, що людина повинна дбати передусiм про себе, свою сiм’ю, свiй дiм. Лише перверсивна, збоченська совєтська свiдомiсть звикла протиставляти суспiльний iнтерес — приватному. Суспiльний iнтерес тим часом виростає з глибоко усвiдомленого приватного, особистого. Людина, що справдi любить себе, свою сiм’ю, свiй дiм, не полiнується замести подвiр’я, помити пiд’їзд, посадити на пiдвiконнi герань, повитирати у лiфтi совковi написи. Така людина добре працює, бо робить це для власного задоволення, для доброго i стабiльного заробiтку, а не для абстрактного суспiльного блага, котрим, як правило, користається аж нiяк не суспiльство, а цiлком конкретнi шахраї. Така людина хоче, щоб її дiти ходили безпечними чистими вулицями, її батьки отримували гiднi пенсiї, а її правителi не скидалися на зграю недорiкуватих бандюкiв iз поросячими очицями. Вона не рветься на барикади полягти за «народ» (якому цi барикади, зрештою, до одного мiсця), але вона й не лiнується вийти на демонстрацiю, щоб захистити власну гiднiсть i честь перед тими, хто про такi категорiї не має навiть уявлення. Зрештою, ця людина, попри примарнiсть надiй на змiни, все ж таки йде з року в рiк на виборчi дiльницi, аби коли-небудь таки покiнчити з безконечною, як кошмарний сон, вісімдесятип’ятилiтньою «спадкоємнiстю» совково-бiльшовицької влади в Українi.

Я знаю, що це небагато i що справжнi герої та патрiоти здатнi на значно бiльше. Але давайте для початку зробимо хоча б це.

Уривок з промови, виголошеної на врученні премії ім. Антоновичів