Мюнхен, 14. 01. 07

Я вже давно мав би заборонити собі вживання цього слова — «революція». Особливо у поєднанні з «помаранчева». Ніде правди сховати: я досі можу і хочу говорити про неї годинами. Варто лише мене зачепити — і я вже знову там, у листопаді — грудні 2004-го. Це може свідчити, щонайменше, про дві речі — про «синдром ветеранства» і про те, що з нього неминуче випливає: втрачене відчуття реальності.

Реальність є дамою жахливо ревнивою. Вона не терпить, коли її перестають відчувати, і ображається, а відтак суворо карає.

І все ж я знову не можу втриматися від згадки про революцію. Я, ніби нерозкаяний алкоголік, обіцяю собі, що це буде востаннє. Ще тільки ось цей, один-єдиний раз.

Пригадую, як одного з грудневих вечорів, коли перемога здавалась особливо близькою, ми з Юрком Прохаськом перетинали все ще бурхливий Майдан. Зрозуміло, про що ми говорили і про що думали. Майже як у Віктора Гюґо: «Про що ти думаєш? — Про майбутнє». Юрко сказав, що тепер надзвичайно важливо скласти «список речей, котрі мусять бути змінені». Ідея мені сильно сподобалася. Я залюбки склав би власну версію такого списку. При цьому я означив би його дещо категоричніше — «речі, котрі мусять бути змінені, бо інакше знову гаплик». Що більше категоричних пунктів нашого невдоволення було б кожним із нас викарбувано на своїх особистих скрижалях, то більше шансів змінити країну ми одержали б.

Але я так і не склав свого списку. Спершу я, здається, відкладав це заняття через усілякі нагальніші, а з часом навіть знайшов для себе сяку-таку мотивацію: чому саме я повинен це робити? І чому б зрештою не дозволити собі таку розкіш — перестати не спати ночами через українську політику? Країна врешті вийшла на добрий шлях, і їй це вдалося, загалом, без моєї допомоги. Суспільство визріло само собою, згідно з якимись невідомими для мене законами, і цілком непомітно для мене воно стало повною мірою — як це називається? — громадянським. Доки я шукав його паростки, воно виявилося великим деревом у розквіті сил. Воно краще за мене орієнтується, що йому тепер робити з усіма цими змінами.

Виявляється, саме це й було головною ілюзією: що ми самі (суспільство?) стали якісно новими. Тобто ми якось некритично переоцінили себе. Ми сприйняли чудо за норму — ось у чому річ.

Чудо революції полягало в тому, що до нас на хвилинку зазирнуло прекрасне майбутнє і протягом цієї історичної хвилинки саме воно диктувало нам нашу громадянську зрілість. Але чудо не буває перманентним, воно на те й чудо, щоб минати, а точніше кажучи — щоб вислизати.

Разом зі згортанням останніх наметів майбутнє пішло від нас, а його місце хазяйновито посіло теперішнє з усіма внутрішньо йому притаманними пережитками минулого.

Нині вже здається, що відтоді жодної з «речей списку» змінено так і не було. Затерті анонімними нічними виконавцями революційні графіті на колонах Київського поштамту — це промовиста спроба прокрутити час назад, вирізати із суспільної пам’яті небезпечно пульсуючий сегмент із гаслом «Майдан», своєрідна лоботомія. Ще рік-другий — і вся Україна остаточно впевниться, що ніякого Майдану насправді не було. Там стояло кількасот безробітних пияків-западенців, яким за це платили Сорос і Березовський.

У цій ситуації мені залишається й далі робити те, що я робив і чого не робити я вже не можу, — намагатися впливати на перебіг подій виключно своїми індивідуальними методами. Тобто переживати, спостерігати, думати, формулювати подумане, відточувати формулювання до разючого блиску. Без особливої надії, що ці блискуче відточені формулювання матимуть якусь відчутну зворотну реакцію. Але все-таки з надією. Бо вона можлива навіть після реваншу. Зрештою, хіба не я сам писав ще в лютому 2005-го, в розпал пореволюційного медового місяця, що «…і так доведеться все починати спочатку»?

Це хороша справа — завжди починати спочатку. Це, виявляється, надзвичайно солодка й захоплива перспектива, ця суміш Сізіфа з Мазохом.

Тебе вкотре скинуто з самого вершечка твоїх ілюзій, ти знову вільний, у тебе розв’язані руки, ти знову ненавидиш владу й тому говориш про неї все що забажаєш, із єдиним прагненням — нашкодити їй якомога більше. Це як знову народитися для чергового кармічного втілення.

До того ж ти чомусь упевнений, що цього разу тебе почують і зрозуміють краще.